Страница 5 из 41
Дядечко нетерпляче цмокнув.
— Та його ж ніхто не вип’є. Треба трохи довіряти людям.
Дідусь чорногорець, уздрівши нашого мамута, зупинився.
— Це ваш? — запитав.
— Наш,— гордо відказав дядько.
— Ловка машина! Пам’ятаю, в першу світову війну я був на фронті, і якось один генерал приїхав такою... Тепер їх уже нема. Халтуру роблять! — плюнув крізь зуби і гукнув на Бушина: — Гей-о-о-о! Бушине, гей-о-о-о!
— Бачиш, — обернувся до мене дядечко, — тільки він оцінив нашого мамута.
Із шосе ми звернули на гірську стежку. Вона петляла по крячистому схилу, всипаному дрібним камінням. А коли ми проходили над урвищем по таких вузеньких виступах, що тільки б трошки поковзнутись — і полетів би в безодню, я просто захоплювався Бушином. Він спокійно ступав за дідком, киваючи влад головою. Навіть не спіткнувся.
— І як йому не запаморочиться голова? — спитав я у дядечка.
— Людино добра, та це ж найлуччий альпініст серед усіх в’ючних тварин! Там, куди не добереться ні кінь, ані мул, осел іде, заплющивши очі. Без осла в цих горах було б не життя, а мука. Він тут і автомобіль, і трактор, і вертоліт. Словом, незамінний транспорт. Витривала істота й розумна. І якщо іноді когось прозивають ослом, то для людини це має бути честю, а для осла, на жаль, образою.
Кортіло мені гукнути дядечкові: «Гей ти, осле дарданелльський!» — цікаво, чи за велику для себе честь він би це мав? Одначе я не гукнув, бо ми саме підходили до пінявого потоку, над яким висіла вузенька кладка з двох смерек. З одного боку височіла кам’яна стіна, під стіною був вузький карниз і — провалля. Потік гуркотів, спадаючи вниз. Вода розбивалась об скелі на райдужні бризки, і в повітрі стояв туман. Од нього кладка була волога та слизька.
Перебиратися такою кладкою — це, думалося мені, справжнє шаленство!
Дідусь чорногорець зупинився. «Може, повернем назад?..» — думав я. Де там! Старий узяв повідець біля самої морди Бушина і перший ступив на хибку кладку.
— Гей-о-о-о! — крикнув. — Гей-о-о-о!
Віслюк пирхнув, а тоді спокійно рушив за горянином. Я заплющив очі. Здавалося, вони ось-ось полетять у потік. Я чув тільки оглушливе ревіння води і високий, співучий голос горянина:
— Гей-о-о-о! Бушине... Гей-о-о-о!
А коли розплющив очі, вони були вже по той бік.
— Їм треба виступати в цирку,— сказав я.
Дядечко радісно зітхнув.
— То було прегарне видовисько. А тепер ми чимчикуймо! Легко йому казати — чимчикуймо. Хай чимчикує перший, хай покаже, на що він здатен, бо я зовсім не мав такої охоти. Відчував, що ноги мої — наче з вати, а в голові хаос.
— Боїшся? — спитав дядечко.
— Ні, тільки трохи.
— Якщо тільки трохи, то це чудово, бо я теж тільки трохи,— засміявся він і перший ступив на кладку. Стовбури зігнулися під ним, але дядечко не повернув назад.
Що мав я робити? Не годилося виступати в ролі перепудженого городюка. Раз козі смерть! Рушив. Не глядів ні ліворуч, ані праворуч, втупився просто перед себе і дрібно ступав по слизьких колодах. І не зчувсь, як опинився на тому боці. Зітхнув з полегкістю. Радісно мені стало, бо це дуже приємно — подолати свій страх, подужати слабість.
Я подужав. І тішився, що й не сказати.
6
У дядечка Леона і грошем не пахне, а поводиться він так, наче Рокфеллер чи якийсь інший Форд.
Був у нас гарний транзисторний радіоприймач, оригінальний, японський, фірми «Мізуно», і ось уже його нема. А сталося це так. Дідусь влаштував великий прийом. Зібрав синів, невісток, зятів. Усі, звісно, чорногорці і всі на диво сердечні. Прийняли нас так, ніби ми з давніх-давен належали до їхнього пастушого клану.
— Дивіться, — каже дідусь, показуючи на дядечка,— Це представник шляхетного польського народу господин[1] Леон.— А потім перелічив усі чесноти мого дядечка і сказав, що його треба вгостити.
Як тільки запали сутінки і погасли останні відблиски на високих горах, молоді горяни розпалили вогнище й заходилися смажити ягня на рожні. Смажили та грали на всяких інструментах — скрипках, флейтах, басах — і співали прекрасних чорногорських пісень. Ягня смажилося, жінки повертали його то на один бік, то на другий, а чоловіки все грали, співали і наливали в кухоль то слив’янки, то вина, і кухоль ішов од рук до рук. І було достеменно так, як у старовинних казках.
Найбільш казковим видавався наш дядечко. Він не знав сербської мови, а співав, ніби природжений горянин із Синяєвіни, і собою скидався на чорногорського короля, про котрого ще й досі в народі ходять легенди. Я певен, що про дядечка Леона теж ходитимуть легенди, бо коли дійшло до танців, мій рідний дядько під чорногорську музику врізав нашого куявяка, а потім оберка[2], викликавши цим загальне захоплення. Наприкінці розповів про польських партизанів, про те, як у Кампіноській Пущі вони напали на загін фашистів і геть усіх повибивали.
Люди слухали, пороззявлявши роти, і волосся їм настовбурчилось, а найдужче мені, бо дядечко так гарно зобразив цю сцену, що волосся мусило настовбурчитись. Він став перед вогнищем і ну показувати.
Він був партизан, а ягня на рожні — гітлерівський загін, до того ж мотомеханізований. От дядечко схопив чималеньку палицю і кричить:
— Ми — па... па... па... А вони — трах... трах... трах... Ми гранатами: бам! бам! бам! А вони з міномета — бах! бах! бах! А тоді наші: «ур-р-ра!» А вони в кущі!..
Тим часом ягня, звісно, не втекло в кущі, бо вже засмажилось і аж просилося, щоб його з’їли. Отож його поклали на дошку, а дідусь вийняв великий ніж, погострив на бруску і заходився ділити. Кожен дістав шмат чудової печені, кусок хліба і кухоль червоного вина.
Про те, яка пресмачна була та печеня, годилося б написати окрему поему.
Але я повинен докінчити розповідь про транзистор.
У нас був чудовий транзисторний радіоприймач фірми «Мізуно». Приймав усі європейські станції на середніх та довгих хвилях, а проте, щиро кажучи, од часу виїзду з Варшави ми ні разу не вмикали його, бо дядечко волів слухати шум потоків і спів пташок. Тим-то приймач лежав на споді в рюкзаку, разом з фотоапаратом, і чекав, коли ми пустимо його в діло.
Дядечко згадав про нього оце аж тепер, на висоті тисяча шістсот метрів, бо надумав поставити по радіо годинник. Не знаю, відкіля ця думка. В наших мандрах він звичайно орієнтувався по сонцю, як первісна людина. А тут йому зненацька заманулося стати людиною цивілізованою. От увімкнув він приймач і одразу ж піймав Сараєво. Але замість сигналу часу ми почули концерт боснянської народної музики. Спершу грали, а потім співали, і найкраще співала якась жінка з оксамитовим голосом. Можна б слухати, слухати й заслухатись до нестями. Тож нічого дивного, що ми заслухалися, а дідок радісно зітхнув:
— Ех, нема луччого, як старовинні пісні!
— Нема,— вторував дядечко.
— Серце крається... Босняки ловко співають. Я знав одного — разом воювали, — як заспіває, то по горах так і линуло. Ех, линуло...— докінчив задумливо.
Дядечко був страшенно зворушений, що так линуло по горах, от і поспитав:
— Хотілося б вам інколи послухати, як співають босняки?
— А чом би не хотілося.
— То прийміть од мене цей скромний дарунок.— Він урочисто вклонився і вручив дідусеві транзисторний приймач.
Отак ми позбулися японського приймача, і дядечкові вже не доведеться перевіряти годинника по радіо. Назавтра вранці я спитав його:
— Чи не можна послухати Варшаву? Цікаво, яка там у нас погода?
— Мабуть, така сама, як і тут, — трохи насупившись, одказав дядечко.
— І не зайве б узнати, яка температура води у Віслі.
1
Пан, добродій (серб.).
2
Куявяк, оберек — польські народні танці.