Пірати Співучих островів

Було б іще чарівніше, та я прямо засинав по дорозі. Іво хитався, я його підтримував, а студент усе розповідав про Аню з Варшави, дістаючи з бумажника щораз іншу її фотографію.

Яхта стояла пришвартована до набережної. Я не міг навіть помилуватися нею, бо так хотів спати, що аж повіки злипалися. Зате я милувався зручною койкою і м’яким матрацом, на якому мали спати ми з Івом.

6

Прокинувся я від монотонного плескоту хвиль і жахливого хропіння. Був певен, що ми пливемо із славним Паладою на Ластове, а те нелюдське хропіння виривається з горла нашого дядечка. А проте я не розплющував очей, бо під легеньке похитування почував себе в стані божественного блаженства. Аж тоді, коли хтось кістлявим ліктем стусонув мене в око, я прочумався.

На жаль, дядечка не було біля мене, а «хтось», виявилося, був Іво. Я лежав з ним на надувному матраці, точніше, він лежав на матраці, а я на підлозі. Не міг збагнути, як я опинився в тісній каюті і чому оце пливу, погойдуючись на хвилях, що раз у раз заливали ілюмінатор над койкою. Та ось із горішньої койки знову почулося нелюдське хропіння, по тому я вздрів босу ногу, що звисала наді мною, і перелякано крикнув:

— О боже!

Іво розплющив повіки, остовпіло глянув на мене.

— Що сталося?

— Здається, ми пливемо.

— На Ластове?

— Хіба я знаю!

— Ми ж повинні були плисти на Ластове.

— Так, але з дядьком і з тим моряком.

— А ми... з ким пливемо?

— Ми... із студентом.

— Звідки ти знаєш?

— Бо він спить над нами і хропе.

Іво геть розгубився, зиркнув на ногу, що звисала над нами, і, зарепетувавши, скочив.

— Чого нас не розбудили?

— Хіба я знаю? — відповів я спокійно.— Спитай лучче у нього.

— Гей! — крикнув Іво. — Чого ви не розбудили нас?

За мить почувся заспаний голос:

— Одчепись! Не бачиш, що я сплю!

Проте Іво не хотів одчепитися. Схопив студента за плече, почав термосити.

— Куди ми пливемо? Що ви наробили? Вставайте!

Студент сів на койці, довго тер заспані очі, а потім глянув на нас, і на обличчі його появився вираз здивованого барана Ми довго дивились один на одного. Аж ось у нього щось просвітліло, він схопився за голову.

— Проспав! — зіпонув.

І ну перепрошувати нас, особливо мене, бо я ж із Варшави. Уночі, коли він привів нас на судно, змінилася вахта. Ті, що змінювалися, забули сказати про нас, а закоханий студентик, повернувшись удосвіта, заснув як убитий. Ловка історія! Там дядечко рве на собі волосся, тут студентик виправдується, і все марно, бо ми тим часом пливемо в синю далечінь.

— Куди, власне, ми пливемо? — спитав Іво, коли все з’ясувалось, а точніше — затемнилось.

— На острів Лопуд, мій друже, — відповів студент, куйовдячи пальцями кучеряву чуприну.

— Це далеко?

— Ні... Години зо дві при доброму вітрі.

— А не могли б ви повернути назад?

— Повернути назад? — здивувався студент.

Пояснивши йому все, я сказав:

— Ідіть до капітана і запитайте, чи не може він доставити нас назад у Дубровник.

Студент у розпачі застогнав.

— Ну й намилять мені чуба! Ну й вилають мене! Не гнівайтесь! Я геть забув сказати капітанові, що ви хочете тільки переночувати на яхті.

— То ти хотів! — випалив Іво.— Ми тебе не просили! — Він казав студентові «ти», ніби ходив з ним до одного класу. Певно, в Югославії такий звичай. Але мені так не личило, бо я бачив, що студентові вже вуса пробиваються під носом, отож із повагою до вусів озвався:

— Дурниці! Якщо вам мають намилити чуба, то лучче нікому не кажімо, пливімо, куди допливемо, а там буде видно...

— Що буде видно? — гаркнув Іво.

— Може, нам пощастить поплисти й назад.

— А гроші у тебе є?

— Так у дядечка ж є.

— Де? В Дубровнику?

Мені не сподобався такий тон, і я негайно спинив Іва.

— Ти не смикайся, бо це ж не мені стрелила ідея співати на сходах. Я хотів чекати. Ми б діждали дядечка, і все було б гаразд.

— На базікай! Сам співав і танцював, а тепер усе звертає на мене...

— Це ти базікаєш, бо тобі, здається, невідомо, що...

Ми були б добре посварилися, бо Іво розізлився, його чорні очі сердито блискали. На щастя, студент примирливо сказав:

— Якщо це вам так важливо, то я можу піти до капітана.

Іво зиркнув на мене, я на нього, і нам обом стало жаль бідолашного студента, бо що приємного, коли тобі добре намилять чуба.

— Е-е-е...— скривився Іво.— Не треба. Самі собі дамо раду.

А проте нам не довелося самим собі давати ради, бо за хвилину двері рвучко розчинились, і показалася спершу чорна борода, потім і її господар; а далі господар чорної бороди як крикне:

— Сто чортів! Ти ще спиш?!

Ці слова адресувалися студентові. Той зблід, щось забубонів. Тоді вогненний погляд бороданя спинився на нас.

— А це хто такі? Відкіля взялися тут?

Ба, я сам тої миті забув, хто я такий і відкіля взявся! Коли б хто сказав, що я впав з неба, я б теж повірив, але бородань — то, виявилося, був капітан — не повірив, і ну лаяти студента. Отак і сталося. Намилив студентові чуба, а все через те, що парубок закохався у польську дівчину з Варшави. Така вже його доля!

Коли капітан перекипів, студент показав на мене:

— Це поляк з Варшави... Йому ніде було спати, і я привів його сюди.

Я ще раз пересвідчився, як добре бути в Югославії поляком. Капітан полагіднішав, прояснів і заходився розпитувати — що? як? навіщо? Я все йому гарненько розтлумачив, а він поглядом морського вовка окинув синю далечінь і сказав:

— Ми вже біля Лопуда. Повернути не можемо — у нас свій рейс. Але по обіді звідси відходить пароплав, отже, надвечір ви будете в Дубровнику.

7

Ну гаразд. Нема лиха без добра і добра без лиха. Ні капітан яхти, ні студент не догадалися, що за душею в нас ані гроша.

Висадили нас у порту, побажали погожого вітру, студент навіть проспівав нам «Сто літ». І зосталися ми на невідомому острові, немов після корабельної катастрофи. Така вже доля, хай йому грець! Певно, мені так судилося — об’їхати всю Югославію без грошей і жити на дурничку. Нічого не вдієш!

— Що робитимем? — запитав я Іва, коли ми опинились на бетоновій набережній острова.

Іво розгледівся довкола.

— Гарно тут, — відказав.— Добре було б викупатись, а далі побачимо.

Тут і справді було гарно. Серед зелені та скель здіймалося невеличке містечко. Струнка дзвіниця височіла, наче білий сталагміт, націлений у напрочуд голубе небо. І вода була голуба, а в затоках темно-синя. Поміж скелями — зелені свічі кипарисів і великі канделябри могутніх агав, а мури будинків усипані фіалковими квітами бугенвілеї. Невеликі рибальські боти поверталися з нічної ловлі. Мов стадо темних потвор, сунули вони по збриженій воді. Лагідний вітерець повівав з моря, охолоджуючи розпечені скелі.

Ми знайшли тиху затоку, оточену скелями і розлогими, як парасолі, кронами піній. Дивні звуки линули з темних верхівок дерев. Немовби дерева співали.

— Що воно так грає в тих деревах? — спитав я.

Іво поблажливо всміхнувся.

— Цикади... На цих островах повно цикад, і здається, що то самі дерева співають. Люди називають ці острови Співучими. Тепер іще не дуже добре чути, а ввечері все довкола співає.

— Співучі острови... — замислено повторив я. Вслухався в ту дивну мелодію і від тої хвилі дуже полюбив її. Вона супроводила нас протягом наступних днів і навіть коли я повернувся до Варшави, зринала щоразу, як тільки я споминав той сонячний край.

Над затокою нависла висока скеля. Тінь од неї падала на воду, яка була тут сливе чорна. Іво видерся на ту скелю. Якусь мить стояв, розкривши руки, достоту великий птах, що от-от кинеться в глибину за рибою. Потім пригнувся,— і його бронзове тіло мелькнуло в повітрі. Тихий плеск розірвав водяну гладінь. Іво зник у морі; невдовзі виплив, пирхнув і засміявся:

— Спробуй ти!