Пірати Співучих островів

— Вибачте, що — взагалі? — кинув я мимохідь.

— Взагалі така харчевня — найлучче місце для порядного діла, особливо, гм... коли йдеться про вітрильний човен. І до того ж тут можна добре й недорого попоїсти.

Я знав, що йшлося зовсім не про те, аби попоїсти, — просто дядечко, як відомо, має романтичну натуру і любить отакі екзотичні харчевні. Такий уже він є... Тож нічого дивного, що невдовзі ми опинилися в тінявому, освітленому лампіонами, садочку і почали роздивлятися, з ким би тут залагодити порядне діло.

Дядечкові не треба було довго роздивлятися. Його розкішна статура і полум’яна борода привернули загальну увагу. За хвилину біля нашого столика з’явився, похитуючись, матрос. Він наче з-під землі виріс і заговорив до дядечка невідомою мені мовою. Невдовзі виявилося, що то був матрос із грецького судна. Худий, кощавий, чорний, з витрішкуватими очима і з великим шрамом, який перетинав йому щоку від брови до куточка уст. Одне слово, герой із фільму про портові кишла.

Спершу матрос подумав, що дядечко теж грек, і мовив до нього як до брата, але дядечко відповів по-англійському, що знає тільки класичну гречизну. І на доказ пальнув кілька віршів з «Іліади» й кілька з «Одіссеї».

Оце дядечко! Коли б хто звернувся до нього по-санскритському, він теж відповів би. Це він може.

Грекові страшенно сподобалися вірші Гомера, тож він зараз же підсів до нас і почав розмовляти матроським сленгом[21]. Справдешній вінегрет, їй-богу, — трохи по-англійському, трохи по-французькому, голландському, а найбільше — махаючи руками. Дядечко одразу зрозумів грека, ба, можна сказати, заткнув його за пояс. Боки можна було порвати, коли він тлумачив матросові, що хоче купити пристойний вітрильний човен і вирушити в морські мандри.

— Дядечку,— встряв я,— адже у цього грека, либонь, немає вітрильного човна.

— То продасть свій пароплав,— пожартував наш морський вовк.— А зрештою... Треба розпитувати, бо інакше сидітимемо тут до самої смерті.

Хто може знати, що дядечкові забагнеться — ще й справді купить у грецького моряка пароплав.

Пароплава, одначе, він не купив, а поставив карафку червоного вина і заходився розпитувати неборака, як там його матуня, чи жонатий він, чи вирізали вже дітям мигдалики. А в ту мить, коли доїхав до дідуся і виявилося, що дідусь був 1920 року боцманом на флагманському кораблі грецького короля, до розмови пристав наш сусіда.

То був дебелий, плечистий чоловік з круглим, як місяць, лицем, сивими, по-молодецькому підкрученими вусами й блискотливими очима. Можна сказати, Алі-Баба, що випадком опинився в харчевні «Під Розою вітрів». Він був у червоній, розхристаній на грудях сорочці, темно-синіх полотняних штанях і шкіряних сандалях. А як глянув — очі йому блищали так весело, ніби то не дядечко, а саме він мав у кишені чеки на півтора мільйона динарів.

— Пане, — озвався він по-хорватському,— нащо ви марнуєте час із цим нікчемним греком? Я його знаю. Він зараз вам заспіває, що плавав у південних морях, а в Панамі у нього тітка, яка переписала йому фрахтоване торгове судно. Тим часом він плаває на грецькому кориті і ловить устриці. Просто чекає, щоб ви поставили йому ще півлітра цього паршивого вина.

— Якщо має охоту — я поставлю,— задерикувато відказав дядечко.

— Не варто, — сусіда жалісливо глянув на грека.— І так уже випив забагацько. Буде на вашій совісті. Згляньтеся над ним, бо мені печінка пухне, коли дивлюся на нього. І над собою згляньтеся. Не пийте цеї гидоти! — Сказавши так, він плеснув у долоні і гукнув хлопчака-кельнера.— Франку, синку мій, навіщо ти труїш чесних людей? Принеси нашому добродієві щось пристойне.

— Може, фрушкогірського? — нахилився кельнер.Ти прямо як у рай дивився! Давай пляшку фрушкогірського і сифон води. Тільки хутенько, бо гість іще занедужає!

Коли на столі появилася пляшка з золотою шийкою, Алі-Баба налив обережно келишки, потім підніс келишок, подивився на світло й захоплено цмокнув:

— Найлучче вино в Югославії! З Фрушкої Гори, пане! Як золото!

Дядечко теж цмокнув.

— Як золото, — повторив і собі. А тоді підняв келишок і спитав: — З ким маю честь?

Алі-Баба з гідністю випнув могутні груди.

— Я Стано Палада! — гукнув.— Стано Палада! Мене всі тут знають. В час першої світової війни я служив у цісарсько-королівському військовому флоті. Був матросом і за добру службу дістав орден Марії-Терези. Після війни плавав на трієстських суднах, був у Касабланці...— Тут він перелічив десятків зо два портів сливень цілого світу. Зробив це так, мовби в кожному з тих портів установлено меморіальні дошки з нагоди його перебування.

— Дуже приємно, — обірвав дядечко, коли той доїжджав уже до Ріо-де-Жанейро.

То була довга подорож, тому нічого дивного, що Іво почав позіхати. Спершу сором’язливо, стиснувши губи, а далі вже й на весь рот. Відомо, що позіхання вельми заразливе, тож я й собі став дерти рота, бо, щиро кажучи, був пекельно зморений, а тут збиралося на подорож довкола світу. На щастя, славний моряк закотвичив корабель своєї фантазії в Ріо і проголосив тост за польських моряків.

— Перепрошую, — схопивши дядечка за рукав, несміливо втрутився я.— Коли не помиляюся, ви, дядечку, мали намір купити вітрильний човен...

— Тобі не подобається цей хоробрий моряк? — спитав дядечко.— Я ще не бачив симпатичнішого.

— Я теж не бачив, тільки мені хочеться спати, і взагалі годилося б починати з човна.

— З човна! — гримнув на мене дядечко.— Такий душа-чоловік, а я йому одразу морочитиму голову човном!

— Але ж можна натякнути... Певно, він не образиться.

А дядечко, замість натякнути, наповнив келишки й почав оповідати...

Час минав. Іво заснув за столом, мені злипалися повіки, а про вітрильний човен і досі ні слова.

Нарешті я не витримав і пальнув заспаним голосом:

— Перепрошую, чи ви, пане, часом не знаєте когось, хто міг би продати нам пристойний вітрильний човен?

Це просто смішно: Стано Палада розумів кожне дядечкове слово, а коли озвався я — так глянув на мене, ніби я говорив до нього по-турецькому.

— Ми хочемо вийти на Ядран,— пояснив я і розпростер руки, вдаючи вітрило.

— На Ядран? — засміявся моряк.— Це чудово складається, бо саме завтра я випливаю.

— Ми хочемо купити човен, — мовив дядечко.

— Човна тепер ніхто не продасть, — відказав моряк.— Усі возять туристів. Човна можна купити аж восени. А втім, нащо вам той човен? У мене солідна барка, і я пливу на острів Ластове. Знаєте, де Ластове?

— Авжеж,— відповів дядечко.— На захід од Корчули, найбільш висунутий у море острів поблизу Дубровника. Чудово! Я планував поплисти і на Ластове.

Я певен, що коли б Стано Палада запропонував Галапагоські острови, дядечко згодився б, і оком не моргнувши. Такий уже він є, що кожному хоче неба прихилити.

— Ластове! — захлинувся старий моряк.— На Ядрані немає кращого острова. Там тихо і спокійно, бо далеко від берега. Туристів мало. Хіба що знавці. Кілька рибальських селищ і широке море.

— Широке море...— замислено повторив дядечко.— Широке море й тиша. Саме це нам і потрібно.

4

В ту мить нам найбільше був потрібен сон. Широке море і Ластове ми могли зоставити на завтра. Тим часом дядечко геть забув про ночівлю. Він найохочіше розкинув би свій табір у тіні платанів «Під Розою вітрів», але Дубровник — це не Синяєвіна і не пустирище над Скадарським озером. Тут діють інші закони. Поставити намет можна тільки в кемпінгу. А це суперечило широкій і невгамовній натурі нашого чародія.

— Де тут той паршивий кемпінг? — запитав він старого моряка.

— Хіба ви не можете переночувати в готелі? — сказав Палада.

— Краще вже лежати посеред вулиці!

— А в місті, в приватному домі?

Дядечко розпачливо підніс руки.

— Проклята цивілізація! Прокляті правила! Один раз на рік чоловік хоче жити по-людськи, а його замикають у мурах. Готелі! Помешкання! Кемпінги! Навіщо?

21

Жаргонна мова людей окремих професій (від англ. slang — жаргон).