Страница 21 из 41
От же й дівчина, ця Геля! Я б зроду не вигадав, що батько Іва — віце-міністр або що в наших кімнатах кондиційоване повітря. Вона сказала це якось так мимохідь, що Вацусь геть остовпів і всьому повірив. Де й ділася його зухвалість.
— Це навіть добре складається, — озвався він вельми чемно,— завтра я до вас приїду...
— На жаль,— урвала Геля, — завтра ми вирушаємо яхтою до Бара і Котора.
— Може, знайдеться місце й для мене?
— Ми б охоче... але ти повинен попросити дядька Леона.
— Того з рудою бородою?
— Так.
Я думав, що вибухну сміхом, проте, на щастя, не вибухнув, бо на горизонті саме показався дядечко Леон. На тлі старожитних мурів він видавався справді імпозантний. На ньому були полотняні шорти до колін, матроська сорочка в голубі смуги і нерозлучний капелюх. Словом, голландський плантатор з Яви або з Цейлону. Та ще й міна великого штукаря. Йшов, ступаючи сягнистими кроками, і наспівував арію з опери «Кармен».
— Все зроблено! — гукнув здалеку.
— Вибачте, що саме зроблено? — запитав я.
— Був у міліції.
— Знайшлися гроші?
— Ні, але нарешті я зштовхнув це діло.
Невиправний жартівник! Одне скаже — кине людину в гарячку, а друге — приведе до притомності. Прошу — йому байдужки, що немає грошей, він захоплений, що «зштовхнув» діло! Та ще й питає:
— Може, ви, мої любі, з’їли б ще по одній порції морозива?
Так поводитись може тільки володар прекрасної яхти, про яку необачно згадала Геля. Не мала баба клопоту! Що тепер буде, коли Вацусь...
А Вацусь, мовби відчувши мої побоювання, вдає невинного хлопчика і, всміхаючись, питає дядечка:
— Кажуть, ви завтра вирушаєте яхтою...
— Я? — здивувався дядечко.— Яхтою?
Був би космічний провал, якби не Геля.
— Ми хотіли запросити цього хлопця на прогулянку яхтою до Которської бухти, — пояснила вона і оком не моргнувши, ще й осміхнулася по-змовницькому, навіть пустотливо.
— І коли б ви були такі люб’язні...— затинаючись, вів далі Вацусь.
— А... звісно, звісно...— підхопив дядечко, хоч ні сном ні духом не знав, про що йдеться.
— В такому разі я прийду...
— Прошу, дуже прошу,— душевно мовив дядечко.— Можеш навіть запросити батьків.
— І сестру теж?
— Оту панночку з фіть-фіть на голові? Авжеж, мій любий.
— Вельми вдячний вам. Лечу до готелю сказати батькам. Вони, безперечно, зрадіють.
— Хвилинку, — спинив його дядечко. — Ти, парубче, знаєш, як мене звати?
— Ні, але вас, либонь, скрізь знають. Бо тільки у вас такий автомобіль.
— Не зашкодить, якщо знатимеш. Мене звати Пірамідополопіринович. Запам’ятай: Пі-ра-мі-до-по-ло-пі-ри-но-вич. Привіт батькам!
Почувши таке прізвище, Вацусь шаркнув ногою і щез, немов розчинився. Ми почекали хвилину, а тоді зареготалися на чотири голоси.
— Що це за витівки? — спитав дядечко.
— Я його не знаю,— відповіла Геля,— але мені здається, що він страшенний фертик. Хвастає і хвастає без угаву. Хотілося якось утерти йому носа.
— Нашого «мерседеса» називає трупом,— докинув я.— І взагалі йому все перевернулося в голові. Тільки чи ми не переборщили? Нащо було запрошувати батьків?
Дядечко насупив брови.
— А хто запрошував?
— Як це — хто? Ви самі, дядечку. Батьків і Каріну.
— А й правда!
Відомо, дядечко — чоловік супергостинний, з розмахом, отож навіть у жартах трохи перебрав.
— Що буде, — запитав я, — коли завтра вони приїдуть до нас?
— Не до нас, а на Свети Стефан, — спростувала Геля.
— Ні, мої любі,— засміявся дядечко,— гадаю, що батько цього хлопця не такий наївний і не повірить в існування якогось Пірамідополопіриновича.
7
За рахунок пана Пірамідополопіриновича ми з’їли ще по одній порції горіхового морозива, вислухали під шелест пальм ще одну арію «пім-па-рам-па-пім-па-рам», помилувалися заходом сонця і грою ніжних барв на морі. Мали вже вирушити до готелю, одначе склалося так, що не вирушили, бо зненацька до нашого столика підійшов елегантний літній добродій. А потім було акурат, як у кіно, навіть цікавіше — адже це насправді.
Літній добродій — дуже пристойний, вишуканий — говорив по-італійському. Мав щастя, що натрапив на нашого дядечка, бо дядечко відказав йому такою чистою італійською мовою, мовби народився в славнозвісній Пізі й усе життя нічого не робив, тільки їв спагетті та грав на гітарі. Мав надзвичайний хист до мов. Опинись він навіть на Вогненній Землі і то, певно, домовився б з тубільцями. Тепер вони розмовляли зовсім вільно. Вся біда в тому, що я не тямив ні слова.
Постараюсь, одначе, відтворити все, як воно було. Отож підходить той дженджуристий добродій, і видно, що за пазухою у нього якась несподіванка. Але він дуже гречний, тож заводить спершу мову про погоду. Оповідає, що він взагалі зачарований Чорногорською Рів’єрою і захоплений тим, що немає дощу, хоч, правда, трохи опадів пригодилося б для плантацій помідорів та для виноградників. Проте найдужче його зачарував дядечко, особливо своєю достопам’ятною бородою та монументальною статурою.
Якусь мить дядечко вдає, ніби він здивований, а далі й собі захоплюється ввічливістю італійця і твердить, що не знає більш галантного народу. Додає ще кілька слів про область підвищеного тиску, центр якої міститься над Азорськими островами — саме завдяки їй можна милуватися безхмарним небом і казковим заходом сонця.
Коли вони обмінялися метеорологічною гречністю, елегантний добродій зняв до неба руки і вигукнув:
— Ви, пане, мені просто з неба впали!
І враз вибухла бомба, найбільша сенсація в Чорногорській Рів’єрі.
— Дозвольте представитися: я — Антоніо Бевіаква, кінорежисер. Ми знімаємо тут фільм.
— Це чудово! — гукнув дядечко.— Я вельми радий, що вам випала така прекрасна погода.
— Я довго стежив за вами, пане... — мовив чарівний режисер.— Шукаю когось саме такого, як ви. Така людина потрібна мені для невеличкого епізоду, і ніхто в світі не підходить більше, ніж ви. Вас не треба навіть гримувати.
— Отакої! — скрикнув дядечко. — Красненько дякую вам, пане, але я не актор, а математик.
— Ви не можете нам відмовити. Повторюю: коротенький епізод, зйомки триватимуть щонайбільше два-три дні. Це фільм про навалу нормандських племен на Сіцілію, а ви з виду справжнісінький вікінг.
Дядечко вдав старого вікінга, що нападає на Сіцілію.
— Добродію! — вигукнув він.— Я ніколи не був вікінгом.
Режисер розвів руки жестом, повним визнання.
— Навпаки, ви показуєте так, мовби народилися в дикому фіорді Норвегії і все своє життя не ховали меча в піхви.
— Опріч того, я ще ніколи не стояв перед кінокамерою...
— Дурниці, нам не доведеться робити навіть пробних зйомок! Можемо зараз же крутити.
Я ждав, коли він вийме з-за пазухи кишенькову кінокамеру і зніме нашого вікінга на тлі заходу сонця, а втім ні — спершу годилося підписати контракт. Режисер згадав щось про те, назвав і суму. На жаль, я не зрозумів, скільки то грошей і якою валютою — в динарах, доларах чи в лірах.
У всякому разі, це добре, бо ж дядечко, певне, витратив останні гроші на морозиво. А весь наш харч — тільки рибина, яку подарував Іво.
Виходило, що то режисер упав нам з неба, а не дядечко режисерові. Отже, ми врятовані.
Світ одразу став веселіший, тепер — ого-го! — можна думати й про дальші мандри. І взагалі всі луснуть од заздрощів, що серед нас є справжня кінозірка. Куди там Лоллобріджіда, Елізабет Тейлор, Софі Лорен, — усі вони разом узяті бліднуть перед нашим дядечком, а надто перед його нормандським поглядом і голосом морського вовка, який виріс між диких скель норвезьких фіордів і відважно нападав на зніжених сіцілійців.
Словом, успіх на срібному екрані. Признаюся, мені навіть жаль стало, бо що буде, коли дядечка запросять до Голлівуда? Хто годуватиме у Варшаві канарків і придумуватиме нові електронно-лічильні машини?
Тим часом дядечко став уже запанібрата з режисером, і вони так приязно балакали, мовби походили з одного й того ж італійського міста. Без упину один одному сердечно всміхалися та потискували руки. Я чекав, коли вони разом затанцюють тарантелу чи куявяка або ж вип’ють за здоров’я партизанів.