Пірати Співучих островів

— Про що думаєш? — зненацька спитав дядечко.

— Дивлюся на Чумацький Шлях. Він не такий, як у Варшаві.

— Тут його краще видно. Ми дуже високо і на півдні.

— І здається мені, що він пливе.

— Це серпневі ночі створюють таке враження.

— І що я малий-малесенький, такий, як порошинка.

— Може, ще менший, — засміявся дядько.

— Менший од порошинки і зовсім невагомий.

— Це так і є.

— І... так почуваюсь, наче не розумію самого себе... Наче не знаю, хто я такий.

— Це тільки доказ того, що ти мислиш.

— І смішно,— затнувся я, — але в цю хвилину мені бачиться, що наші загублені гроші перед оцією незмірною просторінню — суща дрібничка.

— Філософ з тебе, хлопче! А тепер — на добраніч. Треба спати, бо завтра... — Він підвівся на лікті й пильно глянув на мене.— Ех, не думаймо про завтра! Завтра, напевно, буде гарний день.

2

Солодко прокидатися після такої ночі.

Якусь мить я не розумів, де я і що зі мною діється. Може, це мати будить мене до школи, а може, я в таємничій канадській пущі над Ведмежим Озером, де напередодні я з вірним індіянином полював на лосів.

Розплющив очі. Ждав, коли із смерекової пущі вирине вінець рогів прекрасного бика. Проте він не виринав. Натомість я побачив димучу люльку дядька Леона і вже знав, де я.

Окрім люльки, показався і весь дядечко: замислений, оброслий, очі втуплені в синю далину. На тлі гірського краєвиду він скидався на пустельника, який розмірковує над таємницею природи. І ця задума, треба визнати, була йому вельми до лиця.

Я голосно позіхнув. Дядечко отямився. Привітав мене щирим усміхом:

— Чудовий день. Я наче аж помолодшав років на двадцять!

Я хотів сказати, що теж помолодшав на двадцять, але спохватився, що коли б мені убуло стільки років, то довелося б іще шість років чекати до народження, а шкода, бо день і справді видався гарний. Отож я гукнув, що почуваю себе, мов теля, випущене на свіжу травицю, хоча не мав поняття, як може почувати себе теля в такому випадку.

Дядечко ж мав поняття, бо зареготався і сказав, що у нього є несподіванка для мене. Несподіванка була запашна й соковита. Ожина на сніданок! І просто з дядькового солом’яного бриля!

— Звідки ця чудова ожина? — спитав я.

— Ба! — засміявся дядечко. — Хто рано встає, тому бог дає... ожину.

— Я ще ніколи не їв такої соковитої і солодкої.

— Трошки вище, понад лісом, її повно. Розкішна, скажу тобі, Марцінку! От бачиш — не помремо з голоду. Але це ще не все. Я зробив нове відкриття. У нас буде найвишуканіший обід...

Далебі, дядечко надибав стадо оленів або диких кабанів. Цікаво тільки, як же він на них полюватиме. Адже рушниці у нас немає. Хіба що, уздрівши дядечка, якийсь прегарний олень очманіє і дасть упіймати себе на мотузок од намету! Хто міг те знати. Од дядечка не знаєш, чого й сподіватися.

А проте йшлося не про оленів чи якусь іншу звірину, бо після сніданку я спостеріг, що дядечко дістає з намету вудочки.

— Риба! — вигукнув я.

Дядечко притулив палець до губів, жестом наказуючи мовчати.

— Тс-с! Не репетуй, бо зурочиш.

Нарихтував дві вудочки і коробочку з мушками. Мушки були штучні, але геть схожі на живих.

— Як тобі подобаються? Їх виготовляє один наш кооператив. Скажу тобі — перший клас! Чи не найкращі в світі. Навіть канадці купують у нас ці мушки.

Через незайманий ліс ми пішли понад потоком угору. Брели по пояс у папороті. Ранок був холоднуватий, і роса важкими краплями висіла на траві. Я зразу добряче намок. А потім ми дерлися через камінне громаддя. Здоровенні каменюки лежали тут, навалені одна на одну, утворюючи величезні тороси. А поміж каміння росли кущі ожини, всипані чорними ягодами, і карликові смереки.

Ми йшли, може, з півгодини. І раптом опинилися на рівній місцині. Перед нами потік розливався в невелике озеро, а далі височіла прямовисна скеля з білим, пінявим водоспадом. Вода кипіла під скелею, у запінених вирах кольору зеленого скла; дрібненькі, мов курява, бризки її мінилися на сонці веселкою; а далі вири переходили в гладку глиб.

Ми зупинилися в затінку, на пласкій скелі, що звисала над урвищем. Я глянув униз. Безодня там була майже голуба і така прозора, що на гладкому камінні дна видніли дрібненькі стеблини водяного моху.

І раптом я здригнувся. Біля самісінького дна побачив три великі пестрюги. Вони стояли нерухомо проти течії, тільки хвости їхні ворушилися в холодній воді.

Мені хотілося крикнути з захвату, але дядечко схопив мене за плече й відтягнув од берега.

— Тс-с! — сикнув.

Він сів на скелі. Вийняв з брезентових чохлів вудочки, коробку з гачками. Хвилину ретельно вибирав мушки. Дістав маленьку, з вузенькими крильцями. Прив’язав її до жилки.

Рухи його були повільні, благоговійні і спокійні, але певні. Солом’яний бриль, у зубах — люлька. Слово честі, він мені дуже подобався.

Наладнувавши вудочку, він став скраю каменя, попустив з котушки жилку, розмахнувся і кинув мушку понад безоднею. Вона пролетіла в повітрі, потім торкнулася спокійної води.

Ждали ми недовго. Срібляста блискавка пронизала прозору воду, і до мушки зненацька вискочила величенька рибина. Круг поплавка завирувало, жилка напнулася, мов струна, дядько знов попустив її, а тоді вправно підсік.

— Є! — вигукнув я.

— Здорова, як дракон! — засміявся дядечко, і очі йому блищали, мов у дитини.— Здорова, як дракон! — повторив.— Беруть, Марцінку. Певно, ще не бачили вудочки.

Пестрюга не була б пестрюгою, коли б не намагалася зірватися з гачка. Упавши на скелю, вона звивалася, немов срібляста пружина.

— Дракон, — знову осміхнувся дядечко.— Більшу рибину я спіймав тільки раз у житті в Лососині. А на гачок ішла, наче теля!

Яка гарна ця пестрюга: ясне черево, зеленкувата, мов вода, спина, а по боках — червоні цятки. Гарна та невдачлива, бо трапила на такого рибалку, як мій дядечко.

— Тепер спробуй ти. Треба ж тобі зі мною чогось навчитися.

Мені закалатало серце, і рука тремтіла, коли я брав вудочку. Дядечко повчав мене, ніби сварився.

— Це не батіг! — кричав.— Тримай м’яко! Звільняй! Попускай!

І мимохідь узивав мене роззявою, довбешкою, нікчемою. Дісталося мені добряче, але я не ремствував, бо того дня спіймав першу в своєму житті пестрюгу, а це вам неабищо, особливо для такого, як я, городянина.

Витягнув я ту пестрюгу — власним очам не вірив, але довелося повірити, бо рибина борсалася на кінчику жилки, скакала на камені й мало не втекла назад у воду. Щастя, що дядечко схопив її майже край берега. В усякому разі вона була жива, ще блискуча і моя, а коли я торкнувся її слизької спини — відчув, що став уже справжнім рибалкою.

Дядечко з усієї сили гепнув мене по спині.

— Молодець! Ловку штучку виловив.

Я думав, шубовсну з радощів у воду, але не шубовснув, тільки з рибиною в руці протанцював танець перемоги, а потім уже не хотів іти на обід, бо шкода мені було їсти цих гарних пестрюг.

Ловили ми до полудня. Опівдні стало страшенно жарко. Небо поблякло, спека так і лилася на землю. Ми поставали під водоспадом, і вода, розбиваючись на дрібнесенькі бризки, холодила нам обличчя.

Вертали ми з неабияким уловом: шість великих, мов дракони, рибин.

Дорогою дядечко розводився:

— Пестрюгу можна приготувати по-різному. Чудово було б засмажити її на свіжій олії. Та що вдієш — олії у нас немає, отже, цей спосіб відпадає. Можна замаринувати. Ото, скажу тобі, смакота, але на це ми не маємо часу. Дуже добра пестрюга заливна, тільки для цього потрібні всякі приправи, а їх у нас теж немає...

— Відпадає,— докінчив я.

— Так...— дядечко таємниче прижмурив око.— Але найсмачніша пестрюга по-рибальському. Тут не треба ні олії, ні приправ, ані маринаду. Досить мати тільки добрий апетит, а його нам не бракує.

— Не їсти ж її сирою! А як приготувати без олії, без приправ...

— Побачиш, — урвав дядечко. — Май терпець.