Пірати Співучих островів

— Він мастак,— пояснила.— Позавчора зловив трикілограмову зубатку.

— А що це таке?

— Риба, та ще й яка риба! Найсмачніша з усіх на світі.

Іво має інстинкт і завжди влучає.

— І як це він робить?

— Ба, запитай його!

Іво сяяв усмішкою. Поблискував білими зубами і переможно вигукував, як ото ескімос, котрий зловив на гарпун тюленя. Я був страшенно радий, що познайомився з цим хлопцем. Може, навчить мене полювати під водою на зубаток? Але найперше я мав би навчитися пристойно пірнати.

Навчився, тільки не тоді, бо тоді раптом відчув, як мені кишки перевертаються, а пірнати з перевернутими кишками — це не таке легке діло. Отож я сказав, що не завадило б перекусити й підкріпити сили. У відповідь Іво зняв з дротика рибу.

— Візьми, може, вам пригодиться.

Я не хотів брати, але Іво умовляв мене так щиро, що трудно було відмовитись. До дядечка я повернув з чудовою рибиною. Дядечко привітав мене радісним вигуком:

— Чудо! Кажу тобі, Марцінку, це просто поезія!

— Оця риба? — спитав я.

— Ні. Суп філософів. Ти зроду нічого такого не їв.

Я зазирнув до казанка. Те, що там побачив, нагадало мені мулярський розчин, засмічений листям з оливкового дерева. Я був певен, що коли з’їм цю лемішку, то вона заб’є мені кишки.

— Чого це ти такий смутний? — запитав дядечко.

— Бо впевнився, що не вмію до пуття пірнати.

— Навчишся! А тепер сідай їсти.

Коли я б навіть ліг, як то робили стародавні римляни, то й це мені не помогло б. Відчував, як мене нудить. А дядечко тим часом насипав у два судки супу, сів під товстим оливковим деревом і заходився трапезувати. Я з жахом дивився, як він уминає ту лемішку і апетитно облизується.

— Чого ти не їси? — спитав він, побачивши, що я задумався.

— Гаряче, — ухильно відказав я.

— Їж, бо як прохолоне, то буде не такий смачний.

Радше б він сказав, що суп затвердіє, як бетон, і тоді не здолаєш узяти його з судка. Але для годиться я почав дмухати, хукати і вдавати, що мені страшенно хочеться цього супу філософів. Тим часом дядечко облизував ложку.

— Ну як, смачно?

— Фантастично,— буркнув я крізь зуби.

Врешті набрався духу. Взяв зубами з ложки кілька зерняток рису. О диво! Та це не мулярський розчин і не бетон з рисом, а чудовий, найсмачніший суп, який я будь-коли їв.

— Вершина кулінарного мистецтва! На золоту медаль! — вигукнув я.— Ви, дядечку, справжній чародій. Як це ви зробили?

Дядечко глузливо примружив око.

— Саме зробилося. Я висипав усе в казанок, а божок — покровитель кухарів та волоцюг — зробив решту.

Відтоді я запідозрив, що дядечко уклав таємну угоду з магічними силами і продав ідолам свою душу.

4

Дядечко мав зв’язки з різними ідолами, навіть був з ними на «ти» і, я певен, у Варшаві частував їх пивом. Найкращі стосунки у нього були з божком волоцюг. Вони знали один одного, мов облуплені,— і не дивно, що ідол, осяяний знаком Польського туристського товариства, дбав про нього, як про свого молодшого брата, і не давав йому загинути. Зате з божком грошей та бюджету він був зовсім не в ладах. Видно, колись добряче насолив йому або наступив на мозолі, бо той мстився навіть тут, у Югославії.

Я думав про це й про всякі інші речі вже по обіді. Лежав у затінку під екзотичним деревом і дивився на затоку, а шлунок мій спокійно перетравлював суп філософів.

— Якщо не помиляюся, — озвався я знічев’я, — то цей суп — наша остання їжа.

Дядечко курив люльку. Капелюха насунув на лоба, а з-під капелюха випускав клуби диму. Скидався на пароплав, який крає води Тихого океану. Начебто й не чув мене. Але за хвилину пролунав його зичний голос:

— У нас же є риба, яку тобі дав Іво.

— Це правда! А... що буде, коли з’їмо рибу?

— Завтра підемо полювати на носорога. Ти казав, що любиш паштет із того звіра?

— Не паштет, а серце. І не я, а негри з берегів Лімпопо.

Дядечко глибше насунув капелюха і випустив цілу хмару диму.

— Уяви собі, що ти опинився в самісінькому центрі Сахари. Скажімо, літак розбився в пустелі, а ми чудом уціліли. У нас немає ні їжі, ні води...

Я уявив собі, і вмить мене обдало жаром.

— В такому разі ми простуємо до найближчої оази,— сказав я.

— Ба, до найближчої оази сімсот сімдесят сім миль.

— Чому саме сімсот сімдесят сім?

— Бо я люблю сімки, і не перебивай. Отож ми без харчів і без води, а кругом — нічогісінько, тільки пісок та похмурі скелі.

— І рикають леви...

— Ми серед такої пустелі, де немає навіть левів. Нема ні чого, розумієш?.. Що б ти тоді зробив?

— Напевне, з’їв би вас, дядечку.

— О, будь ласка, вилізло шило з мішка! Навіть зі мною не поділився б.

— О, будь ласка! — вигукнув я сміючись. — Останнє слово, дядечку, завжди належить вам.

— Коли б ти мене з’їв, то, на жаль, мусив би чимось запити. Отже, що б ти зробив?

— Дійшов би до найближчого джерела.

— Людино добра, ти ж знаєш, що джерело — в оазі, а до оази сотні миль.

— Чекав би, поки мене знайде караван бедуїнів.

— Жди з моря погоди! Бедуїни мандрують іншими шляхами.

— В такому разі довелося б загинути.

— Так. Та ще й із смертельним гріхом на душі, бо з’їв свого власного дядечка. Який з того висновок?

— Що не треба їсти дядечків у пустелі!

— І ще який?

— Не знаю.

— А такий, — засміявся дядечко, — що коли ми не в Сахарі, то нема чого журитися. Ми — найбагатші люди в світі. У нас є дах над головою, оливковий гай, море, затока, сонце і чисте сумління, бо ми не з’їли один одного. Розумієш? І, прошу тебе, не мороч мені голови! А по секрету скажу тобі, що коли спаде спека, ми поїдемо до Будви купувати харчі.

— За що?

— Як це — за що? Трохи ще лишилося грошей за годинника. Запроси тільки своїх любих товаришів. Поїдемо всі їсти морозиво.

5

Побачивши нашого трудягу-мамута, Геля розпачливо скрикнула:

— Пробач, Марціне, але чи ця штука доїде до Будви?

— Не журися, «ця штука» — останній крик моди. Ми проїхали нею понад дві тисячі кілометрів по горах, так що будь спокійна!

Як я вже згадував, Геля мала буйну уяву, тож одразу почала фантазувати по-своєму. Уявила собі, що ми — перші конструктори першого автомобіля і вирушаємо на перше випробування його.

— Хіба це не чудово! — гукнула вона.— Ти винайшов двигун внутрішнього згоряння, Іво — коробку передач, а я — диференціал. Уряд нагородить нас орденами і в «Пшекрою» надрукують інтерв’ю з нами. Аби тільки наша конструкція не розлетілася по дорозі.

— Нема чого боятися, солідна машина,— сказав Іво.

— Побачимо.

— Ти, певно, станеш колись інженером.

— Ні, — відповіла вона,— я мрію стати журналісткою і писати в газеті. Наприклад, репортажі про полювання на слонів, про життя славетних акторів або про вчених-атомників чи про космонавтів.

Так, треба визнати: Геля мала фантазію. Репортаж — і одразу про слонів, славнозвісних акторів, космонавтів... Я ж не важився мріяти навіть про пальми.

А пальми вже чекали на мене, чекали саме в Будві. Я ще здалеку побачив їх на березі моря. Не хотілося вірити власним очам, але зрештою довелося повірити, бо пальми були справжнісінькі, високі, з зеленими вітами — просто для репортажу.

Заходивсь я складати в думці такий репортаж. Треба спробувати, чи важко це. Можна б написати ось так:

«Пальми як такі ростуть здебільша над екзотичними морями і над океанами, аби було що писати авторам книжок про подорожі, а також поетам, котрим шелест пальм часом дає заспокоєння, а часом нагадує шепіт коханих. Поети звичайно сидять на кораловім атолі, їхні кохані тужать і зітхають, а пальми знай собі шелестять. З того шелесту виникають іноді вірші. Це романтичні пальми.

Є також пальми кокосові. Вони ростуть головно для того, щоб було з чого падати кокосовим горіхам. Коли горіх доспіє і впаде, хвилі океану несуть його на другий континент, і там виростає нова пальма. В такий спосіб ті пальми розмножуються на втіху тубільцям, які з кокосового молока роблять собі вино і впиваються ким.