Іван Петрович і Феліс

Іван Петрович різко підійшов до столу, різко відсунув стільця і сів в одному кроці від крісла.

Феліс скинулася всім тілом і розкрила очі. Коли вона побачила Івана Петровича, в очах спалахнула така радість, яку може відчувати тільки заживо похований, що раптом побачив знову світло, небо і ввесь світ. Бліді губи посміхнулися і посмішка ця безслідно знищила скорботу...

Радість і посмішка прожили кілька секунд.

Очі Феліс побачили погляд Івана Петровича. Радість і посмішка вмерли в жахові.

Феліс стиснула плечі, притиснула, захищаючись від цього жаху, руки із зціпленими кулаками до грудей і відкинулась назад.

Іван Петрович непорушними очима дивився на неї...

Феліс зрозуміла, але, зрозумівши, не повірила до кінця. Не можна було повірити до кінця — надто страшно.

Похолола, тремтлива, вона підвелась, обійшла круг крісла, поволі наблизилась до Івана Петровича й спустилась долу йому в ногах. Їй до болю хотілося обійнять ці ноги, але вона боялась це зробити, вона була вся просякнена жахом, вона намагалась щось вимовити, але її губи не слухались і тремтіли. Вона раптом скинула руки вгору, очі її напівпримружились, зуби конвульсійно стиснулися, розкриті губи негарно скривилися. Феліс застогнала — протяжним, нестримним стогоном тварини, що її вбивають.

Іван Петрович скочив і швидко відступив за ріг столу.

Руки Феліс упали, очі закрились і вона поволі й кволо, наче раптом розм'якли їй кості, впала долу.

В кімнаті не чути було ні звуку. І Іван Петрович і Феліс не рухались...

Вулицею повз вікна кімнати, проторохтіла прольотка візника. Потім стало чутно чиюсь п'яну пісню: очевидно, з трактиру «Перепутье» на ближчому розі повертались після обід робітники. Іван Петрович подумав про те, що сьогодні субота, день получки. П'яні більш за все намагалися співати, як мога голосніш. Співи наближалися. Не доходячи вікон Івана Петровича, п'яні припинили співи і голосно й незвязано, що-секунди брудно лаючись, перебиваючи одне одного, почали договорюватись про дальшу програму вечора — про жінок. Образи цих жінок, що виразно виникли з цих балачок, пройшли повз вікна Івана Петровича. Скоро стало чутно вигуки: «Извозчик!», потім невиразні звуки торгу, потім заторохтіла прольотка і знову зазвучали п'яні співи, що поступово доходили все слабше і врешті завмерли в кінці перевулку...

Між Іваном Петровичем і Феліс знаходився тільки стіл. Іван Петрович перегнувся через нього і подивився на Феліс. В сутінках, що наповнили кімнату, Феліс здавалася темною безформеною плямою. Вона ждала мовчки і не ворушилась.

Іван Петрович підійшов до неї і тихо сказав: «Встань».

Феліс важко підвелася і сіла. Вона дивилася вниз, обличчя їй було непорушне, і з очей котилася одна по другій повільні важкі сльозини. Такими сльозами плаче звичайно людина, коли біль надто великий, такий великий, що сльоз цих вона сама не помічає.

Іван Петрович відчував якийсь чудовий покій. Страждання його дійшло до межі І перейшло її і перестало бути стражданням. Коли біль переходить призначені людині межі, його душа вмирає. Мерці ж завжди спокійні...

Спокійна була і Феліс. Вона підвела голову, стала на ноги і, відчувши на свому обличчі сльози, витерла їх пальцями.

Потім, не дивлячись на Івана Петровича, вона спитала рівно й глухо:

— Значить ти мене зовсім тепер не любиш?

Іван Петрович здвигнув здивовано плечима і відповів дуже спокійно:

— Звичайно, ні...

Страшно збрехав Іван Петрович! Ніколи потім за все своє життя не вимовив він страшнішої брехні... І ніколи, до самої смерти, цієї брехні не подарував він собі...

Феліс поволі схилила голову, поволі підійшла до вішалки. Поволі й машинально одяглася.

Потім вона схилилася до свого чемодану, що стояв тут же біля вішалки, і взялася за вішалку. Чемодан став надто важким для її знесиленого тіла. Вона безпорадно повернулася до Івана Петровича.

Іван Петрович підійшов, взяв чемодан і відчинив двері.

Феліс, не дивлячись на нього, вийшла перша. Іван Петрович пішов за нею.

Разом вийшли вони на вулицю і обидва зупинились в короткій розгубленості.

Але чемодан був цілком реальна річ, що вимагала самим фактом свого існування реальних же заходів, відповідних даному випадкові.

Іван Петрович поставив його на тротуар і пішов на ріг по візника. Під'їхав назад до Феліс, зійшов з прольотки, передав візникові чемодан і спитав її «куди?», бо не зміг відповісти візникові на це запитання.

Феліс розгублено глянула на Івана Петровича й підвела в ваганні плечі.

Іван Петрович звелів візникові їхати до якоїсь гостиниці, допоміг Феліс сісти в прольотку, трохи відійшов і хитнув головою. Візник чмокнув і рушив слабкою риссю.

Темна постать Феліс заколихалася в усі боки від стрибків коліс по булижному бруку.

Іван Петрович дивився вслід. Прольотка доїхала до «Перепутья» і повернула праворуч. В зеленкуватому світлі гасокалільного лихтаря, що висів над входом до трактиру, похилий профіль Феліс виділився мертво-блідою плямою. Прольотка сховалася за рогом. Бліда пляма похилого профілю зникла.

Феліс зникла...

Зникла Феліс! Феліс — та, що тільки оце була тут. Зникла зовсім, назавжди, поїхала невідомо куди, в темряву безкрайнього лабіринту вулиць, де знайти її не можна... Іван Петрович раптом кинувся бігти...

На розі біля «Перепутья» він спинився і глянув у провулок. Стало вже зовсім темно і нечасті жовті вогні робили морок цілком непроникливим. Іван Петрович прислухався. У віддаленні торохтіла прольотка візника. Іван Петрович кинувся туди.

Двома кварталами далі провулок виходив на широку вулицю. Іван Петрович добіг до рогу і подивився праворуч і ліворуч.

Вулицею котилися в обидва боки багацько прольоток і ні в одній з них не було темної постати, що безвольно колихалася б на всі боки від стрибків коліс по булижному брукові.

Феліс зникла... Розтанула безслідно у зрадливих вечірніх вогнях темних вулиць, в торохтінні візників...

Іван Петрович не повернувся додому цієї ночи.

Без думок, нічого не відчуваючи, скам'янілий, він до ранку ходив вулицями. Його кроки були швидкі і напружені, його очі впивалися в кожну прольотку. Десятки разів він бачив самотні темні постаті і кожного разу кидався за ними. І кожного разу, переконавшися в помилці, він не відчував розчарування, бо не міг відчувати нічого. Він продовжував впинатися очима в чужих людей, що проїздили повз нього і знову кидався за черговою темною самотньою фігурою, що могла бути єдиною рідною йому людиною.

Вулицями великого міста, все більш безлюдними, не відчуваючи втоми, швидко й напружено, иноді бігом, кидався Іван Петрович, шукаючи самого страшного, самого огидного свого ворога — свою єдину рідну, кохану жінку.

Не Феліс навіть шукав Іван Петрович. Він, як нещасний з старої казки, що шукав свою тінь, — він шукав свою душу. Страждання покинуло її і душа стала мертва. Страждання пішло разом з Феліс, — і Феліс потрібна була Івану Петровичу, щоб жити...

Іван Петрович не пам'ятав, чим були заповнені його наступні дні. Він пам'ятав тільки, що страждання повернулось на другий же день і повернулось воно грізним в своїй помсті за вбите щастя...

Феліс повернулася згодом. Точніше — він знайшов і побачив її за три дні.

Історія життя Феліс ще не закінчилася, коли Феліс зникла з життя Івана Петровича. Доля вирішила за потрібне бути послідовною до кінця.

Феліс не могла попасти вночі до гостиниці. бо, рятуючись з Київа втечею, вона не подумала про необхідність здобути паспорт. Візник одвіз її до якихось темних меблірашек. Тут її, розгублену, змертвілу, нездатну нічого бачити й чути, перш за все обікрали. Хазяйка гостиниці, ледве чи не з відому якої було це пророблено, виказала увагу, охала, розпитувала і годувала Феліс обідами, смаку яких Феліс не відчувала. За два дні хазяйка переконалась, що вся ця підготовка цілком зайва і пізнього вечора впустила до Феліс пристойного пана, подібного до пана Потєєва...

Другого дня, коли Іван Петрович повернувся додому, він знайшов у себе незнайому, скромно одягнену сувору й сіру літню дівчину. Дівчина коротко запропонувала йому їхати з нею в нагальній і важливій справі.