Страница 7 из 10
«Дорогий Петров! Пишу тобі цього листа, щоб ти знав, як стоять справи. Я гадаю, що ти не знаєш. Я не зустрічав Феліску з того часу, коли познайомив тебе з нею і був дуже сердитий. Я тоді не думав, але тепер знаю, що вона пропадала з тобою, і ти не думай, що я сердитий на тебе. Я навіть гадаю, що ти молодець, бо вона дівчина перший сорт. Я навіть здивований! Ну, гаразд. Справа в тому, що коли я врешті побачив її, вона писала тобі листа. Таким чином я знаю, як тобі писати, бо прочитав на конверті. Тоді я почав розпитувати, але вона нічого не відповідала. Мені, звичайно, не так вже важно, і ти не думай, що я ревную всяку проститутку, але мені тоді дуже хотілось, а вона почала відбиватися й дряпатись. Я тоді дуже розсердився і вдарив її двічі кулаком. Я знаю, що ганьба мужчині бити жінку, але таких можна. Тоді вона дуже розсердилась і почала мене лаяти й сказала, що вона тебе любить і що ти її теж дуже любиш і що вона тільки збере трохи грошей і поїде до тебе жити. Мені звичайно все це не важно, але ти мені товариш і я обов'язаний попередити тебе, як порядна людина. Ти можливо не знаєш, що вона за проститутка. Вона хитра й вміє очі замазувати. Вона була з хорошої родини і цілком пристойна дівчина, але вже рік, як живе на утриманні у добродія Потєєва, дуже солідного пана, що знайомий з моїм батьком. Але їй замало й вона плутається з хлопчиками, яких дуже любить, бо дуже любить розпусту. Я з нею теж уже більше півроку ночую і буваю вдень, коли не навідується пан Потєєв. Так що ти, як майбутній інженер, що мусить бути в порядному колі, мусиш все знати й не зробити дурниці. Як порядна людина попереджую тебе, як товариша. Напиши мечі, як відбулися іспити. Думаю, що добре, бо знаю, який ти завжди був учений. Тато хоче, щоб і я поступив до Москви, і можливо на той рік будемо знову вчитися вкупі.
Лишаюся твій колишній учень Ф. Сукін».
Іван Петрович повернувся до номеру в своїй гостиниці, заперся і не виходив нікуди дві доби.
Лист Сукіна, акуратно розгладжений, лежав ввесь час на столі. Іван Петрович знав його на пам'ять.
І його душа була тепер також розіп'ята. Біль спустошив її, спалив усі думки, почуття і врешті — і себе самого.
Дві доби тривала ця пожежа. Дві довгі безконечні доби.
Іван Петрович лише багацько років згодом зрозумів, що саме трапилось тих днів. Зрозумів, що це були дні страшної боротьби, боротьби за життя майбутнього з минулим...
Сотні тисяч років зберігало в собі людство спороджені емоціями канони й принципи, що визначають життя, диктують світогляди, утворюють людство таким, яке воно є. Вкриті сивим мохом стародавности, такої великої, що людині вона стає за вічність, ці канони й принципи живуть і володіють світом. Сама їх вічність стала за непохитний доказ істиности. Це — справжні боги людства, бо вони реальні й живуть у самих людях.
Закони, створені чуттєвою природою, поступово освідомлювались розумом. Дитячий, слабкий і вбогий розум, з'являючись насамперед одним з струментів, що обслуговують людську діяльність, став з самого зародження свого рабом законів емоцій.
Мало того, він часто-густо забронював ці закони від себе самого, від обов'язкових в дальшому спроб своїх їх розвінчати. Він сам утруднив собі те завдання, яке виконати йому судилося непереможним законом розвитку людини.
Ці два дні в Івані Петровичі тривала велика боротьба. Два роки тому боротьба між стародавнім спорохнілим богом і юним людським розумом, боротьба, що закінчилася перемогою розуму — була дитячою грою в салдатики, порівнюючи з титаничною сутичкою між справжніми володарями людини і визвольником майбутнього світу — розумом.
Мужчина — життєдавець, творець і господар життя. Його звоюватель і захисник, мужчина, що творить його закони, носій найвищої безподільної влади, що здобув її могутніми мускулами свого предка — малпи, і проніс її крізь неоглядний простір часу до наших днів, — мужчина змагався за свої царственні прерогативи.
«Жінка, що я кохаю — мені належить». — Це — закон мужчини, закон самця, що непохитно існує з того часу, коли поділився на дві статі світ всього живого.
«Жінка, що я кохаю — не мусить належати нікому иншому». — Другий закон самця.
Сп'янілий з влади, з головою, що закрутилась від її безподільности й вічности, мужчина створив і третій закон, такий же непохитний, як і два перших, не зважаючи на все його безглузде беззаконня. Цей закон: «Жінка, що я кохаю, не мусіла була нікому належати і в минулому».
Всю необмежену міць цих законів Іван Петрович зазнав на собі цих днів. І його розум, що подолав так легко стародавнього бога, володаря всесвіту, виявив цілковите безсилля при зустрічі з божественною владою безглуздих людських почуттів.
Іван Петрович обмірковував те, що трапилось, спокійно, намагаючись взяти фортеці почуття правильною і спокійною облогою. — Даремно! Іван Петрович дикими поривами кидав всі сили розуму в бій за волю, — його зусилля були марні. Він закликав на допомогу свою людську гордість, гордість самоосвідомленого розуму, — але вона розбивалась об ображену й розпечену вогнем помсти гордість чоловіка. Іван Петрович в одчаї проклинав богохульственно страшні кайдани законів почуття, не в силах знести їх тягару, — але його богохульства не доходили до володаря людства, людського почуття, бо воно глухе.
І він знесилився і скорився...
Навіщо брехала Феліс? — Тисячі разів благав Іван Петрович відповіди на це запитання, — кого, він сам не знав.
Відчуття непробачної образи його любови захоплювало його цілком в ці моменти.
Перед своїм коханням чоловік вклоняється більш, ніж перед будь-яким виявленням свого божественного «я». Любов — найдорогоцінніше, єдине знаряддя його творчости, основа його права на владу — його найбільший дарунок жінці, золотий дощ отця богів Юпітера, божественне благовістя діві Марії...
Образа цієї любови — святотатство.
Образа ця страшна й незмивана, як ляпас, даний божеству. А образи, тяжчої, ніж брехня коханої жінки, — бути не може.
Охоплений жахом образи його любови, Іван Петрович не бачив нічого. Він не спробував запитувати себе самого, чи вистачило б у нього сил знести правду. Він не ставив питання, чи має він право вимагати у Феліс довір'я до своїх сил. Він забув навіть про те, що вона його любить, що дорожче за його любов у неї немає нічого, що в неї взагалі немає нічого, що вона старець, який знайшов незмірної цінности діямант. І забувши про це, Іван Петрович не зміг зрозуміти, який холодний жах охоплював Феліс при одній думці про можливість загубити його.
Вся душа йому стала стражданням. Він нічого не міг бачити, нічого не розумів.
Він відчував лише, що брехня спородила безнадійну самотність і його і Феліс. Він не зрозумів, що брехню породила самотність... Він знемігся і скорився...
Стародавні закони почуття впали на нього всією тисячолітньою вагою, розчавили й знищили його...
На третій день Іван Петрович, спокійний, блідий, з запалими очима, перемагаючи непевність рухів, вклав у чистий конверт лист Федора Сукіна, хвилинну подумав, заклеїв конверт і написав адресу Феліс. Лист він кинув в ближчу скриньку. На почтамт він більше не ходив.
Перші вражіння величезної Москви, нове студентське життя, товариші, професори, підручники, власна кімната — все це за всяких умов не могло не впливати на вразливу вдачу Івана Петровича. Цінність цих вражінь — перших вражінь вільного самостійного життя — сильно зменшувалась, звичайно, важким станом психики Івана Петровича, але не могла не впливати благодійно.
Правда, спочатку вплив цей був надто малий. Але, зловивши себе кілька разів на цілковитій зацікавленості тим чи иншим явищем, Іван Петрович зрозумів, що і його біль, який він не страшний, але все ж не вічний. Нове життя непомітною тонкою плівкою вже почало вкривати його страждання. Плівка ця проривалася дуже легко, але неминуче знову затягалась.
Таким проривом був, наприклад, студентський мундир. Коли Іван Петрович одержав його від кравця, він відчув до цього неживого предмету стільки любови і стільки справжнього страху, що доторкався до нього з особливою обережністю. З боку могло здатися, що мундир чи то розпечений до червоного, чи то заражений чумою. — Мундир був з синєзеленого сукна з чорним оксамитовим коміром, з синіми кантами і золотими ґудзиками й нараменниками. Чудесний мундир з казки. Проклятий мундир, про який не можна забути, бо він надягнений на тебе!..