Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка

Згадувався Шевченкові й Арал, це мовчазне, пустельне море, що ще збільшувало нудьгу за батьківщиною. Невмите небо схилилось над морем, ліниві заспані хвилі ще більше підкреслюють порожнечу й навіть очерет, немов п’яний од нудьги й вікової тиші, хилиться долі. Згадав, з яким нетерпінням він чекав звістку з далекої України, й то було зовсім інше чекання, як теперішнє, коли він чекає на листа від брата Варфоломія.

І знов мені не принесла

нічого пошта з України...

Він прошепотів ці слова, цей головний мотив, що просяк ціле останнє десятиліття його життя. Скільки ще разів йому доведеться повторювати цей терпкий вірш, як довго він ще буде сподіватись побачити свій зелений й веселий край? Невже до віку йому доведеться повторювати невільницький плач про визволення з тяжкої неволі на тихі води, на ясні зорі, у край веселий й у мир, хоч і кріпацький, але добрий і людяний?

Перегортаючи сторінки щоденника, він натрапив на запис, коли він чекав на звістку про визволення з заслання. О, як він гаряче чекав на маленький човен, що мав морем привезти йому цю так довго ждану звістку. Поштовий човен мав привезти йому волю й він благав вітрів допомогти йому, він не зводив очей з флюгера, що глузливо вертівся, показуючи зрадливість вітру. Шевченко перегорнув сторінку: «Перед заходом сонця почався штиль, — мимоволі читав він свій запис у щоденнику, — а присмерком здійнявся свіжий вітер од норд-оста, прямо в чоло нашому поштовому човну. Він тепер у відкритому морі кинув котву, а коли підійме, невідомо. Норд-ост, — вітер, що панує тут, він може тривати довго і продовжити мою й без того довгу неволю. Сумно! Невимовимо сумно! Цілу ніч я не міг заснути, мене гризла люта нудьга, на світанку пішов до моря, скупався й тут же на піску заснув.

10-е липня. Вітер все той же. Нудьга та сама.

11-е липня. З ночі вітер змінився й пішов до норд-веста. Я помилувався з хмар, що зникали й ліг спати, прокинувся до схід сонця.

12-е липня. Вітер той самий. Це добре. Значить човен мусить чекати оренбурзької пошти. Чим ближча до мене ця радісна подія, тим нетерпеливішим і боягузливим я стаю. Сім років ув’язнення в Новопетровському не здавались мені такими довгими і страшними, як ці останні дні іспитів. Увечері заснув під своєю улюбленою вербою і прокинувся аж на світанку. Рідка, надзвичайна подія: останніми днями рішуче позбувся сну.

13-е липня. Вітер все той же, чи не пора відійти до норд-оста. Краще рішучий удар обуха, як тупа, дерев’яна пила чекання.

14-е липня. Вітер все той же — норд, хоч би на одну чверть румба взяв на ост. Все б мені було легше. Протягом дволітнього плавання Аральським морем я жодного разу не поглянув на компас, а цими останніми довгими днями і ночами, я вивчив його у всіх найменших напрямках. О, вітре, вітре! Коли б ти міг співчувати моєму горю, ти б ще позавчора відійшов би до норд-оста й сьогодні я сидів би вже з олівцем у руці аргонавтом на палубі татарського корабля, що йде до берегів моєї Колхіди. Добре, коли б так. а коли ні, — тоді що? Тоді я сам не знаю що.

16-е липня. По заході сонця знову штиль, а о першій годині ночі вітер здійнявся від норд-оста. Вітер тихий, рівний, такий, який потрібен нашому човну. Дочекавшись світанку, я зліз на найвищу берегову скелю і просидів там до півдня, не побачивши за весь час жодного паруса.

17-е липня. Вітер все той же, як заколдований. Вночі я кілька разів прокидався й спостерігав вітер. Перед світанком вітер стих і я, сподіваючись на його змінливість, заспокоївся й заснув. Уві сні я бачив Костомарова, Куліша, Артемовського. Рано вітер одійшов до зюйд-оста.

18-е липня. З заходом сонця вітер одійшов до норда. Зрадівши, я почав ходити навколо фортеці й обійшов їх чотири рази, значить зробив дванадцять верстов, але не відчув утоми. Ніч місячна, я сиджу під вербою, щоб зручніше спостерігати вітер за флюгером, що крутиться на голуб’ятні. Дзиґарі пробили 12-ть. Вітер змінився й не послабшав — добра ознака. Я закуняв і на крилах Морфея перелетів до Орської фортеці, де в якійсь татарській хатинці знайшов Лазаревського, Левицького й інших земляків, що грали на скрипку й співали пісень. На останній ноті я прокинувся й подивився на флюгер. Вітер, все той же, не змінявся... І я знову заснув. Поки записував свої нічні візії, вітер змінився й відійшов до веста. Чортів вітер! Жагуча невідомість...»

Шевченко закрив щоденник. З цих сторінок повіяло на нього таким одчайдушним сумом і нудьгою чекання, що в порівнянні з теперішнім його настроєм, були чорною ніччю. Він одразу відчув усю ріжницю теперішнього свого стану від минулого й його настрій змінився на бадьорий та енергійний. Попереду в нього ще було майбутнє й він був вільний робити, що схоче. Брат влаштує справу з землею і тоді він переїде на Україну, а тепер до праці. Треба заробити багато грошей, щоб у цьому світі, де ніщо не робиться без них, не почувати знову себе знедоленим.

Шевченко взявся за недокінчену гравюру. Гострою крицевою голкою він провів кілька останніх глибоких рис на мідній дошці, рівно вкритій чорним лаком. Тепер треба було вкрити дошку лаком з другого боку й умочити її в розчин азотового квасу, що довершить процес гравірування.

Талановитий флорентійський мастер Томазо Фініґвера,* що зовсім випадково знайшов спосіб друкування естампів за допомогою звичайної сажі й ганчірки, мабуть, ніколи не гадав, що він цим зробить величезну послугу й тим художникам, що ніколи не були в його прекрасній Флоренції.

Примітки

«Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка» — це п’ять текстів Ґео Шкурупія, котрі були надруковані у журналах «Життя й революція» (три перших) і «Нова ґенерація» (два останніх), 1930 року. В даній публікації всі п’ять розділів складені разом. Збережено правопис тих видань, котрий дещо відрізняється від сучасного. Ці тексти Ґео Шкурупій писав з наміром створити роман про Тараса Шевченка. На жаль, роман не було закінчено, залишилися лише ці п’ять розділів.

Примітки додані до даної публікації 2017 року.

Котва (або котвиця) — якір.

Брамбеус — Барон Брамбеус (1800-1858) — дуже популярний у першій половині XIX століття російський письменник, редактор журналу «Библиотека для чтения», що видавався найбільшим за тих часів у Росії накладом. Справжнє ім’я Барона Брамбеуса — Осип-Юліан Іванович Сенковський (польською мовою — бо він мав польське походження — Józef Julian Sękowski). Він був за фахом вченим-східнознавцем, перекладачем зі східних мов.

... знали драматичні фантазії Кукольника й навіть могли без зупинки проговорити всього Джакобо-Санназара... — Нестор Васильович Кукольник (1809-1868) — російський прозаїк, поет, перекладач і драматург першої половини XIX століття, автор текстів популярних романсів. «Джакобо Санназар» — твір Кукольника, драматична фантазія в чотирьох актах у віршах.

In vino veritas — У вині правда (латин.)

... сивалдай у петельку... — Сивалдай (зазвичай «сиволдай») — погано очищена горілка, сивуха.

Томазо Фініґвера (Tommaso Finiguerra, 1426-1464), відомий також як Масо Фініґвера — ювелір, художник і друкар із Флоренції, котрий винайшов техніку гравюри.