Страница 3 из 33
Смерть священика
У середу по обіді Дейкало мав зустріч на Подолі у піцерії «Челентано» зі своїм приятелем, майором міліції Миколою Дементієм. Авенір сподівався вивідати у нього інформацію щодо справи про подвійне вбивство у під’їзді елітного будинку, проте відразу помітив, що майор чимось засмучений. А засмутити слідчого карного розшуку, як знав репортер, було не так вже й легко.
Дементій, високий худорлявий чоловік зі світлим волоссям і виразним обличчям, був у цивільному. Його одяг нагадував убрання Авеніра: зручна шкіряна куртка, темні джинси і черевики на грубезній підошві. Зазвичай його обличчя з тонкими рисами легко розпливалося у посмішці, він любив пожартувати, добре попоїсти, що, правда, ніяк не позначилося на його фігурі. А попоївши і випивши, майор залюбки співав народних пісень — особливо йому вдавалися сороміцькі.
Але сьогодні Микола навіть не поцікавився, яку саме піцу замовив Авенір, що було зовсім на нього не схоже. Дементій любив швидкі перекуски і завжди уважно роздивлявся, яку начинку натовкли у нутро його порції. Каву він теж ледь пригубив, буркнувши при цьому:
— Може бути, — хоча кава була зовсім непоганою.
— У тебе якісь неприємності? — спитав Авенір, не наважуючись потикатися з розпитуваннями про справу, яка його у цей момент цікавила найбільше. Просто він цінував Дементія як джерело своїх статтей і не бажав, щоб у того були неприємності.
— У мене немає, — лаконічно відповів Дементій, — а от у одного священика вони є. І великі. Його вбито, — він сердито засопів. — Це вже ні в які ворота. Щоб вбивати священиків… Геть оборзіли.
— Розкажи, — попрохав Дейкало, прикидаючись уважним слухачем, хоча насправді це його не дуже цікавило.
І ось що розповів Дементій…
Жінку у старому великому будинку на Нивках надвечір сполохав грюкіт у двері. Вона прочинила їх і сердито спитала:
— Чого тобі треба, шибенику?
Хлопчина років п’ятнадцяти, який стояв на порозі, спитав:
— Священик тут живе?
— Тобі потрібен отець Юрій?
— Мене за ним послали. Тут поруч, на вулиці Муромській, помирає якась жінка, а мене послали по священика.
Жінка, яка допомагала отцю Юрію по господарству, наказала хлопцю почекати і попрямувала до кімнати. За кілька хвилин священик, — літній, але досі кремезний чоловік, — вийшов із валізкою у руці.
— Я отець Юрій, — сказав він. — На Муромській? Це недалеко. Ти мене проведеш?
Хлопець кивнув.
— Хазяйка будинку тітка Варвара послала мене за вами. У неї помирає її мешканка.
— Не знаєш, як її звуть? — спитав отець Юрій.
— Ольга Іванівна. Прізвище, здається, Степаненко.
— Степаненко? Не пам’ятаю. Поширене прізвище. Та я всіх своїх парафіян за прізвищами і не знаю.
Вони швидко дісталися Муромської вулиці. Перед дверима одного з двоповерхових будинків хлопець зупинився:
— Ось тут.
Двері відчинилися: очевидно, хтось спостерігав за ними і, побачивши на подвір’ї, не став чекати, поки вони постукають.
— Прошу, проходьте. Їй зовсім зле. Треба завезти до лікарні, я вже викликала «швидку», але їх і досі немає. Хіба ж вони колись приїжджали вчасно?
Літня жінка провела священика до кімнати, де знаходилася її тяжко хвора мешканка. Перевальцем крокуючи попереду отця Юрія, тітка Варвара, як її назвав хлопець, теревенила про свою квартирантку.
— Що з нею? — спитав священик.
— Хворіє на грип. Уже кілька днів. Вчора їй наче стало краще, вона вийшла на роботу, а потім увечері повертається — страшно дивитися! Їсти не змогла, лягла, каже, лікаря не треба викликати. А сьогодні вранці бачу — їй геть погано. Мабуть, почалося запалення легенів. Попрохала, щоб священика покликали.
Тітка Варвара прочинила двері до кімнати своєї мешканки. На ліжку біля вікна лежала жінка. З-під ковдри виднілося лише скуйовджене волосся. Отець Юрій підійшов до хворої. Жінка на ліжку ледве спромоглася розплющити очі — священик відразу побачив, що вона помирає.
Хазяйка теж підійшла ближче і заспокійливо сказала:
— Бачите, прийшов отець Юрій. Тепер все буде гаразд.
І тут хвора жінка почала ледь чутно бурмотіти:
— Ви прийшли… У мене не залишилося часу… Злочинці… Я не можу так померти… Я хочу покаятися у своєму гріху… Злочин… Зупиніть їх… Обіцяйте…
Отець Юрій підійшов зовсім близько до вмираючої, а хазяйка, перехрестившись, залишила їх наодинці.
Коли за кілька хвилин отець Юрій, причастивши помираючу і відпустивши гріхи, заплющив їй очі та вийшов із кімнати, з’ясувалося, що тітка Варвара, очікуючи його, стояла у коридорі. Вона подякувала священику і провела його до хвіртки. Згодом під’їхала «швидка». Тітка Варвара зловтішно сказала:
— Як завжди, запізно! Хвора померла.
Отець Юрій повертався додому. Сутеніло. Священик похмуро крокував темною вулицею. Він думав про те, що йому розповіла померла жінка. Раптом піднявся різкий вітер і почалася злива. Священик зайшов до найближчої забігайлівки, щоб не промокнути. Він замовив собі чай, чим викликав подив у буфетниці: тут рідко хто замовляв чай. Проте вона помітила рясу під пальто і втрималася від зауважень.
Примостившись у дальньому кутку зали, священик записував на клаптику паперу прізвища, певно, розмірковуючи, що є правдою у словах жінки, а що — лише хворобливими мареннями помираючої.
Отець Юрій закінчив писати, склав папірець і сховав його за халяву чобота. Він зробив це механічно, як колись у семінарії, ховаючи від сторонніх очей особисті записки. Він вже давно не робив такого, але зараз, заклопотаний чужою таємницею, сам не помітив, як повторив рух зі свого юнацького минулого.
Людей все прибувало. У цій забігайлівці кожен знав один одного, тому всі з цікавістю позирали на священика, потім замовляли біля шинквасу випивку і сідали за бруднуваті мокрі столики. Один із відвідувачів пильно спостерігав за священиком, однак отець Юрій цього не помічав.
Допивши чай, він підвівся і вийшов надвір, вдячно відзначивши, що дощ закінчився. Він не зауважив, що відвідувач, який спостерігав за ним, теж підвівся і вийшов слідом.
Надворі було вже зовсім темно. Отець Юрій прискорив ходу, бо він таки промок, а вечір випав прохолодний. Якщо він і почув чиїсь кроки позаду, то не надав цьому значення.
Його оглушив важкий удар по голові ззаду. Отець Юрій захитався і впав…
Авенір уважно вислухав цю історію, міркуючи, чи зможе він її використати коли-небудь. І вирішив, що навряд чи, бо головному редактору більше до вподоби гучні вбивства, хоча їх ніколи не розкривали. Але вирішив тримати цю історію про запас.
— А що було далі?
Майор Дементій розповів про факти, які з’ясувалися у процесі розслідування. Дейкало лише зрідка перебивав його запитаннями.
Уранці до кабінета Дементія зайшов судмедексперт Михайло Гімпель. Авенір теж його знав. Вони частенько зустрічалися, коли Авенірові була потрібна інформація для статей. Цей невисокий, огрядний, трохи лисуватий чоловік із козацькими вусами був, на думку Дейкала, втіленням незворушності та спокою. Сам він казав, що його клієнти — найспокійніші у світі, тому він їх і обрав.
— Що ж, розібрався я з нашим батюшкою, — повідомив він.
— Є результати? — запитав Дементій.
— Лише попередні. Він убитий ударом важкого предмета по голові. Помер одразу, після першого удару, але вбивця гепнув кілька разів поспіль. Череп геть розтрощений.
Дементій пройшовся кабінетом, розмірковуючи, хоча нічого надзвичайного судмедексперт йому не повідомив.
— Убивство з пограбуванням… — проказав він.
— Хіба його пограбували? — здивувався Гімпель.
— Важко сказати, що він мав цікавого для грабіжника, але кишені у нього були вивернуті, підкладка порізана. Його валізка розкрита, речі розкидані по землі, розчавлені, побиті…
— Може, на нього напав якийсь божевільний? Що можна вкрасти у священика? Хоча тут можливі два варіанти. Перше: діяв якийсь підліток, для якого саме вбивство було метою, тобто злочин заради злочину. І друге: особиста помста. Може, цей отець комусь не відпустив гріхи?