Інтеліґент

У вестибюлі ресторану чоловік допомагає жінці роздягнутися. Знімаючи пальто, він обома руками проводить по голих плечах жінки. Плечі стримано здригують. Чоловік вклоняється до жінки й напівзапитуючи, напівстверджуючи, щось каже. Дружина схилила голову.

Колись, у той солодкий, хвилюючий єдиний мент, коли її нинішній чоловік запитав її, чи годна вона віддати йому в довічне користування руку й серце, вона, схвильована, солодко передбачаючи не зовсім невідоме майбутнє, сказала своє «так» оттаким саме жестом…

«Окремий кабінет»

Типова установа. Стіл, два стільці, канапка, продавлена безліччю пар. Піяніно архівної цінности. Велике трюмо дає відбитки предметів видимого світу крізь вуаль із сотень написів діямантовими обручками.

Люди до старости зберігають у собі рештки юнацької вдачі, лише змінюється техніка: в шістнадцять років ми вирізуємо ймення дами на дереві або на садовій лавці, а потім, старші, – видряпуємо діямантом обручки в окремім кабінеті на трюмо…

Чоловік з жінкою сидять на продавленій канапці. Чесно поводять себе, як закохані. Чаркуються, п’ють. В поглядах – розуміння, спогади і навіть обіцянки… Чоловік нахилився до жінки, запитав її про щось з виглядом знаменно-веселим. Вона, кокетуючи, радісно згоджується.

Колись, у перші дні їхнього одружіння, вони інколи вже бували в окремих кабінетах. Для неї в цьому була романтика забороненого: «окремий кабінет»… В нього, що звик до іншої компанії по таких місцях, – в цьому була особлива пікантність: з власною дружиною… в окремім кабінеті… Зараз обидва згадали, що в перший такий раз вона заявила вимогу: все мусить бути так, «як заведено». Вони пили вино, шампанське… Після шампанського він звелів льокаю «не турбувати»… Як «заведено»… І зараз чоловік запитав у жінки згоди на замовлення шампанського.

Як і тоді, ресторанну музику чути з загальної залі, і її звуки енерґійно підтримують театральні враження.

Шампанське подано, воно мерзне в цеберці з льодом, іскриться в плискуватих келіхах. Супруги цокаються, п’ють. Ніжний, довгий поцілунок, який обірвано з мовчазною обіцянкою… «Як заведено».

Однакова думка майнула в обох. Обидва одночасно, миттю, оглянулися навкруги… Романтика романтикою, але ж вдома це робити зручніше. Окремий кабінет – це бівуак, або «шалаш»… Рай комфортабельний – це краше, аніж просто рай.

Мужчина подзвонив льокаю. Пильно перевірив рахунок. Пильно перевірив решту, що дав льокай. Під руку з дружиною пішли… Льокай рухує гроші, і на обличчі написано, що «на чай» дано малувато.

Він гадав, що це любовники… Навіть у такому ідеальному випадкові, як оцей, все ж є відміна поміж любовниками чи молодожонами і старим подружжям…

Дома, в спальні. Милування стає одвертішим. Чоловік допомагає дружині роздягатися і робить це з майже тим самим смаком, як колись. Екран поступовно темнішає… Темрява…

Режисер, звичайно, до речі зробив тут затемнення… Велика тайна, що чиниться зараз у спальні подружжя, аж надто відома всім вам. А показувати речі відомі, старі й зрозумілі – не художньо…

На екрані темрява. В цій темряві чиниться велика тайна… Пам’ятайте про це… Одна, дві, п’ять хвилин.

Користуючись з нагоди, я хочу попросити вас, мій любий читачу, вибачити мене за отакий довжелезний вступ до мого роману, який починається власне лише оце зараз…

Ми знаємо, що на гною зростають чудесні квіти. Також гній є ґрунтом для тих ласощів, як скажімо, шампіньйон… Проте мій герой – є швидше квітка, ніж шампіньйон… Ну, так ось, – не міг же я примусити його виростати з повітря, ви б не повірили. Я дав йому прекрасний ґрунт: м’який, плодючий, ароматний, ніжний і теплий гній…

З темряви поступово виповзають контури великих літер…

Читайте.

ЧАСТИНА ПЕРША. Інтеліґент зачатий

Народження Інтеліґента

Сьома година. Мирно вистукує секунди маятник.

Молоточок мирно й безстрасно вдарив сім раз…

Почалось…

Йдуть години за годинами. Мирно вистукує секунди спокійний маятник… Нова людина народжується до життя. Ще несвідома й бездіяльна – вона вже причина страждання других людей. Дивіться.

Муки матері…

Обличчя матері на подушках. Голова кидається, як у корчах, на всі боки в нестерпних муках.

Лікар стоїть біля ліжка. Він професійно солідний, товстий, цілком певний себе. Ріденьке волосся акуратно зализане.

Багато разів вже бачив цей пузатий літній мужчина з’явлення нового життя. Давно вже це з’явлення згубило для нього всякий елемент значности. «Акт дітонародження» – що може бути звичайнішого?

– А може й справді так?..

В сусідній кімнаті батько схвильований, збурений, розкуйовджений, нервово бігає з кутка в куток.

Ви бачите, як він одночасно і намагається і чути, і не слухати того, що діється отам, за дверима, в тій кімнаті, що так багато років була знайомою і звичайнісінькою собі спальнею, а зараз зробилася раптом повною якогось нового змісту, таємничого й навіть моторошного…

Години йдуть за годинами. Маятник мирно й спокійно лічить секунди життя.

Голова матері, мов у корчах кидається на подушках в нестерпних муках.

Обличчя лікаря професійно спокійне.

Постать батька невпинно бігає по сусідній кімнаті.

Муки батька

Години йдуть за годинами. Маятник мирно й байдуже відбиває секунди за секундами.

Батько, наче замкнений у кімнаті, безглуздо бігає з кутка в куток. Кинувся до фотеля в повній знемозі, але в той же час схоплюється. І знову – з кутка в куток. Здригує й завмирає при кожнім звуці з сусідньої кімнати.

Читач-мужчина зрозуміє його. Мужчина, створений для діяльности, не знає катування, гіршого, ніж бездіяльність… Аджеж треба щось зробити, втрутитися в цей жах! – Драма. Нічого, розумієте? нічого зробити не можна… І оці дикі, звірячі, несамовиті крики…

Обличчя жінки. Брутальне, шалене страждання.

Лікар потроху починає хвилюватися.

«Випадок» виходить тяжчий, ніж здавалося. Справа тут не в стражданні, ясна річ, – його лікар не бачить, воно природнє, – але він починає професійно турбуватися.

Батько, почувши зойк, вже надто божевільний, стоїть розгублений, безтямний і безглуздо дивиться на стіни. В кутку – образ. Зненацька батько підходить до кутка, хоче стати навколішки… Знову крик, – батько схопився, з розпачем махнув рукою і знову забігав з кутка в куток…

Муки лікаря

Обличчя лікаря блищить, спітніло. Зализане рідесеньке волосся розкуйовджене.

Втрачено значну частину солідности. Страждає професійна певність у собі. Зачеплено врешті самолюбство.

Години йдуть за годинами. Маятник мирно й невпинно вистукує секунди, з яких ці години складаються.

Обличчя лікаря стає щораз більш тривожне.

Змучене обличчя матері, – вона знесилена…

Лікар дивиться на годинника…

Маятник мирно й спокійно відстукує секунди.

Стрілки на цифербляті показують шосту годину.

Лікар кудись нахилився, підводиться з щипцями в руках. Підійшла фельдшериця. Її обличчя втомлене, але байдуже.

Вона одна не брала жадної участи в подіях. Вона вартує по годинах. Цих годин за її життя було так багато, що якби вона дозволила собі «переживати» їх, вона давно була б позбавлена можливости заробляти… Вона, що все своє життя присутня при народженнях, спокійна, як могильник…

Муки народженого.

Мирно й спокійно лічить секунди невтомний маятник.

Тепер він лічить секунди життя нової людини – мого героя.

На обличчі матері на подушках – знемога й знесилля. Крізь них ледве пробивається слабенька, безконечно блаженна усмішка.

Читачу мій – женщино! Це – тільки ви зрозумієте. Я, мужчина, розказати про це не можу. Та й навіщо? Кому?

Обличчя лікаря знов спокійне, солідне, професійне. Солідно прилизує волосся. Спокійно протирає пенсне. Усміхається професійно-задоволено. Щось самовпевнено говорить батькові.