Інтеліґент

… «ДОРОГА В ЖИЗНИ ОДНА»…

Пивна середнього ґатунку. Багато відвідувачів. Інтеліґент сидить сам біля столику. Сумно п’є пиво. На столі чотири пляшки.

Циферблят стінного годинника показує 10 годину.

Музика: скрипник і піяніст. Скрипник грає щось дуже веселе, як уважати на рухи всього тіла, але обличчя його заклякло в постійній тупуватій журбі і очі втупилися в одну точку.

Окремі столики. Здебільшого їх зайнято громадянами пролетарського походження. Один-два червоноармійці. Женщини в хусточках. Різною мірою весело – залежно він кількости пляшок на столі. Окремо – солідна пара: літній гладкий дядя нетрудового вигляду, мабуть, крамар з базару, його суха, сварлива супруга. Супруга невтомно пилить і шпигає. Чоловік цілком байдуже діловито п’є пиво. На столі з півтузеня пляшок.

Інтеліґент уже розм’як. На столі теж шість пляшок. Оглядає публіку.

На певному щаблі заголення благородної душі, що його створює благословенна сила алькоголю, людина виправдує твердження Аристотеля щодо свого суспільного характеру…

Мій герой – шукає людину… Не думайте, що Діоген монополізував цю професію…

«Дорога в жизні одна»…

Музика грає. Скрипник допомагає собі всім тілом. Очі однаково безнадійно журливі. Піяніст теж захопився зворушливістю романсу.

Серйозна проблема…

Ресторанна музика йшла власними шляхами, що ніякими революціями та війнами не визначалися жадною мірою.

Це – окремий, чарівний, автономний світ.

Не так давно розніжували серця наших батьків ніжні «хризантеми». Не так давно прекрасні душі переживали прекрасні достоєвські «надриви». Із такого ґрунту виросли чудесні ароматні квіти. Квіти 20 століття. Їх аромати – дхнуть сучасністю, дхнуть останнім днем… «Останнім криком моди»… Я сподіваюся, що останнім…

Ви мусите пам’ятати, мої старші читачі, рафінованого творця, генія нової музики, – незабутнього автора пальців, що дхнуть ладаном. Ви мусите пам’ятати захоплення кокаїнеточками – яке ж бо вишукане, надзвичайне слово! Ви мусите знати, відчувати цей аромат спирту, кокаїну, опію і обов’язково мерця, з якого вже почала бігти сукровиця. Загострений, тонкий аромат, створений мистецтвом згідно з точним соціяльним замовленням витончено культурних постійних відвідувачів ресторанів! – А пам’ятаєте Антільські острови? Яка прекрасна, таємна, зворушлива екзотика! Геніальне передбачення смаків: наша ресторанна сучасність – це Марсель, Париж, Африка, Батавія, – це апаші, циліндри, манто, Філібери, колоніяльні красуні, ножі, «Лахміття серця» і «Дорога в жизни одна»…

– Таки, справді, одна!..

Товаришу інтеліґентний читачу мій, не кажіть мені, що вам в ресторані Скрябін більш подобається, ніж «Лахміття серця»!..

Товаришу, всіх інших ґатунків, читачу мій, коли ви по ресторанах не буваєте, все ж таки не обвинувачуйте мене в тому, що говорю про дрібниці. Це не дрібниці. Мелодійний, безперервний ряд – Марселі, Філібери, танго, джаз-банди, фокстроти, чарлстони – це мелодійний музичний акомпаньямент життя, 5/6 культурного життя. Хто скаже, що акомпаньямент поганий. Рафінована культура визначає рафінований шлунок. Рафінований шлунок вимагає рафінованих страв. Рафінований шлунок – це попсований шлунок. Він нічого, крім речей напівпережованих, перетравити не може. І вихід створило мистецтво… Не лякайтеся батавських ножів і сен-жерменських апашів, і колоніяльних гетер! Суть проста, проста, як каша, – суті й зовсім немає: самі оздоби. А їх не їдять… А важкий хліб життя захований під цими оздобами, пережований дбайливим мистецтвом, – точнісінько, як ніжна мати на селі пережовує шматок хліба для своєї дитини, загортає цю кашку в ганчірку, прокушує дірочку і заспокоєна йде працювати, знаючи, що дитина не вдавиться і буде сита. – Не бійтеся за рафіновані шлунки ще й тому, що вони все одно вже безнадійно попсовані!.. «Дорога в жизни одна»…

До речі, музика й досі ще грає цю чудесну річ…

Інтеліґент зажурено оперся головою на руки. Похитується в такт музиці. Встає і трохи непевними кроками йде вглиб пивної.

Музика експресивно доводить, що дорога в житті одна.

Обідрані двері. На ній невмілий напис якимось квачем: «Уборная».

Музика грає. Музиканти надзвичайно експресивні… Інтеліґент вертається до свого столика. Біля столика зустрічається з якимось новим гостем: або більярдний шахрай, або просто дрібний злодій. Він шукає очима вільного місця. Інтеліґент зраділо пропонує йому місце біля свого столика. Садовить. Сідає сам. Енергійно стукає по столу кухлем з пивом. Сердечно розмовляє з новим другом. Раптом схаменувся, схопився, офіціяльно рекомендується.

За столиками навкруги настрій щораз кращає. Кількість пляшок збільшилася… Відміни за столиком нетрудових супругів обмежилися лише кількістю пляшок.

Інтеліґент виливає душу перед новим другом. П’яний і п’яно щирий. Друг справно наливає собі й п’є. Слухає без особливої зацікавлености. Підтакує… Покликав офіціянта й дав замовлення.

Інтеліґент розказує, сердечне й разюче. Пенсне труситься…

Оповідання, звичайно, не дуже послідовне… Реалістичну школу створено людьми, що не п’ють нічого, крім нарзану…

Марія Савівна… Доповідь Інтеліґента… Ляльки з громадської війни… Рідна душа… «Молодой человек»… Товариш, якому відати належить… Діяграми й графіки… Напис: «Діловод»… Серветка в супі… Німецька рогатка… Знову діяграми…

Друг дбайливо п’є пиво й їсть сосиски. Не слухає, але підтакує. Наливає собі й Інтеліґентові. Чаркуються. П’ють. Інтеліґент повісив голову, помовчав. Підвів голову, стиснув руки на грудях, покрутив головою й гукнув на офіціянта. Виймає з гаманця карбованця, дає замовлення музиці…

Між іншим, рідкий випадок цілком конкретизованого соціяльного замовлення. Звертаю особливу увагу критиків та теоретиків мистецтва…

Годинник на стіні показує 12 годину.

…»В лохмотьях сердце… а в этом сердце столько страсти»…

Музики грають дуже виразно.

Інтеліґент виливає рештки душі. Найвищий щабель п’яної щирости. Друг його зовсім не слухає: він приємно випив, закусив, повеселішав, розглядає публіку і лише коли-не-коли підтакує…

Ряд ще більш незв’язаних уривків з попередніх кадрів, що показували всякі нещастя Інтеліґента…

Власне кажучи, це теж гра в курча. Але благословенна міць алькоголю допомагає твердій вірі в справжнього орла…

Інтеліґент конче розм’як, схилився на мокрий стіл. Плечі трусяться. Друг подивився на нього, пожував губами, одяг картуза, вдарив Інтеліґента по плечі. Той тільки крутнув головою. Друг здвигнув плечима й пішов.

Музика грає надзвичайно виразно.

Пивна вже напівпорожня… Настрій на решті столиків теж підупав…

Між іншим – це закон. Останніми, здебільш, лишаються компанії найменш веселі.

Музика дограє останні такти. Інтеліґент гаряче плеще в долоні. На обличчі страждання.

Скрипник укладає скрипку в футляр. Піяніст зачиняє піяніно.

Інтеліґент знову йде між столиками вглиб пивної.

Занятих столиків лишилося зовсім мало.

Інтеліґент вертається до свого столика. Важко сідає. Деякий час сидить, тупо дивлячися на пляшку. Стукає офіціянта. Замовляє. Офіціянт вагається: пізно. Інтеліґент витягає гаманця, розплачується, дає на чай. Офіціянт згоджується, приносить ще пару пива.

Це той випадок, коли говорять: «душа потребує».

Біля столика, поруч піяніна, скрипник і піяніст. Піяніст допиває пиво й збирається йти. Скрипник з безнадійно зажуреними очима жадібно їсть сосиски.

Інтеліґент сидить непорушне, не відриваючи очей від кухля з пивом.

Стіний годинник показує 1 годину.

Всі столики порожні. В повітрі непорушно стоїть холодний дим тютюну. Лямпочки вгорі розпливаються в тусклих авреолях. В глибині, за буфетом, що майже розтанув у димній імлі, постаті буфетника й офіціянта втомлено зводять розрахунок. Лямпочок декілька, горять тільки вгорі. Кожна лямпочка від кожного стола і від кожного стільця дає тінь на брудній запльованій долівці, густо засипаній недокурками. Столи мармурові, на залізних ніжках, залиті пивом. Віденські стільці стоять біля кожного столика в випадкових позиціях, як їх поставили, ідучи з пивної відвідувачі. З дальнього кутка кімнати, від піяніна до дверей пройшла темна, суха, згорблена постать скрипника з футляром під пахвою. Інтеліґент, що сидів у другому кутку, важко підводиться і непевними кроками теж іде до дверей… Пивна порожня… Екран поволі темнішає…