Інтеліґент

«…где реки льются чище серебра…», де «Грицькам» цілих три роки було не до «Марусь», а «Марусі» цілих три роки виплачували натуральний податок культурним спасителям Росії, України та мого героя – майже всіх національностей земної кулі… І дружньо допомагали їм Хайки, Лії і Сури, що їх поет не передбачав…

Посадка в теплушки. Інтеліґент і жінка одягнені по-пролетарському. Жінка підперезана мотузком. З-під жакета в неї виглядає морда болонки.

Тесть з тещею, в настрої дуже сумному, проводять. Теща моргає очима і плаче дрібними сльозинками з дерев’яним виразом розпливлого обличчя.

Інтеліґент з дружиною дуже заклопотані кошиками, чемоданами, клунками та картонками. Всього цього – маса. Обоє метушаться. Заважають інші пасажири, що теж вантажаться.

Нарешті починається слізне прощання.

Пробігає аґент ДТЧК. Крикнув поспішати…

Як відомо, встановивши на залізницях два дзвінки, ми зробили два кроки назад, бо одним з перших досягнень наших було цілковите знищення всяких дзвінків, разом з розписом… Таки є дещо справедливого в твердженнях опозиції…

Дочка з силою видирається з ніжних обіймів мамаші і починає лізти в вагон.

Ви колинебудь лазили в товарний вагон? Коли лазили, то зрозумієте трагедію культурної женщини, поставленої перед такою проблемою… Проте не знаю, як чого іншого, а лазити в теплушки революція навчила і контрреволюціонерів…

Червоноармієць, що стояв збоку дверей, побачив болонку, яка дуже заважала своїй хазяйці, і трохи глузливо усміхнувся. Усміхнувся і ткнув обережно чорним пальцем в чорненький лакований носик.

Марія Савівна відскочила, як опечена. Марія Савівна вистрелила в червоноармійця поглядом, що в ньому невідомо чого більше – переляку, чи люті.

На обличчі червоноармійця здивовання. Здвигнув плечима, плюнув, зробився офіціяльний і почав підганяти пасажирів.

Знову пробіг аґент.

Інтеліґент якось уштовхнув дружину в вагон і вліз сам з допомогою тестя.

Паровіз смикнув. Поїзд рушив… Хустинки замаяли в повітрі.

Зворушливий спосіб близьких людей зробити себе видимими один одному якнайдовший час… Звичайно роблять так: махають хустинкою 1/2 хвилини, повертаються й ідуть додому або на своє місце в вагоні. – Отак багато зворушливих і чудових звичаїв пережили самі себе: вживати їх або ніколи, або шкідливо. Рукостискання, приміром, передає заразу… Крім того – не плюйте, бажаючи висловити незадоволення, не кашляйте, бажаючи звернути на себе увагу, не здіймайте на холоді капелюха, бажаючи привітати милу даму, коли ви лисі. Ввічливість та уважність до дам лисих – річ обмежена… Проте, хоч це й корисні вказівки, але, здається, не на тему…

Чистилище

Прикордонна варта перевіряє майно Інтеліґента. Корзини й вузли розв’язані.

Інтеліґент метушиться, виявляє аж надто всіляку покірність. Один з аґентів лічить білизну. Відрахував 12 штук, запитав через плече у старшого, чи правильно. Старший хитнув головою.

Аґент відкладає у бік решту білизни. Переконливо і багатословно щось пояснює Інтеліґентові. Той енерґійно погоджується, робить радісно готовну усмішку. Але словоохочому аґентові мало. Він знову звертається до старшого.

Той неохоче виймає з кишені потертого папірця.

Аґент говорить швиденько й ласкаво, показує папірця Інтеліґентові. Це – «Інструкція огляду вантажа тих, що виїздять за межі РСФРР».

Аґент пояснює.

Інтеліґент енерґійно погоджується…

Дружина Інтеліґента стоїть осторонь. На лиці – стримана тривога. Речей теж дуже жаль…

Другий аґент, простуватий сільський хлопець, витяг з кошика і тримає двома пальцями ніжно мережане дессу. Розглядає уважно й здивовано. Запитливо глянув на старшого.

Старший посміхнувся, пояснює.

Словоохочий аґент теж весело посміхається і теж пояснює з усіма подробицями.

Другий аґент ніяково усміхається.

Обличчя Марії Савівни – обурене, шоковане…

Жах! Вона наче на собі самій відчуває дотик брудних пальців оцього хлопця, цього звіра… Яке знущання!.. Вона викине геть це дессу!.. А проте, не викине…

Другий аґент, засоромлений, вкладає дессу назад в кошик і даремне намагається пригладити його долонею…

Останні страхіття

По шосе йдуть Інтеліґент з дружиною, навантажені понад силу. За кілька кроків попереду – другий аґент. Жінці Інтеліґента особливо незручно через собачку.

Аґент кілька разів оглядається. Допомогти цим буржуям, чи ні? Поправив на плечі ґвинтівку, підійшов до жінки Інтеліґента і мовчки взявся за найбільший клунок. Марія Савівна перелякана – але віддала. Дивиться недовірливо, з острахом. Аґент кинув клунок на плече і пішов далі.

Жінка Інтеліґентова йде зараз майже порожнем. Вільною рукою притискує до грудей болонку. Час від часу поглядає на аґента, що йде трохи зігнувшися, під тягаром її клунка. Інтеліґент ледве лізе, перевантажений майном…

Ми, люди, надзвичайно рідко здатні усвідомити своє щастя. Мій герой і його дружина роблять останні кроки на більшовицькій землі, але тисячі дрібниць, оформлених у кошики, клунки, болонку й картонки – пригноблють їх, впливаючи безпосередньо на сприймання… Скиньте з плеч ваші кошики й клунки, дорогий читачу! Всі люди, а значить і ви, завжди кудинебудь ідуть. Ми ніколи нікуди не доходимо, крім смерти, бо досягнення – це зупинка, припинення руху, а це й є смерть. Але ми раз-у-раз робимо останні кроки перед брамою раю… Киньте ваші кошики й клунки. Кожен крок – єдиний, кожен крок – досягнення, кожен крок – радість. І кожен крок мусить бути легкий. Киньте ваші кошики й клунки і не думайте, що це – не на тему.

Біля брами раю

На тому ж шосе рогатка. Біля рогатки натовп утікачів. Натовп увесь інтеліґентський, хоч і одягнений дуже скромно.

У всіх клунки, кошики. Всі збентежені. У всіх жагуче прагнення – на той бік рогатки. Товчуться, штовхаються. На обличчях страждання, злість, лють. Скандалів нема лише тому, що згадане прагнення пересилює всі емоції.

Це не натовп грішних душ, що благають впустити їх у рай: вони ні в чім себе не почувають винними. Навпаки, скорше вони святі, пророки, що їм «нєсть мєста в своєм отечествє»… Хіба не пророкували вони загибелі Великої Росії? Хіба вони збрехали? Де Єдина Недєліма? Тож то й воно… Горе нам! Як говорила мені одна бабуня, розбиваючи вщент мою арґументацію: «Раніш ви могли сказати: я руський, я українець, а тепер – я есересерський, я уесереринець…». І справді ж бо, дорогий читачу…

Янголи, що охороняють вхід

З другого боку рогатки, перед бар’єром, що мало не ламається від натиску, ходять два німецькі солдати в сталевих шоломах.

За бар’єром – обличчя, руки, очі, роти… Все це виявляє пекуче змагання – єдиний крок, по цей бік бар’єру. Молоді, старі, мужчини, женщини – жестикулюють, кричать, благають, лементують. Багато хто розмахує документами.

Солдати байдуже ходять уздовж бар’єра.

Інтеліґент, перехилившися через бар’єр, розмахує якимись папірцями, щось кричить несамовито.

Солдат кинувся до нього, замахнувшися ручною ґранатою.

Фізіономія солдатова широко роззявила рота. Реве:

«Zuruck!»

Інтеліґент відскочив. Обличчя обурене.

Проте річ природна. Адже для представника культурної нації в мойому герої, що стоїть на більшовицькій землі, є щось таке, – не знаю, як сказати, – щось таке від бидла, чи що…

Інтеліґент оглянувся у всі боки і, побачивши, що експансивний солдат кинувся в інший бік, приймає змовницький вигляд і починає розмову на миґах з другим солдатом. Другий солдат – флегматик і жадної участи в подіях не бере. Солдат флегматично підходить.