Монгольські оповідання (збірка)

За перші три місяці ми так зненавиділи один одного, що першої-ліпшої хвилини могли перерізати або потруїти один одного! А нас, європейців, лише троє, четвертий, китаєць, може лише піділляти масла в огонь. Ну, чого там, вам буде трохи веселіше! Ваша фершалка, здається Ганна, вона гарненька й молода. Лише будьте обережні, щоб у вас не виникло суперечок із Семеном!..

— Мені хочеться повіситись! — з одчаєм у голосі промовив Гайдар.

Лікар Качалов не звернув уваги на ці слова.

— Ви бачили мою фершалку, оцю стару мегеру?.. Я не терплю її присутності! Єдиний порятунок — не одривайтесь од монголів! А бажання сховатись од них у вас з'явиться за кілька днів. Ви не матимете жодної хвилини спокою, хіба що вночі. Ви будете наче під доглядом... Ось...

Качалов припинив розмову. До юрти зайшла стара монголка в сірому халаті, що колись був білий, стала нерухомо коло дверей і мовчки почала дивитися на обох лікарів, іноді поглядаючи на пишноту юрти.

— Ось, бачите! Щохвилини до вас заходитимуть такі гості й дивитимуться на вас, як на заморського звіряку. Це в них своєрідна розвага. Ви знайдете самотність лише в горах. Тільки не ображайте їх!.. Ну, чого прийшла?! — не дуже ввічливо звернувся лікар до монголки. — Йди собі!— махнув він рукою. — Бачиш, ми розмовляєм!

Монголка зрозуміла його бажання, не зрозумівши слів, і вийшла з юрти.

— Отак щохвилини! Увесь час під настирливими поглядами! — забурчав під ніс лікар Качалов.

— Слухайте, колего, лишіть мені хоч фотографічний апарат! Я вам поверну його або відкуплю. Тут же з нудоти пропадеш! —попросив Гайдар.

— Ви поговоріть з інспектором — доктором Кістяківським!.. Апарат не мій.

— Ах, так це безнадійна справа! — промовив Гайдар.

— Ви будете записувати пісні й відшукувати золото в горах... Я вже знаю кілька місць. Догляньте й підсапайте картоплю в грядках. Не забудьте поливати! Урожай буде безперечний. Влаштуйте урочистий збір. Скличте монголів, щоб вони бачили наслідки. Вам її вистачить на кілька днів. Я зовсім зіпсував шлунок. Вам доведеться харчувалися самою бараниною. Я на неї дивитись не можу! Єдине, що підтримує мене, — це молоко, але тут його дуже мало й дуже дороге. Ну, ви молодий, витримаєте! Головне — не пересваріться!..

— Монгольське начальство втручається?—спитав Гайдар.

— Коли забажаєте, ви матимете надзвичайну вагу в хошуні! Оце повітове містечко Шанхай-Ула має територію великої губернії. У вас буде нагода прикласти свої організаторські здібності...

Всі ці поради лікаря Качалова лише погіршували настрій Гайдареві. Він слухав свого колегу, а думками був у зовсім іншому місці. Йому все настирливіше ввижались близькі знайомі, родичі, що їх він лишив на далекій батьківщині. І ці рідні йому марева роз'ятрювали його психіку.

— Ця юрта тепер ваша, — підвівся Качалов з ліжка. — Влаштовуйтесь! Я піду порозмовляю з Кістяківським. Треба, щоб ця мегера фершалка підготувала здачу матеріалів.

І він, похитуючись од виснаження, вийшов із юрти, залишивши Гайдара самого. Гайдар ще не встиг ворухнутись, як двері в юрті знову розчинились.

— Я забув вас попередити! — сказав Качалов, заглядаючи в розчинені двері. — За кілька днів вас тут звинуватять у тому, що ви захворіли на пранці... Ви, мабуть, чули вже подібне про мене?

— Я? — ніяково підхопився Гайдар. — Так, мені казали, що ви захворіли. Але...

— Можете не вірити! Я такий же здоровий, який був досі! Крім шлунка й виснаження. А проте — як хочете! Вас також не мине це звинувачення! Не турбуйтесь...

І його голова зникла за дверима.

Гайдар став оглядати своє нове приміщення, що в ньому він мусив прожити шість місяців.

Юрта була велика, брезентова. Вона відрізнялась од звичайної юрти тим, що була зроблена з іншого матеріалу, мала дерев'яні двері, та в ній не було вогнища, що завжди диміло в юртах монголів.

Її спартанське скромне устаткування лише свідчило зайвий раз, що Гайдареві доведеться обмежувати себе в усьому, що він навіть не матиме певного комфорту, щоб поліпшити своє життя тут.

Від безділля він ліг на ліжко. Сьогодні підвечір йому здадуть усі справи й матеріали, потім експедиція поїде назад, і він тут лишиться хазяїном усього медпункту.

В нього буде час, у нього буде багато часу на філософські міркування. У нього буде час перевірити всі поради Качалова. Цей Качалов, мабуть, лишався тут з таким же поганим настроєм, як і він.

Дивні ж речі бувають у житті, коли людину заносить аж у пустелю Гобі!..

Пустеля, що була колись Середземним морем Центральної Азії, яке протягом багатьох віків висихало, поки не утворилась висока пустельна рівнина, кам'яниста в своїй монгольській частині й піщана в китайській, має назву Гобі.

Колись, за третинного періоду, цю частину Азії населяли потвори велетенських розмірів — дракони, балучитерії та азіятозаври. Тепер у пустелях, що нічим не милують око мандрівника, серед каміння та гравію, бігають швидкі маленькі ящірки; на скелях, пишаючись своєю урочистою самотністю, сидять хижаки-беркути, та іноді пустельні рівнини перебігають прудконогі табуни кіз — сарн, що шукають низин, де росте трава.

Багато дослідників-мандрівників побувало в Гобі, але, не помилившись, можна сказати, що найчастіше тепер у ній бувають шофери.

Автомобіль поволі замінить верблюда й коня, як колись верблюд замінив своїх страшних кровожерних попередників.

Коли капітанів та шкіперів пароплавів і кораблів, що побували в усіх водах, гірких і солоних, блакитних і чорних, називають морськими вовками, то шоферів, що побували в усіх кутках Монголії, з не меншим правом можна назвати гобійськими вовками.

Гобі — розкидана рівнина, і куди б ти не їхав: на південь, на схід чи на захід Монголії, — вони перетинають шлях мандрівникові.

Шість місяців тому до Гобі була командирована медична експедиція, яка мала здійснювати культурну допомогу Монголії від СРСР. Тепер її зміняли нові люди, що мали знову пробути тут півроку.

Лікар Гайдар та фершалка Ганна Пасек зміняли лікаря Качалова та його помічницю Розу Бер.

Роза Бер, що мала характерний вигляд акушерки, була гладка, з животом, що випинався наперед, як гордість самозакоханої людини, рудувата, з пом'ятим обличчям, що чомусь завжди здавалося масним та брудним.

Гайдар бачив її, і його анітрохи не дивували неввічливі епітети, що ними нагороджував лікар Качалов свою помічницю.

Щоб чимось розважитись, Гайдар уже під час подорожі почав писати щоденник. Він приліг на ліжко, витяг записну книжку і перед тим, як уписати до неї новий день, почав прочитувати написане.

«26 липня, 30 року, 145 верст од столиці. Гори, степ, тиша й дичавина. Од усієї культури нам лишився автомобіль, електрика від його акумуляторів та кілька коробок з консервами.

Сидимо в майхані, — це монгольський намет, — і п'ємо «цай» перед сном. Чай ми п'ємо з однаковою охотою і в колі своїх родичів, і в колі пройдисвітів серед дикої природи. Він викликає спогади, й ми можемо поговорити про те, що цікавить нас кожного зокрема, хоча всіх разом це зовсім не цікавить. Він єднає нас, як «люлька миру» єднала дикунів.

— Вам налляти чаю? Будь ласка, беріть цукор та бісквіти!

Ми ввічливо прислуговуєм один одному. Адже нам доведеться довгий час прожити разом у пустелі! Ми придивляємось та вивчаємо один одного. Але ця ввічливість трохи заважає мені писати.

Сьогодні о 8 годині ранку ми вже вантажили наш автомобіль. Це старенький «додж», який пройшов багато тисяч кілометрів, але наш шофер Гата каже, що він виносливіший за «форда». Поволі легковий автомобіль «додж» стає вантажним. Ми завантажуємо його припасами, прив'язуючи ящики, бідони й скриньки скрізь, де їх тільки можна примостити. В середину автомобіля, звідки знято сидіння, накладені теж гори ящиків та одягу. Від автомобіля виглядають лише фари та шини коліс. Це вже не автомобіль, а верблюд, носоріг, гіпопотам, це якийсь азіятозавр. Коли б такий автомобіль з'явився на вулицях Києва, його б лякались трамваї та мотоциклети, не кажучи вже про коней.