Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 26 из 37



- Ольга Павлівна мені так і сказала, що ми мали б відразу дошукуватися правди, поки… поки Вероніку не було похо вано. А тепер усе це з’ясувати значно важче. Проте бабу Зосю все одно треба розшукати. Її зникнення не може не бути пов’язане зі смертю Вероніки. Це вже занадто дивний збіг.

- Мені страшно, - сказала Вікторія, - тату, залишайся тут на ніч!

- В мене немає зубної щітки, - зітхнув Дмитро.

- Я тобі дам! Ми з мамою привезли з Америки багато зубних щіток на сувеніри! Щоб в усіх зуби були, як у амери канців! І Дмитро залишився на ніч у помешканні дочки. Лариса йшла додому із глибоким задоволенням від виконаного обов’язку - батько й доня помирилися, дитина доглянута.

Вікторія вийшла провести Ларису і Ярослава до ліфта:

- Тьотю Ларисо, я вас дуже прошу! Позичте мобілку! До завтра! Я вам завтра занесу у ваш офіс!

Лариса великодушно простягла їй телефон.

Для батька й доньки почалися звичайні тихі будні.

Дмитро ночував у домі Вікторії, але часом навідувався на свою Воскресенку. В перші дні Вікторія дуже просила його відразу після роботи йти сюди, до нового дому, бо їй страшно. А коли через два дні після дев’ятин він сказав дочці, що буде пізно, бо йому все таки треба заїхати додому взяти щось зі своїх речей, вона нагадала йому, щоб він пильніше пошукав грошей, які нібито вона в нього взяла… У секретері лежали шістсот гривень, і він забрав їх з собою, і коли ввечері повернувся до дочки, то віддав їй ті гроші.

- Тримай!

- Що це?

- Ті шістсот гривень, які ти поклала замість тих, які взяла раніше.

- Це твої гроші. Ти їх просто недогледів.

- Віко, дитино, там було шість сотень. - І тут шість сотень.

- Там було шість новеньких купюр по сто гривень. А тут і двадцятки, і десятки, і навіть п’ятірки.

- То це в тебе нечистий розміняв. Я тут ні до чого.

- Ти наче твій двоюрідний брат Ярослав.

- Не порівнюй мене з цим недоумком.

- Віко, і все таки, щоб більше не повертатися до цього. Я поміняв замок у хаті на Воскресенці. Ось тобі ключ, і більше його нікому не давай.

Вікторія нічого не сказала. Але було видно, що вона зраділа і зміні замка, і поверненим грошам.

Після роботи батько йшов до доньки. Вікторія купувала дорогі продукти швидкого приготування, в целофанових плівках - батькових грошей вистачало на те. Іноді Дмитро згадував свої студентські роки в гуртожитку і готував суп харчо або борщ. Вікторія їла. Часом до неї заходили її студентські друзі Люся і Костик, і вони вчотирьох пили пиво і говорили про все і ні про що. Інколи Костик розпитував Дмитра Миколайовича про деякі реалії радянського життя і ретельно занотовував почуте у блокнот.

У помешканні було три спальні - та, де жив дід, кімната Вікторії та колишня кімната Вероніки. Ту кімнату й зайняв Дмитро. У цій невеличкій кімнаті на стінах висіли картини й фотокартки з нового життя його дружини, насиченого цікавими подіями, яких у неї не було в домі її чоловіка. І він годинами вдивлявся у світлини акторів театру «Трясиспис». І довго не відводив очей від календаря з розкішними зобра женнями каньйонів, озер і узбереж великої заокеанської країни, яку небіжчиця Вероніка відвідала минулої весни. Він дивився на всі ці свідчення її нового життя і дивувався сам собі, що вже не мучиться тим так нестерпно, коли не хотілось нічого знати, тільки заливати всі неймовірні припущення горілкою. Півторарічне провалля минулося. Він обережно брав книги Вероніки з полиць і, гортаючи їх, тихо думав: це ж треба! Читала Берґмана! А колись так само, як і великий шведський митець, тікала світ за очі з дому подалі від рідного батька.





А вечорами, після роботи, Дмитро потроху приводив до ладу кімнату, яку запаскудив Іван Раєвський за той недовгий час, поки жив у ній, і думав, що все таки не втекла Вероніка від свого жахливого батька, не сховалась вона від нього. Як же вона тоді бігла у кімнатних капчиках, у старій болоньєвій куртці, з якої крізь дірки випадав ватин… Дмитро відчував серцем, печінкою, спинним мозком: Вероніку погубив той нижчий, інфернальний світ, з якого він її, виходить, так і не вирвав. І, вкотре перетираючи стіни, об які, дід Раєвський розбив не одну пляшку бозна з чим, Дмитро тоскно думав: сам винен. Якщо уже вирішив брати дружину звідти, не треба було їй забороняти спілкуватися з батьками.Треба було хоча б зрідка ходити з нею в той дім, до так званого тестя. Тоді б у його дівчат не виникло бажання потай спілкуватися з ним.

Він потихеньку розпитав Вікторію, коли вони з мамою почали ходити до діда. І Вікторія розповіла, що мама зустріла на вулиці дядька Йосю, дідового фронтового друга, який розповів, що старий генерал Раєвський залишився зовсім сам, без усіх своїх дружин і дітей. А в колишньої шкільної подруги Вікторії також був дід з марґінального світу, і її батьки примудрилися заволодіти житлом того напівбожевільного діда, а потім вигідно продати його.

Отож, Вероніка жаліла батька, а у Вікторії був чистий розрахунок. Але праґматична Вікторія швидше прихилила до себе старого п’яницю, ніж співчутлива Вероніка. Ще тоді, до сварки з ним, у його дівчат виник план заволодіти дідовою хатою. Тільки вони не наважувалися розпочати розмову з ним, з Дмитром. А тут раптом дуже доречно саме життя (а, як відомо, життя - найкращий режисер) розіграло сцену зі зрадою і вигнанням зрадниць із «бетонки» у вільний світ.

- Тільки шкода, що ти так сильно вдарив маму. Вона по тому лікувалася півроку.

Раніше Вікторія говорила, що мати лікувалася три місяці.

А Лариса говорила, що два. Але не в тому справа, Господи, не в тому справа…

- Мама спочатку тебе боялася. А потім усе пройшло.

Особливо після Америки. Усіх знайомих жінок возили до Америки чоловіки. А тут вона сама зуміла! Могла б і тебе взяти, якби ти був тоді з нами… - І хто платив за вашу подорож?

- Звичайно, сторона, що запрошує! Сто сорок баксів добових! Мама вписала мене до списку акторів аматорів, то й мені також платили добові! В Америці зелених - як того листя на деревах! - І ви грали по англійськи?

- Ні, грали по українськи, тільки роздавали глядачам синопсис п’єси по англійськи. - І… автор п’єси також там був?

- Мурчик? Ні, він лишався тут. Його мама саме тоді захворіла, і він не поїхав.

- Але збирався?

- Збирався. А чому ти питаєш?

Дмитро дуже важко осмислював усе, що поступово дові дувався про чоловіків у житті його Вероніки. І про те, що було до нього, і про те, що після. Він нічого не знав про Вітьку. Молодесенька Вероніка вже була не дівчина, коли вони одружилися, і Дмитро ніколи не питав її, хто? Він чо мусь думав, що її зґвалтували, може, навіть і власний батько.

А виявляється, був отой Вітька, поряд із яким її поховали.

Ну гаразд, діти дна рано дорослішають. Вітька так Вітька.

Але вона весь час пам’ятала того бідного хлопця і спорудила надгробок його могилі, ніби передчувала… Що ж було в нім такого, чого не було в її чоловікові?

А потім оцей драматурґ, з яким, як висловилася Вікторія, маму поєднувала в е л и к а т в о р ч а д р у ж б а. Він сидів із нею в лікарні, і, між іншим, як сказала Вікторія, це він приніс до лікарні оте розкішне простирадло із віночком квітів посередині, на якому вона померла. Теж, вочевидь, щось таке давав Вероніці, чого не міг дати він. Але і йому Катерина Рачко давала щось таке, чого не могла дати Вероніка… Ні, нехай його судять відкритим судом, нехай засудять до страти, яку збираються відмінити, але він ніколи не прийме для жінки того, що підходить чоловікові!.. Якщо вимагає ситуація, він може вдавати, ніби прийняв, але ніколи не прийме в душі!

А ще був отой фат Адріян. Годований сивий мерзотник, весь у шкірі, з золотим перснем. Але, слава Богу, принаймні з цим індиком тут не панькалися. І Вікторія, коли він з’явився з кошиком квітів, оповитим жалобною стрічкою, покликала батька зі словами: «Дмитре Миколайовичу!

Покажіть цьому чоловікові, де ліфт у нашому домі! Якщо ви ненароком скинете його до ліфтової шахти, за ним ніхто не плакатиме!»