Страница 23 из 37
Дзвоник у двері. Це він. Тітка з двоюрідним братом Ярославом будуть трошки пізніше.
- Можна?
- Заходь, як прийшов.
- Добрий вечір, доню.
- Здрастуй. Проходь, подивись, як ми тепер живемо… Як жили з мамою.
- Та що казати, хата розкішна. І місце чудове. Саме серце міста. Здається входить у Місто Ярослава.
- Ні, не входить. Але близько.
- Чи можна глянути?
- Так, звичайно!
- Але ремонт зроблено не найкращим чином. Очевидно, тут працювала дешева аґенція.
- Тобі видніше… А що то за клунок у тебе в руці?
- Це мамина постіль. Мені віддали в лікарні, а я приніс тобі… А ось і чашка з ложкою…
- Ти був у лікарні?
- Так, я розповім…
Дмитрові віддали не тільки білизну, на якій померла Вероніка, а й посуд і навіть металеву коробочку із заваркою чаю. Віддали халат і тапочки, коробочку з кремом для обличчя… Усі речі були дуже якісні. Дивно, чому ці злиденні жінки, які працюють у лікарні, не прихопили собі ці зовсім нові кімнатні тапочки чи гарненької чашечки з трояндою.
Мабуть, у їхніх колах існує своєрідне табу на речі померлих.
Вікторія взяла у нього з рук той клунок, зайшла з ним до однієї з кімнат, і звідти почувся її плач. Дмитро нерішуче зайшов до тієї невеличкої кімнатки, напевно, то була спальня мами, обережно поклав руку доньці на плече. В нього також ті речі з лікарні викликали зрив почуттів. А тепер плаче Вікторія, і її плечі ледь здригаються під його рукою…
Донька теж була його коханою жінкою. Він не раз ловив себе на тому, що натхненніше кохав Вероніку по тому, як намилувався на шістнадцятирічну Віку, що ходила по хаті в шортах і коротенькій кофтинці, яка називалася «топ». Мож ливо, він тоді чинив якийсь неймовірний гріх? Але він давно, мало не від її дванадцяти років, не цілував доньки і не садив її на коліна. І на вулиці тільки брав її під ліктик, ніколи не клав руку на плече або на талію.
А тоді, в ті очманілі дні, він для себе міцно пов’язав доньку із дружиною, весь час пам’ятаючи її оскаженілі очі в той день.
Теж зрадниця! Все в тебе було, все! Батько все робив для тебе! Від семи років у тебе була своя окрема кімната - хто з ровесників із твого кола може тим похвалитися? Але годі про ту окрему кімнату. Ось Вікторія пішла з його «бетонки» і набула собі ще краще житло, ніж те, що будував для неї батько. Дай Боже, щоб у цій, як висловилась Катерина Рачко, нерухомості, не причаїлося лихо ще й для Вікторії.
- Давай вип’ємо, батьку, - витерла сльози Вікторія, - а решту кімнат я тобі покажу потім.
Дмитро дістав пляшку «Пшеничної». Вікторія ще раз схлипнула, а потім опанувала собою і сказала, що «Пшенич ну» питиме він сам, а вона п’є тільки «Холодний Яр» або «Гетьман». Сіли з батьком на кухні одне проти одного.
Донька дістала з холодильника пляшку горілки, батько відкрутив її, налив тільки собі. Донька розлючено налила й собі і зі словами «За упокій!» перехилила повну чарку.
Батько теж випив.
- Рано ти, доню.
- По перше, погодься, дуже поважна причина. А по друге, якщо жінки нарівні з чоловіками літають у космос, пишуть книжки і довбають каміння, то мають право пити горілку і матюкатися. Бери балик, заїдай.
- Дякую. Але навіщо такому юному створінню так хваць ко перехиляти чарку? Навіть з поважної причини. Мама б не образилась, аби ти пом’янула її мінеральною.
- Почалося! Я так і знала! Мене не треба виховувати!
- Я не виховую, боронь Боже! Тільки ти поки що не літаєш у космос, не пишеш книжки і не тешеш каміння…
- Я вступила до престижного університету! На безкош товний! Скільки батьки витрачають енергії, щоб прилашту вати дітей туди навіть на платний! В тебе були ці проблеми?
Ну от і сиди. Заїв? То давай по другій. Наливай!
Дмитро налив Вікторії на денце, а собі повну. - І мені повну! Що за дискримінація жіноцтва?
- Це з мого боку не сексизм, а ейджизм. Якби раптом отак навпроти мене сидів син твого віку, я б так само, як тільки міг, обмежував горілку.
- Ой, я подивилася б, як би тебе слухався вісімнадцяти літній лобур, якому б ти не давав пити горілку!
- Тобі буде вісімнадцять тільки в березні!
- Ти диви! Не забув!
- Не забув, доню… І я прошу тебе, у тебе, може, спадко вість з боку мами…
- Мама завжди вживала алкоголь дуже культурно!
- Я не про маму. Але мамин батько…
- Не говори мені про того батька, ми мали радість його тут глядіти. Я тобі ще покажу його кімнату… А щодо горілки, то в нашому навчальному закладі всі п’ють. Дівчата п’ють. А вже хлопці! Я розумію, якби я кололася. А пити - це святе!
- А я прошу тебе зменшити свою дозу.
- А як не послухаюсь, то заїдеш у вилицю!
Це був козирний туз дочки, який йому не було чим крити. І тоді він витяг свого козира, який вирішив був не витягати взагалі.
- Якщо ти вже така самостійна і незалежна панна, то навіщо тягаєш гроші у батька зі схованки?
- Які гроші? Я тебе питаю, які гроші?
- Шістсот гривень. Які лежали в секретері у вітальні.
- Я щось не в’їду. Який секретер, у якій вітальні?
- Секретер у вітальні, там де ми жили разом.
- У бетонці?
- В тебе, здається, лишалися ключі від неї.
- Я ними ніколи не користувалася. А в тебе пропали гроші?
- Мене деякий час не було в Києві. Я був у Блюхівці на могилі твоєї бабусі. Там захворів, замість тижня пробув три. І за цей час…
- А може, ти забув і поклав їх в інше місце? Ти пошукай їх.
- Я, Віко, пам’ятаю, що й куди кладу…
- Дивно… Я й забула ту хату, як кошмарний сон, а тут раптом таке. Ти пошукай гроші, добре, тату? - Вікторія пере стала бути аґресивною, а Дмитро спочатку відчув задоволен ня, що зумів приборкати язикату дівчину, а потім йому стало сумно: от уже вдаєшся до дипломатії із такою шмаркачкою.
- Ти з роботи? Я не спитала. Як ти голодний, я можу зварити суп швидкого приготування. У мене є югославський.
Його навіть собаки їдять!
- Собаки? Ти хочеш мене почастувати стравою для собак?
- Страви для собак дуже дорогі, значно дорожчі, ніж для людей. А пакетні супи собаки не їдять. Але цей, югославсь кий, їдять з апетитом.
- Дякую, Віко, твої канапки дуже класні, або як треба казати? кльові?
- Прикольні.
- Так, так, прикольні. Але давай почекаємо Ларису.
- Давай. А поки що я покажу тобі наш дім.
Вікторія показала батькові усі три спальні, включаючи дідову.
- Тут, звичайно, приміщення потребує ремонту, - сказав Дмитро, роздивляючись плями на стінах і геть попсовану підлогу.
- В мене немає грошей, - зітхнула Вікторія.
- Зате в тебе є батько, який уміє все це робити. - І… скільки це буде коштувати?
- Я ще не дійшов до того, щоб брати гроші з рідної донь ки.
- Але тоді я повинна буду готувати для тебе супи з м’яса і овочей, а в мене на це немає часу! Я вчуся!
- Віко, я ж не плачу за твою освіту, як багато інших бать ків дорослих дітей! Отже, я цілком можу виконати ремонтні роботи для тебе безкоштовно і без якісних супів.
Вікторія не змогла втримати посмішку і сказала батькові, що він, здається, класний мужик. А потім згадала, що сьогод ні дев’ятини по мамі і відчула, що зраджує її світлу пам’ять, заграючи з батьком, і виправила ситуацію тим, що схлипнула і застогнала, мовляв, вони з мамою завжди хотіли мати хатню робітницю. Такі жінки, як вони, заслуговують на це!
Дмитро зітхнув, що він і сам винен, що Віка виросла самовпевненою феміністкою. Пригадалось, як дочка незграб но несла тацю з тарілками з кухні до святкового столу, і дядько Володя присоромив її: «І що то за господарочка, яка не може спритно подати такої дрібнички! Хлопці любити не будуть!» І дванадцятирічна дівчинка спересердя кинула тацю на підлогу і закрилася у своїй кімнаті з плачем: не треба нам таких хлопців, які люблять офіціанток! А Дмитро напустився на Володю: які хлопці? Дитині вчитися треба! І Володя за свій невдалий педагогічний випад був змушений збирати битий посуд із підлоги.