Страница 16 из 37
То була правда. Вони з Веронікою багато разів згадували свій перший вечір, і вона саме так подумала. І вперше, і вдруге. А далі він сказав:
- Нехай те, що станеться зараз, буде ще краще, ніж наші довірливі розмови…
Висока вежа висіла над містом, І ясно зазирала у вікно.
Зітхала ніжність, клекотіла пристрасть, І зрада каламутила вино.
Мама говорила йому:
- Женику, навіщо ти дуриш голову цій милій жінці?
Адже за великим рахунком жінці треба не вірші читати, а полегшувати її життя. Ти здатний взяти на себе відповідаль ність за неї, розв’язувати її проблеми, заробляти для неї гроші, врешті решт? Женику, не думай про себе, подумай про неї! Що ти можеш запропонувати їй, крім пристрасті й ніжності?
- Це не так уже й мало! В неї вже був чоловік, що зароб ляв гроші! І вона від нього пішла! І це було ще ДО зустрічі зі мною!
- Я думаю не про тебе, а про неї! Для тебе це чудовий варіант! На сім років старша, з дорослою донькою! Ніколи не постане питання про одруження! Я тобі говорю як жінка, яка була в її стані! Скільки чоловіків хотіло проводити час зі мною отак при свічках, коли нікого немає вдома. А мені якщо й хотілося, то чоловіка собі, батька тобі. Я не піддава лась на спокуси вечорів при свічах, але не в усіх жінок є моя сила!
Ці розмови виникали нечасто, але періодично. І одного разу він сказав:
- Замовкни! Більше я не слухаю твоїх розмов на цю тему! І вона замовкла, і розмови на цю тему більше не виникали, і він пишався, що зумів усунути матір від свого особистого життя. Але сумніви «що я можу дати коханій жінці?» зать марювали ті години високого щастя, заради яких тільки й варто жити на світі.
А тепер Вероніки нема. І мати сказала:
- Скільки житимемо, стільки будемо дивуватися жахли вій несправедливості світобудови. Молода жінка, гарна, талановита, на злеті життя. І померла такою молодою. А моя свекруха ще й досі десь смердить. Уже шість років не встає з ліжка.
Знову задзвонив телефон. Цього разу заговорили. Але Женикові здалося, що то був той самий абонент, який раніше мовчав. Чоловічий голос запитав:
- Чи можна попросити до телефону Тетяну Вікторівну?
- Віталіївну. Її зараз нема. Вона буде після сьомої. Я можу дати її робочий телефон.
- Дякую, не варто. Я перепрошую, а з ким я розмовляю?
- Це її син Євген.
- А ви… живете з мамою, чи приходите до неї в гості?
- Живу. А з ким я розмовляю?
- Колись ми з Тетяною дуже дружили, а розійшлися не найкращим чином. Але час іде, треба забувати старі образи.
А вона нібито була готова на примирення, а тепер поводить ся зі мною так брутально, так негарно. Кидає трубку, коли я дзвоню…
- Якщо ви щось маєте проти моєї матері, - різко перебив його Женик, - то скажіть це їй у вічі! А я не збираюся слухати вас!
- А ви подумайте, поміркуйте на самоті, я гадаю, вам варто зустрітися зі мною.
- А я гадаю, не варто! - І все таки запишіть мій контактний телефон. Я вас прошу. І прошу не переповідати вашій матінці про мій дзвінок.
- Я нічого не скажу мамі, але не тому, що шаную вас, пане анонімнику, а тому що не хочу неприємних вражень для неї!
- Може, у вас є службовий телефон?
- Нема. Я працюю вдома.
- Вільний художник?
- Так…
- Ну то ми з вами колеґи! На все добре! Щасти вам, Євгене! Чекатиму вашого дзвінка!
- Чекати не варто! Не дочекаєтесь!
- Ми так не можемо йти далі, Дмитре. Tи весь час повто рюєш те саме: Вероніка зі мною мала все, жила, як у Бога за пазухою. Ах, який я чудовий мужик, а від мене пішла підла жінка.
- Не підла, а дурна.
- Як ти можеш так говорити про жінку, яка лежить в землі!
- Тому й лежить в землі, що дурна! Не влаштовула б цього спектаклю зі зрадою, то й була б жива і здорова.
Ставила б своє «Отелло» і горя б не знала!
Сьогодні Дмитро дратує Ларису. Вона ледь стримує себе, щоб не вилити йому в обличчя той чай, яким він її частує біля журнального столика у своїй вітальні. Але треба стриматися. Від скандалів користі не буває. Точніше, це не той випадок, коли від скандалу може бути користь.
- Ти гадаєш, ти такий класний мужик, а вона від тебе пішла? Від класних мужиків жінки не йдуть. А як зраджують їх, то потихеньку. І не каються в тому. І Дмитро вперше подумав, що у Вероніки були всі умови для подружньої зради, якщо вже їй так хотілося. Вона могла робити, що заманеться, і ні в чому не зізнаватися. Втім, вона і не зізнавалася, вона щось наговорила таке, чого не було.
Навіщо? Їй треба було грати на сцені… грати на сцені… то хто не пускав її на ту сцену? Ну то й грала б cобі…
Сьогодні субота. В понеділок - дев’ять днів. Звичайно, він хотів би прийти. І з Вікторією хотів би спілкуватися як батько з донькою. Але донька ставить умову: вона прий матиме батька у себе (вона прийматиме, шма a aркачка!), якщо той щиро покається за той свій огидний вчинок, який призвів до розриву між ним і мамою. І Лариса не полінува лася, у свій вихідний день приїхала на околицю до його «бетонки», щоб обговорити з ним цю вимогу Вікторії. Зви чайно, у Лариси свої причини так зробити. Якщо Дмитро не опікується донькою, то Лариса як найближча родичка молодої дівчини має допомагати їй, - того вимагає мораль ний обов’язок. Лариса цього не хоче. В неї немає на це часу.
Та й грошей шкода. Краще пропити в ресторані - живемо один раз. А зв’язки береже для свого Ярослава. Тому й хоче помирити батька й доньку, вкладаючи в те дійство усі свої душевні сили.
- Ти мені можеш пояснити, Ларисо, навіщо ти переповіла Вероніці про мої стосунки з Катериною Рачко, якщо вже тобі про них стало відомо?
- Я була неправа, каюсь, - бадьоро прореаґувала на його звинувачення Лариса.
- Ти ж розумієш, це ніяк не позначалось на нашому подружньому житті.
- Позначалося, і в позитивний бік, - хитро посміхнулася Лариса, демонструючи великий досвід шлюбної та позашлюб ної практики. Дмитро мимоволі також посміхнувся, згадавши, добрі часи, коли його життя було збалансоване між цими двома жінками. Дикі зустрічі з Катериною дозволяли йому бути таким терплячим з Веронікою. Ця сучка Лариса обізнана з такими таємницями. Але цей грішний світ стоїть і ще не завалився, мабуть, тільки тому, що існують іще жінки, які просто щиро кохають своїх чоловіків і не заглиблюються в темні підвалини чоловічо жіночої каламуті. Йому дуже хотілося, щоб для Вероніки все було саме так… Втім, що вже про це говорити, як вона лежить на далекому Корчуватському цвинтарі в одній огорожі з якимось Вітею Мануліним.
- Ларисо, а чому Вероніку поховали саме на тому цвин тарі? Там десь її батько?
- Ні. Дід десь в іншому місці. Його спалили, а куди далі - не знаю.
- А чому ж Вероніка там?
- А ти був там на кладовищі? Я тебе не бачила.
- Я їхав машиною за жалобним автобусом… А потім, коли ви всі пішли назад, постояв біля могили. Чому Вероніку поховали біля якогось хлопця, що помер бозна коли? То якийсь її родич?
- Де змогли, там і поховали, - відрубала Лариса, - ти ж не займався пошуком місця для поховання дружини!
- Мене ні про що не просили. Більш того, натякнули, що обійдуться й без мене.
- Ти півтора року не цікавився, як твоя родина. Ти їх вигнав з дому, і вони навчилися обходитися без тебе!
- Ларисо, ти чудово знаєш, що все це неправда. По перше, я їх не виганяв, вони самі пішли. А по друге, я їх шукав, а мені ніхто не хотів допомогти в цьому. Ти й сама мені більше року тому сказала, що не знаєш, де вони, хоч добре знала. Це правда чи неправда?
- Правда. Але тоді була інша реальність. У Вікторії була мама, яка, як могла, дбала про неї. - І тато був не потрібен…
- Не те що не потрібен, але можна було й без нього. А тепер мами немає… - І згадали про тата.
- Погодься, Дімо, - Лариса глянула йому у вічі, - ти міг би знайти Вероніку з Вікторією, це неправда, що то було неможливо!
- Як я міг? Усі знайомі й родичі, кому я телефонував, і ти зокрема, всі відповідали, що не знають, де вони! Місце роботи Вероніка змінила, і мені не сказали, куди вона перей шла! Вікторія поміняла школу, і мені також не сказали, де вона вчиться далі! Я правду кажу чи ні?