Страница 3 из 3
Але снігопаду не видно кінця. Третій день мете. Польові роботи стоять. Іде сніг. Експедиція тиняється без діла. Мужики валяються на матрацах, курять, мляво жують. Нема ні хліба, ні горілки. “Ще добу в такому режимі — і нас будуть заривати в сніг”. Найважче за все — не здуріти від скуки й вижити в повний штиль".
— Скільки ще йтиме сніг? — роздратовано питає київський водій Микола у місцевого водія Ореста. Орест знизує плечима.
— Коли снігопад не кінчався за три дні й три ночі, моя бабуся різала чорного півня.
— І допомагало?
Орест дивиться на Миколу, як на божевільного:
— Як у нас одної зими не було чорного півня, то такий снігопад був шість діб.
— Марічко! В тебе немає чорного півня? — гукає експедиція.
— Моя бабця ніколи не різала чорного півня, і снігопад завжди кінчався за три дні, — відповідає Марічка.
— То це тому, що чорного півня різала МОЯ бабця, — відповідає Орест, — але вона весною буде рік як вмерла.
Марічка відмовляється різати чорного півня. Каже, що то невірна прикмета. Сніги зупиняють не так. Але вся експедиція уклінно просить Марічку, бо всі довіряють Оресту, бо його синоптичні прикмети завжди справджуються, бо то вже перевірено багаторічними польовими дослідженнями. Марічка таки ріже чорного півня і віддає його експедиції на вечерю. А шофер Микола приносить з вантажівки недоторканий запас, що зберігався на чорний день. Три дні без горілки ще можна. Але чотири! Тут і святий сказиться!
Чорного півня варять у казанку, поки м`ясо не відвалиться від кісток. Потім його дрібно січуть і вкидають до казанка з картоплею.
Аліку зранку було погано. Не хотілося ні їсти, ні пити. І навіть Олену не хотілось бачити, вірніше, не хотілось, щоб вона бачила його в такому "розклеєному" вигляді. Але покликали до вечері. Знову буде вечеря! Всі сядуть навколо казанка, не жуватимуть недоїдки, як це робили протягом снігопаду. Знову будуть розмови, пісні й очі навпроти.
Марічка з Оленою прийшли й сіли скраєчку. Марічка не покликала до себе в хату з мисками на стінах. Сіли в хаті, де зберігаються гідрологічні прилади та інше експедиційне майно. Всім у миски насипали печені з чорного півня. Марічка старанно вибирає виделкою кусики півнячого м`яса, кидає їх псу Дунаю, що бігає під ногами. Марічка весь час щось шепоче Оленці на вушко й посміхається. А потім лишає дівчину саму і пересідає ближче до Марбеля. А Оленка підводиться й робить знак Аліку. Чому його обличчя не світиться щастям, чому він іде до виходу, наче на страту?
Маріччин дім сяє вогнями крізь снігопад, але там нікого нема. Марічка навмисне лишила світло в залі, щоб Алік з Оленкою легше перетнули подвір`я і увійшли в її дім, поки хазяйка посидить з хлопцями, поспіває з ними, а потім ще й виставить їм домашньої горілочки з ялицевими горішками. А Оленка з Аліком нехай побудуть самі в її домі. Хай роблять там, що хочуть. Хай цілуються так, щоб зупинився сніг. Хай скинуть одяг і ляжуть на ведмежу шкуру на підлозі. Її дім у горах завжди відкритий для кохання.
Вони вийшли на сніг, і Алік провалився по коліна. Нічого, скоро вони зігріються в Маріччиному теплому домі. Оленка посміхається. А Аліку млосно. Йому хочеться зігнутися літерою Г й лягти в кутку. Оленка пестить комір на його кожусі. Чому він не робить те саме? Більше року чекав він цієї нагоди. Але не з його жидівським щастям. У нього болить живіт, болить поперек, його нудить, він ловить сніг ротом, може, стане легше. І раптом жахливий напад блювоти зводить його, і трусить, і вивертає назовні!.. Коли потім Олена мимоволі іноді згадувала ту жахливу мить, вона з сумною радістю відзначала, що не назвала Аліка поганим жидом, тільки прошипіла: “Не вмієш пити, то чого п`єш?” — і повернулася до експедиції, де вже почали співати.
Марічка не відразу бачить Олену, а як бачить, то не може зрозуміти, в чому справа. Вона все пояснила їй: хлопець молодий і не дуже досвічений. Може відразу не вийти. Але то не біда. Головне, знати, що ніхто не прийде й не застукає. Про це подбає вона, Марічка. А ще головне знати, що то не гріх, а любов. І не має значення, що жид. Жиди — найкращі коханці. Особливо, як покохають хрещену. А ти не хрещена? І він не обрізаний? Все одно, все буде гаразд! Уже рік я бачу то сумну тебе, то сумного його. Чого ж ти повернулася, Оленко? І де твій жидочок? Чи не вмер від щастя?
Але Алік вмирав від іншого. Його шлунок давно був порожнім, і він блював на сніг жовчю, яку тут же засипав сніг. Він став на коліна й знову здригнувся від жахливого нападу, і побачив перед собою велику жовту пляму. Жовта зірка, байдуже подумав він, і знову схопився за свій болючий живіт. Йому здавалося, ніби боліло абсолютно все навкруги: і двері хати, де стояла експедиція, і вогні Маріччиного будинку вдалині, і сніг, і холодна земля. Які страждання сильніші: душевні чи тілесні? Відповідь залежить від досвіду того, хто питає, хто відповідає. Наше нещасне тлінне тіло може штовхати нас у таке провалля страждань, звідки не витягне й безсмертний дух. І коли щофер Орест затяг Аліка до кабіни вантажівки й лагідно сказав йому: “Ну, куди тобі в гори, хлопчику, тобі б на скрипці грати чи на піаніні, а без маминого супчика тебе й схопив апендицит”, — ті жахливі слова не справили на Аліка ніякого враження. І навіть Оленка, яка підбігла й подала йому його шапку, не могла заспокоїти його мук.
Сніг перестав. А Орест так і не довіз Аліка до лікарні. Водієві стало страшно, коли хлопець перестав стогнати. Але він все одно гнав вантажівку сніговими дорогами. А що йому ще було робити?..
В той сезон гідрологічна експедиція Самуїла Марбаля так і не побудувала кривої, якої так прагнув Льова Сакович Зільберштейн.
— Все одно тебе не випустять на твій конґ-гес до Зальцбурґа, — лютував Марбель, який після смерті Аліка самовільно відправив експедицію до Києва й отримав за це догану по партійній лінії. Але це буде потім. А поки в Інституті збирають гроші на похорон. Аліка ховатимуть від його будинку на Березняках. Туди вирушив автобус із співробітниками. Марбель сидить поряд з Оленою, яка весь час думає, чи могло бути по-іншому, чи все було передбачено ще тоді, коли євреї облишили свою землю і розбрелися по всьому світу, лишаючись євреями, не зливаючись із народами, на землю яких закидала доля.
Труну поставили на дві табуретки, і Алікова мати, огрядна жінка в норковій шапці, верещала й вила:
— Це все через неї! Все через ту експедицію! Хай вони всі там повимерзають! Хай їм усі місця повимерзають!
А батько Аліка, стрункий сивий єврей, щоразу стримував дружину:
— Елю, Елю, заспокойся, ти не те говориш, не те!
А пізно ввечері, коли вони лишилися вдвох у порожньому мешканні, мати застогнала:
— Я казала тобі, що його треба знайомити з Риминою дочкою! А ти казав: нехай хлопець сам розбирається! Ось він і розібрався! Ось він і розібрався!
А батько довго мовчав, а потім сказав у відповідь:
— Якби в нас все-таки була ще одна дитина, зараз не було би так тяжко…
— Яка ще одна дитина? Яка ще одна дитина? Чи ти забув, що я весь час була на партійній роботі?..
Все це сталося за рік до Чорнобиля, коли ще експедиція вивчала небезпечні явища природи, а не радіологічні контамінації довкілля. А ще через рік взагалі все помінялося. Батьки Аліка рушили на історичну батьківщину, везучи в маленьких торбинках грудки землі з його могили — а що їм ще лишалося робити? Згодом рушив і Льова Сакович Зіберблат з дружиною, дочкою, зятем, двома онуками й двоюрідною сестрою батька зятя. А Самуїл Марбель лишився. Він відвідав свого двоюрідного брата за океаном, бачив Кордильєри й кондорів над ними. Куди ті картини Рокуела Кента! Але повернувся. Марбель давно закинув польові роботи — для кого їх робити, як нема завомлень від науки? Працює дистриб`ютором ізраїльських продуктів харчування. Оленка закінчила університет і навіть захистила кандидатську дисертацію. Вийшла заміж, але, як годиться інтелектуальній жінці, невдовзі розлучилася. Має сина Олеся. Недавно Олена зустрілася з Марбелем на вулиці, й вони довго згадували ті далекі часи. І говорили, й не могли наговоритися про сині гори й незаймані сніги