Гобі

Гайдар бачив її, і його анітрохи не дивували неввічливі епітети, що ними нагороджував лікар Качалов свою помічницю.

Щоб чимось розважитись, Гайдар уже під час подорожі почав писати щоденник. Він приліг на ліжко, витяг записну книжку і перед тим, як уписати до неї новий день, почав прочитувати написане.

«26 липня, 30 року, 145 верст од столиці. Гори, степ, тиша й дичавина. Од усієї культури нам лишився автомобіль, електрика від його акумуляторів та кілька коробок з консервами.

Сидимо в майхані, — це монгольський намет, — і п'ємо «цай» перед сном. Чай ми п'ємо з однаковою охотою і в колі своїх родичів, і в колі пройдисвітів серед дикої природи. Він викликає спогади, й ми можемо поговорити про те, що цікавить нас кожного зокрема, хоча всіх разом це зовсім не цікавить. Він єднає нас, як «люлька миру» єднала дикунів.

— Вам налляти чаю? Будь ласка, беріть цукор та бісквіти!

Ми ввічливо прислуговуєм один одному. Адже нам доведеться довгий час прожити разом у пустелі! Ми придивляємось та вивчаємо один одного. Але ця ввічливість трохи заважає мені писати.

Сьогодні о 8 годині ранку ми вже вантажили наш автомобіль. Це старенький «додж», який пройшов багато тисяч кілометрів, але наш шофер Гата каже, що він виносливіший за «форда». Поволі легковий автомобіль «додж» стає вантажним. Ми завантажуємо його припасами, прив'язуючи ящики, бідони й скриньки скрізь, де їх тільки можна примостити. В середину автомобіля, звідки знято сидіння, накладені теж гори ящиків та одягу. Від автомобіля виглядають лише фари та шини коліс. Це вже не автомобіль, а верблюд, носоріг, гіпопотам, це якийсь азіятозавр. Коли б такий автомобіль з'явився на вулицях Києва, його б лякались трамваї та мотоциклети, не кажучи вже про коней.

Умостившись на горбі цього новітнього верблюда, ми вирушаємо в дорогу. Навіть байдужі до всього монголи випроводжають нас іронічними посмішками. Ми сидимо так високо, що можна рукою попестити голови зустрічних височенних дромадерів. Верблюди ставляться до нашого автомобіля приязно, як до родича.

Я, інспектор-лікар Кістяківський і Ганна Пасек, моя помічниця, сидимо високо, чіпляючись один за одного, коли автомобіль виявляє бажання перевернутися з сорому через те, що йому доводиться терпіти таку ганьбу. Шофер Гата Вагапов, татарин, сидить унизу, наче в проваллі, й керує цим чудиськом, що ми зробили з автомобіля.

Об'їхавши базар, ми виїхали з міста. Тут «додж» зробив першу спробу виявити свою ристь. Похитуючись та поскрипуючи на ковдобинах, він витримав перший іспит цієї подорожі.

Коло річки Толи спинились, коли переїхали міст, щоб набрати води в бідони. «Додж» п'є воду не так, як верблюди. Верблюд нап'ється — і йому вистачає цього на багато днів, а «додж» п'є часто й любить воду холодну.

Незабаром позаду лишилась гора Богдо-Хана й пішли степи з високою травою та круті горби — дабани, подібні один до одного, як близнюки. Дорогою почали траплятись довгі каравани волів та верблюдів. Такий караван складається з 30-40 волів. Кожний віл везе двоколісну гарбу з вантажем — тюком або ящиком. Кожний віл прив'язаний мотузком, що проходить крізь його ніздрі, до гарби, що їде спереду, і так утворюється низка, живе намисто, з кремезних волів та двоколісних гарб. Тільки двоє кінних монголів супроводять таку валку. Але їм доводиться через це бути ввесь час на коні.

— Гек! Гек!

Цей крик та іноді пісня ще здалеку сповіщають, що їде валка. При зустрічі з «доджем» воли кидаються вбік і починають бігти. Розмірена хода валки порушується, й тоді вона нагадує своєрідний «кур'єрський поїзд».

Незабаром ми з’їжджаємо з дороги і прямуємо просто на південь степами й дабанами, за компасом. Мапа, що її мав шофер Гата, — це зім'ятий шматочок паперу, на якому проведено одну лінію з точками, що коло них надряпані невправною рукою назви гір та криниць, які траплятимуться в напрямі до Шанхай-Ули й за якими ми зможемо перевіряти правильність напряму — куди їхати.

Навколо — рівнина, оточена горами. Дуже високо, і через це сонце пече вдвічі сильніше. На пасовиськах отари, овець і табуни коней. Верхівці-монголи, в малахаях, що з-під них теліпаються чорні коротенькі косички, довгими палицями, які на кінці мають зашморг, виловлювали з табунів диких коней, щоб трохи об'їздити їх.

Це єдина робота, що її залюбки виконують монголи, решту роблять їхні жінки, які напувають худобу і пораються в господарстві.

Що далі ми від'їздимо від дороги, з якої звернули, то менше зустрічаємо тварин та людей. Рослинність стає гірша, дикі беркути, що сидять на уламках скель від колишніх гір, пронизливо придивляються до нової потвори, до автомобіля, якого вони не бояться, бо ніколи не бачили. Цим своїм почуттям беркути відрізняються від монголів, які теж не бачили автомобіля, але бояться його, як європейці бояться тигра, що вистрибнув із клітки.

Перша аварія трапилася з автомобілем, коли він заднім колесом натрапив на яму, що її вирив монгольський ховрашок тарбаган. Камера випустила повітря, і спільними силами довелось її міняти.

Під час вимушеної стоянки під'їхали троє монголів верхи. Вони зупинилися віддалік і злізли з коней. Двоє з них довгий час чогось сперечалися з третім. Нарешті ці двоє напали на третього, звалили його з ніг і, підхопивши на руки, понесли до нас. Коло самого автомобіля третій монгол, що його несли на руках, почав випручуватись і кричати, ніби його різали. Ми стурбовано дивились на цю сценку і хотіли вже втрутитись, щоб припинити насильство. Але виявилось, що це просто жарт. Третій монгол ніколи не бачив автомобіля й дуже його боявся. Монголи почали підсаджувати боягуза на автомобіль, але шофер Гата натиснув грушу гудка. Налякані ревом, монголи випустили боягуза на землю, який з переляку поповз геть, виючи від жаху.

Ця подія розсмішила всіх. Нарешті й сам боягуз почав привітно посміхатися та, набравшись відваги, підійшов ближче. Поки ми міняли камеру, всі троє монголів влаштували такого концерта на нашому клаксоні, що нам кілька разів доводилось спиняти їхнє захоплення цими музичними вправами.

Було дивно спостерігати, як у цих синів природи страшний автомобіль незабаром перетворився на іграшку.

Перед вечором наблизились до хребта високих кам'яних гір. Під найвищою горою вирішили заночувати. У долині трапилась друга аварія — автомобіль застряв у болоті. Поки його витягали, що коштувало неймовірних зусиль, стемніло. Вибравшись на сухе кам'янисте місце, розіклали намет, зібрали сухих кізяків — аргал — і почали варити чай.

Гата провів од акумуляторів електрику, і ми змогли користатися з світла серед цієї дикої природи.

Ми п'ємо чай і придивляємось один до одного. Наші розмови повні симпатії та приязні. Моя помічниця Ганна Пасек турбується мною, щоб я зручно себе почував. Спати будемо в шкіряних мішках, бо на цій височині вночі холодно. Завтра в'їдемо в пустелю. Перехід непомітний, але вже тут вона відчувається. Вже нема соковитої трави, скрізь каміння й жодного деревця.

Як огидно чавкає Кістяківський, коли їсть: дивно, що я не помічав цього раніше».

Гайдар, що лежав на ліжку, мимоволі відірвався від записної книжки. В Гобі розгулявся вітер. Він то скиглив жалібно, як побитий пес, то зловісно шарудів піском, як гадюка, що підкрадається вжалити. Подув вітру нагнітив юрту, як повітряну кулю. Гайдареві здалося, що вона за­раз зірветься й полетить угору, як біла мильна бульба. Почуття це було таке реальне, що Гайдар мимоволі вхопився обома руками за залізо ліжка. Він почав прислухатись до музики вітру, що викликала в ньому несподіваний для нього страх. Його нерви мусили звикнути до цих голосів пустелі. Раптовий штиль і дивовижна тиша, що змінила бурхання вітру, не заспокоїла його. Тиша була така, що починало бриніти у вухах. І коли вітер знову уп'яв свої плечі в юрту, Гайдар трохи заспокоєно випростав напружені м'язи.

«27 липня 30 року. Ми їдемо зміняти медичну експедицію, що виїхала до Гобі шість місяців тому. Шість місяців ці люди були відірвані від всякої культури, шість місяців вони були в оточенні людей, що зберегли свій побут часів Тамерлана. Пісок, каміння, розпечені сонцем рівнини та гори так само, як і безрадісне існування, гнітили їхні почуття.