Страница 9 из 32
Джип зупинився.
— А тепер, хлопці, — Піт недбало тицьнув комп'ютер Дізфайндеру, — всі одягайте ОЗК, відкривайте вікна й дихайте рідше...
З цими словами він схилився над багажником, підняв кришку інструментального ящика, дістав пляшки з якимсь яскраво-автомобільним написом, потім невеликий футляр з темно-червоними ампулками, більш схожими на товсті олівці, відламав вершечок й вправним рухом вкинув у пляшку. Нічого не сталося.
Піт задоволено кивнув, теж закутався у гумовий плащ, начепив протигаз й закрутив кришечку на пляшці.
— Моше, приготуйся...
Найманці дивились на ті маніпуляції з майже забобонним жахом — твереза свідомість відмовлялася вірити, що отак-от просто, за допомогою однієї невеликої пляшки можна зупинити військову колону... але вони не вперше бачили Піта в роботі.
— Рухатимешся зі швидкістю кілометрів двадцять-тридцять на годину, — сказав Сапер по паузі. Гонщик прикипів поглядом до спідометра.
Ще за кілька хвилин рідина у пляшці змінила колір. Піт обережно поставив її на землю — посеред дороги й подалі від машини, поклав поруч невеликий заряд із радіозапалом, сів у джип й кивнув Гонщику:
— Поїхали.
Машина рушила з місця так, що якби на капоті стояла монета руба — вона б не впала.
— Спокійно, Моше, — пробурчав крізь протигаз Піт. — Само воно не вибухне.
З-за дерев вже чувся віддалений рев двигунів.
Джип проїхав приблизно сто метрів. Пляшка між коліями не вирізнялась...
Піт натис кнопку.
Вибуху майже не було — тільки з трави бризнула ледь помітна хмарка чи то пари, чи то куряви.
— А тепер — жени! — прогарчав Сапер, й Гонщик наче прокинувся. Джип рвонув уперед, як вистрелений з гармати, ледь вписався у поворот й так підстрибнув на ямі, що Дізфайндера вдарило головою до кузова.
— Все, можна не так швидко, — вже спокійніше пробурчав Піт. — Метрів через сто ліворуч буде тупик, повертай туди й зупиняй.
Машина сховалася у кущах, найманці вийшли, поставали до вітру й почали обережно, за всіми правилами знімати захисні костюми.
— Та то вже зайве, — прокоментував Сапер. — Воно нестійке, й через шкіру не діє... не повинно діяти.
Але певності в його голосі не було.
Знову почулося ревіння моторів, Піт занепокоєно поглянув на годинник, та раптом тон реву змінився й Сапер задоволено усміхнувся.
— Здається, спрацювало, — сказав він. — Ану, ходімо переві...
Йти не довелось, бо перевірка сама прийшла по них.
Величезний "Ураган", втративши керування, з'їхав з дороги і, ламаючи дерева, посунув просто на джип. Гонщик зойкнув й кинувся назустріч. Ззаду за ним тягнувся на шворці плащ ОЗК.
Джип кинувся з місця, теж зніс з коренем невелику берізку, але повністю з-під удару вискочити не встиг. "Ураган" недбало зачепив його багажник, зім'яв, прокотився півтораметровим колесом зверху...
— Зараз як рвоне... — прошепотів Піт зненацька пошерхлими губами, а пес блискавично зник у кущах.
...зісковзнув трохи вбік, й вперся, нарешті, у товстелезний дуб. Востаннє ревонув двигун й так само раптово змовк.
— Піте, подивись, що з Гонщиком, — першим отямився Дізфайндер. — Гансе, до зброї! Там міг хтось вижити.
— До машини не лізьте! — кинув на бігу Сапер.
За хвилину він був уже поруч із пошматованим джипом, Юр і Калібр залягли пообіч завмерлого мастодонта й приготувалися рознести голову першому, хто висуне носа.
Здалеку почувся ще один глухий удар, останній зрик двигуна — й запала тиша.
— Піте, що там? — неголосно вигукнув Дізфайндер.
Замість відповіді той показав стиснену в кулак руку з великим пальцем до низу.
— Чорт... — Калібр зблід. — Отак по-дурному...
У машині щось рипнуло.
Сапер як стояв — так і гепнувся на землю.
У високому зеленому борті "Урагану" повільно відчинилися двері, хтось із великими зірочками на погонах повільно нахилився вперед — й раптом безсило випав. Тіло важко вдарилось до землі й зникло у траві.
— Піте, — знову відізвався Дізфайндер. Сапер підвів голову, Юр руками показав йому щось прямокутне, той кивнув, витяг із зім'ятої кабіни ноутбук, розкрив й за кілька хвилин знову підніс руку вгору. Великий та вказівний палець з'єднувались в кільце — "все о'кей".
Ганс обережно підвівся й здалеку зазирнув у темне черево "Урагану".
— Можна заходити, — Сапер теж підвівся з землі, поклав комп'ютер й підійшов ближче. — Кажу ж, воно нестійке.
Дізфайндер знизав плечима, підтягнувся на зігнутому поручні й заскочив досередини.
— Все о'кей, — продудніло з дверей за хвилину. — От тільки сейф зачинено.
Піт повернувся до залишків джипу, поморщився, дістав із розчавленого заднього сидіння жменю сірої в'язкої речовини й кинув у двері — вона з глухим "ляп!" приліпилася до стіни.
— Запхай у замкову скважину, скільки влізе, — порадив він, дістаючи також детонатор з бікфордовим шнуром.
Цього разу вибух пролунав гучно й металево — наче з бочки. З дверей випливла невелика хмарка сірого диму, Дізфайндер знову заскочив у кузов й за хвилину повернувся з сірою металевою валізкою. Сапер тицьнув було її ножем, потім передумав, поставив на землю й з відстані десяти кроків вистрелив у замок — валізка з неголосним "бах!" розлетілася на дві половини, Дізфайндер обережно підійшов ближче й витяг з уламків химерної форми металевий стержень.
— Воно? — зазирнув через плече Калібр.
— Воно, — кивнув Юр. — Піте, а...
— Є, метрів за сто позаду, — Сапер знову роздивлявся свіжий супутниковий знімок. — Командирський джип з кулеметом на даху. Підійде?
— Цілком, — кивнув Дізфайндер. — Лишень це не кулемет, а радіостанція, і стирчить не дуло, а антена.
— Хай буде, — згодився американець. — Аби їхало. Пішли, хоч трохи семтексу перевантажимо...
Коли від'їхали на кількасот метрів, він знову натис кнопку й позаду розлігся вибух — найпотужніший за сьогодні. Всі здригнулись, а пес ледь чутно заскиглив. Піт постарався на славу, влаштовуючи салют над загиблим товаришем.
— Куди тепер? — діловито запитав Дізфайндер, вмощуючись за кермом "УАЗика". Сидіння виявилось замалим, а при спробі пересунути його трохи назад, унизу щось хрупнуло й тріснуло, Юр вилаявся й вирішив нічого зайвого не чіпати.
Піт звірився з GPSом.
— Кілометрів сто прямо, потім десь треба повернути ліворуч. Ти їдь, а я тим часом спробую ще одного супутника спіймати.
Машина рвучко рушила з місця, Ганс клацнув щелепою й стиха вилаявся.
— Що вдієш, — знизав плечима Дізфайндер. — Я ж не Гонщик.
Калібр скривився й демонстративно розвернувся до вікна.
Утім, пейзажі за вікнами не відрізнялися різноманітністю — скрізь тяглися густі, захаращені ліси, час від часу траплялись хутірці або й села — на десять-двадцять хат. Навіть здалеку було помітно, що половина з них закинуті й забиті дошками. Біля хатин паслись кошлаті чорно-сірі вівці й худі корови, собак було мало, й Сапер-пес надаремне витягував шию, щоб роздивитися тутешніх конкурентів, а його господар взагалі не відривався від комп'ютера.
— Казна-що, — пробурчав він через деякий час. — Ось вона, бочка, ось до неї дорога — але ось тут, на повороті річки... й жодного мосту, тільки сваї стирчать трохи далі... Як вони їздять? Га, Юре?
— А я звідки знаю, — знизав плечима Дізфайндер. — Може, на руках носять... А може вертольотом... хоча навряд...
Через півгодини найманці сторопіло роздивлялися численні сліди на прибережній багнюці. Судячи з глибини западин, солдати несли щось важке. Сліди ховалися у воді й знову з'являлись на протилежному боці. Трохи далі — Піт розгледів це у бінокль — знову починалася колія.
— Нічого собі, — Калібр аж рота відкрив. — Отак от?
— Отак от, — заспокоїв його Дізфайндер. — Це що, от я колись...
Він затнувся.
— Утім, не має значення. У китайців ще й не таке буває. Давай думати, як переїжджатимемо.
— А ніяк, — похмуро відрізав Сапер. — Тут метрів зо два-два з половиною. Джип не пройде.