Страница 6 из 32
— А що, — питаю, — за вантаж?
— Та повен мішок цуценят!
Моше акуратно зупинив машину, впав головою на кермо, й сміявся кілька хвилин. Всі інші теж покотом качалися на сидіннях. Поруч прохурчала якась вантажівка, товстий водій висунувся у вікно, посигналив веселим пасажирам й погнав далі.
Заночували в невеличкому мотелі в такому ж невеликому місті — його назвою ніхто так і не поцікавився. Вже у номері Гонщик кілька хвилин почаклував з кишеньковим GPSом[6], щось порахував й заявив, що завтра до вечора доїдуть. Сапер знизав плечима.
Завтра — то й завтра.
Уночі сигналізація джипа пару разів бібікнула й один раз гавкнув Сапер — для місцевих злодюжок цього вистачило, щоб залишити машину на місці, ще й неушкодженою.
Наступний день почався сірим, як осінній туман, світанком, похмурим буркотінням затяганої офіціантки й позавчорашніми котлетами на сніданок. Калібр, що снідав по-європейськи — кавою з булочками, спочатку сміявся, потім ковтнув кави й скривився так, що настрій інших одразу покращився. Собака Сапер від місцевого аналогу м'яса спочатку відмовився, потім уважно поглянув на господаря, заскімлив й кістку обгриз.
Все ще незадоволено кривлячись, найманці посідали в джип, підзаправились місцевим, явно розведеним бензином — якби машині не судилося коротше життя, через сто тисяч кілометрів довелось би знімати кілограми нагару — й рушили далі.
— Як вони тут живуть, — Моше буркотів, наче ветеран Наполеонівської гвардії[7]. — У нас би в цю забігайлівку ніхто вдруге не заїхав.
— А інші такі самісінькі, — заспокоїв його Дізфайндер. — І харчі там такі самі. І бензин скрізь розводять, та ще й не гасом, як тут, а водою.
— Хіба таке можливо? — здивувався Калібр.
— Ще й як, — засміявся Піт.. — У нас в Брукліні...
Він затнувся, й поспіхом висловив надію, що коли-небудь тут все зміниться.
— І не сподівайся! — на цей раз засміявся Дізфайндер. — Я тут останній раз був ще за радянських часів — й що ти думаєш? Ставлю всю свою пайку проти ящика пива — упродовж наступних ста кілометрів ми зустрінемо ще одного перекинутого трактора, щонайменше десять повій і кількох п'яниць на узбіччі. І ще добре, якщо не поламаємо передній міст на якійсь колдойобині посеред асфальту.
— Приймаю! — зрадів Гонщик. — Дурнем треба бути, щоб не спробувати.
Через годину Моше похмуро зупинив джип біля придорожньої забігайлівки. Фасад будиночка був дбайливо пофарбований, але впритул до бічної стіни прилягав такий обдертий й навіть трохи обгорілий сарай, що одразу було зрозуміло — фарба тут дорога. Так само похмуро Гонщик зайшов усередину, за кілька хвилин ледь просунув у вузькі двері ящик з "Bear Beer", й так само мовчки кинув його на заднє сидіння.
— Ось будеш ти в нас, — похмуро пообіцяв він усміхненому Дізфайндеру. — Ось там ми позакладаємось. На араб'ячі вуха.
Ще за годину дорога закінчилась. Трапилось це так несподівано, що Калібр, який цього разу сидів за кермом, ледь устиг загальмувати. Сапер вийшов на узбіччя, трохи потупцяв й почухав потилицю, Гонщик у цей час сторопіло гортав атлас й звіряв його з GPSom. Атлас переконливо доводив, що асфальт має тягнутись ще кілометрів двісті, потім кілометрів тридцять бетону, потім знову асфальт... Моше вийшов з машини й недовірливо потицяв черевиком розсипаний гравій.
Звичайно, їхати такою дорогою зі швидкістю більшою за сорок кілометрів на годину годі було й мріяти.
Дізфайндер сидів й стиха посміювався.
— Welcome to Russia, — пробурчав Гонщик, злісно сплюнув на гравій й хряпнув дверима.
Через п'ятдесят кілометрів гравій закінчився, але джип став схожим на "уазик" голови якого-небудь відсталого колгоспу, а у склі лівої задньої дверки з'явилося сіре павутиння тріщин. Сапер лаявся, як шалений — колись саме через таку дрібничку його машину запам'ятали й дві доби ганяли копи чотирьох штатів. Замінити скло можна було б на станції техобслуговування — але Дізфайндер покрутив пальцем біля скроні й сказав, що, по-перше, станцію шукатимемо години дві, по-друге, світитись на станції — це ще гірше, аніж роз'їжджати з діркою в склі, а по-третє, й скла такого там може не бути. Калібр сплюнув, Сапер ще раз вилаявся, а пес презирливо пирхнув.
— Нічого не змінилося, — знизав плечима Дізфайндер.
— Країна така.
Утім, ще через кілька годин він визнав, що трохи перебільшив. Великі міста американізувалися. Піт гордо задер носа, коли джип проїхав під цілою гірляндою реклам та вивісок.
— Цивілізація! — задоволено проголосив він, повчально задерши пальця вгору. — Ще півсотні років ...
— Якщо джапси та китайці не доберуться сюди першими, — остудив його запал Гонщик. — Все ж таки ближче.
Сапер пирхнув, але нічого на те не відповів.
Дізфайндер жадібно озирався на всі боки, оглядаючи місцевість, кілька разів тицяв Ганса ліктем у бік:
— Он у тому будинку колись розстріляли царську родину... а це обласний академічний театр... а тут я колись дівку зняв, й он у тому скверику трахнув... чорт, як все змінилося... А втім...
На пожвавленому перехрестку до них замахав жезлом товстий старшина — Дізфайндер вийшов йому назустріч, ще здалеку протягуючи зелену купюру. Старшина віддав честь й демонстративно розвернувся спиною.
На виїзді з міста чергували ще два пости — в шоломах, бронежилетах й з автоматами. Джип вони провели підозрілими поглядами, але не зупинили, Дізфайндер полегшено зітхнув й випустив руків'я своєї "Беретти".
— З цими могли й не домовитись, — пояснив він.— Бачите, два пости з різних служб. Наглядають більше один за одним, аніж за дорогою.
Калібр посміхнувся, Сапер зачудовано покрутив головою й лише пес осудливо гавкнув.
— Це все через ту дірку в склі, — вилаявся Гонщик. — Дуже вже вона схожа...
Він не договорив, але всі й так прекрасно зрозуміли, на що схожа та дірка.
Ліс почався одразу за містом, ще кілометрів за десять закінчився асфальт, й на цей раз дорога виявилась вкритою не гравієм, а товстим шаром пилу.
Моше лаявся.
— Дякуй Богові, що не восени їдемо, — заспокоїв його Дізфайндер. — Тут би такі баюри були... трактори застрягають.
Втім, ще через пару кілометрів джип в'їхав-таки у величезну, вочевидь, непересихаючу навіть у спеку, баюру; забуксував, ревонув двигуном, мало не застряг — у салон крізь щілини в дверях полилась брунатна рідина — але видерся й вже не так упевнено попростував далі.
На цей раз лаялись усі.
— Ніколи тут нічого не зміниться, — кинув Дізфайндер Саперові. — Ні через півсотні років, ані через тисячу. Країна така.
— Подивимось, — прогарчав Піт. На цей раз у його голосі вже не відчувалось упевненості.
Звичайно, жодних вказівників на дорозі не виявилось, та й дорожні знаки давали настільки дурні вказівки, що Гонщик вже й не хотів звертати на них увагу, але час від часу все-таки реагував:
— Ну що вони собі думають! Ну який дурень зможе гнати тут зі швидкістю "вісімдесят"! Ну...
Велика вантажівка захисного кольору з будкою в кузові промчала поруч із джипом, обкурила його цілою хмарою пилу та сірого вихлопу й, підлітаючи на півметра на кожному виямку, зникла за поворотом. Моше провів її розгубленим поглядом.
— Боже мій, — Сапер теж роззявив рота. — Справжній "Студебеккер"!
— А от і ні, — авторитетно заявив Дізфайндер. — Це оригінальна радянська розробка.
— Бре...
— Сам ти бре. Відрізняється вона багато чим, наприклад, метричними різьбами й написами на приладах російською мовою. І називається інакше. І випускається ще й досі.
— Здуріти можна. У нас така реліквія знаєш скільки коштує?
Сапер рота закрив, але головою крутив ще довго.
— То ще дурниці, — заспокоював його Юр. — Ти ще радянських легковиків не бачив. І літаків. А про приймачі й магнітофони я взагалі мовчу.
— Так-так, — пробурчав Гонщик. — Треба буде після цієї роботи запропонувати свої послуги комісії з авторських прав. Чорт, навіть Китай ліцензії купує.
6
Навігаційний прилад. Показує координати на місцевості.
7
Наполеонівських гвардійців недаремно називали "старими буркотунами" (авт.).