Три тисячі смертей

Великий, теж геть худющий собака вискочив з буди й собі переполохано залящав.

— Уб'ю курву!!! — розляглося над вулицею.

Жінка, одягнена лише у благеньку сорочку, кинулась було до хвіртки, потім схаменулась і на мить завмерла, на знаючи, куди тікати. Чоловік, невпевнено спустившись ґанком, зупинився, зловтішно розглядаючи жертву.

— Сашко, Сашко, припини... — жінка піднесла руки — чи то застерігаючи напасника, чи то закриваючись від наступного удару. Навряд чи була б користь з такого блоку, якби чоловік був хоч трохи тверезіший, але Сашкові й цього виявилось достатньо. Він замахнувся, жінка теж змахнула руками, чоловік поточився і, раптом, важко упав на купу битої цегли.

Жінка охнула й прикрила руками обличчя.

Якусь мить нічого не відбувалося, тільки істерично гавкав худий пес. Потім Сашко ворухнувся, важко сів і підняв голову. Юр поморщився. Навіть здалеку було видно, що пика, і без того досить бридка, була геть заюшена кров'ю.

— Так... — багатозначно прохрипів чоловік. — Мене штовхати?!

Він ривком встав, похитнувся і несподівано твердо рушив до собачої буди.

Дізфайндер насторожився.

Жінка відступила ще на крок і вперлася спиною у паркан.

Пес залящав уже зовсім істерично, коли чоловік спіймав його за нашийника й одним ривком — де й сили взялися! — розірвав, грубу на вигляд, шкіру навпіл.

Оскаженілий собака, не знаючи, на кого нападати, крутнувся на місці, але тут господар рикнув, наче сам мав собачу горлянку:

— Ану, візьми її! Фас!

Пес кинувся вперед, наче вистрелений з гармати. Юр, хоч і не раз зарікався не пхатися у чужі справи, скочив назустріч.

Той паркан лише виглядав солідно. Насправді ж його, мабуть, будували ще за радянських часів, і тоді ж останній раз фарбували. Після удару ногою він не переламався навпіл, як сподівався Дізфайндер, а просто розлетівся вщент — ціла секція; та ще й стовпчик, на якому трималася сусідня, теж тріснув і загрозливо похилився.

Пес виявився спритнішим, крім того, бігти йому довелося менше. Хапнувши жінку за литку, він відскочив й стрибнув ще раз. Свіжа гаряча кров розбудила інстинкти — цього разу паща націлилась не на ногу, а просто у горло. Здавалося, ще мить і...

Жінка відлетіла убік, неначе од вибуху, а на її місце упав Юр. Пес, помітивши нову ціль, вигнувся дугою, зуби клацнули за сантиметр від Юрового рукава, але яким було його собаче здивування, коли замість панічно утікати, нова жертва раптом розвернулась та напіддала напасникові попід хвіст, що він несподівано приземлився на спину, заскавчавши покотився, збиваючи пил.

Одного удару виявилось замало.

Собака знову зірвався з місця, зробив досить вправний оманливий стрибок вбік — "я, мовляв заходжу збоку — розвертайся!", Юр слухняно посунув праве плече слідом... А от далі все пішло зовсім не так, як спланував примітивний собачий мозок.

Замість хрусту чужого горла в зубах, захрускотіли його задні лапи, якась сила крутнула його у повітрі, несподівано швидко наблизився до його ребер стовбчик паркану — і вдарив. Вдарив страшно й несподівано гучно, з тріском, наче ламалися ребра.

Власне, так воно і було.

Пес заскавчав, випустивши цівку кривавої слини. Дізфайндер знову крутонув його над головою, розвернув й ще раз торохнув — на цей раз просто об землю, одночасно випускаючи з рук.

Скавуління урвалося. Кілька разів сіпнулися задні лапи. Останній раз клацнули щелепи.

— Чоловіче, ти що здурів?

Господар собаки від такої картини протверезів і, слід відзначити, досить вправно, як на його стан, вихопив з-за похиленого сараю лом.

— Покинь залізяку, — Юр, опустивши руки, ступив крок назустріч. — Розійдемось мирно!

Чоловік не зреагував, чи точніше, зреагував так, як зреагувала б кожна нормальна людина, міцніше перехопив лом й теж посунув уперед.

За спиною Дізфайндера стиха зойкнула жінка.

Лом полетів назустріч повільно, як у кіно. Власне кажучи, за певної практики можна було навчитись орудувати важкою зброєю так, щоб до її власника не можна було б навіть наблизитись, але у того селюка, звичайно, практики не було, і Юр просто зробив крок назад.

Важка залізяка просвистіла далеко — сантиметрів за десять, Дізфайндер презирливо хмикнув і стрибнув назустріч, викинувши вперед кулака. Збоку знову стріпнувся в корчах собака, Юр кинув туди оком й трохи промахнувся — влучив не в щелепу, а у вилицю. Вийшло навіть на краще — чоловік хрипнув, випустив свою зброю, схопився за обличчя й, заточуючись, відступив на два кроки.

— Ну я тебе... — прохрипів він по паузі — й кинувся знову, цього разу голіруч. Замахувався він теж незграбно — якось то збоку, то зверху. Юр неквапом поставив блок і мало не пропустив справжній удар — прямий у ніс.

Удар був прямий і безжальний, і у випадку попадання щонайменше розтрощив би йому перенісся. Дізфайндер ледь встиг ухилитися.

"Ого..." — промайнула думка, але тіло відреагувало швидше і завчено — несподівано для самого себе Дізфайндер нахилився й розігнувся, одночасно викинувши руку вперед.

Блоків проти такого удару чоловік не знав. Не знав їх і Юр, і цілком можливо, їх просто не існувало. Хруснула кістка, чоловіка підкинуло у повітря, розвернуло й важко гепнуло до стіни будинку.

Жалібно дзенькнуло скло.

За спиною в Юра щось охнуло й ворухнулось: несподіваний рятівник розвернувся й ледь устиг підхопити жінку, яка втрачала свідомість.

— Кімнату? — жінка замислилась.

Дізфайндер чудово розумів її вагання — по-перше, село... і єдина розвага тут — поплескати язиками, особливо про те, хто з ким спить, тому самотня жінка, що прийняла жильця — найцікавіша мішень. По-друге, чоловік, якого він так необережно вигнав. Звичайно, такий "господар" слова доброго не вартий, але знову ж таки, тут у селі навіть таке добро має бути на вагу золота...

— Я платитиму, скільки скажете, — додав Юр.

Цей аргумент виявився найвагомішим — жінка зітхнула, примружила очі й відрубала:

— Десять гривень на тиждень!

"Якщо згодиться — візьму, якщо ж ні..." — внутрішня боротьба так ясно відображалася на її обличчі, що Юр мало не засміявся.

— Згода! А може, ще й підкажете, де можна свіже молоко купувати?

— А ось, у сусідки! — зраділо заговорила жіночка. — По дві гривні трилітрова банка... хороше молоко, я сама інколи купую.

З-за рогу виглянув все ще наляканий хлопчик, оцінив обстановку, підбіг до матері й заховався за її спиною.

— А це мій малий! — вперше за весь час усміхнулася жінка.

— Славком звуть. Славко, скажи дядькові "здрастуйте", він у нас мешкатиме...

Першого дня Юр блаженно бив байдики, лише пройшовся понад плавнями, придивляючись до напівзабутого пейзажу, вихилив майже цілу банку молока й увечері, разом з господинею, дивився якусь романтичну нудоту по телевізору.

Прокинувся він досить рано, десь о пів на сьому, вийшов на двір — вчорашнє молоко давало про себе знати й з насолодою випорожнився на купу напівперетрухлого бадилля. Було холодно. Листопад у цих краях відзначався то сонцем, то снігом, от і зараз небо наче вагалося — чи то плюнути холодним дощем, а чи випустити сонце ще на кілька днів.

Юр пересмикнув плечима, вибрав більш-менш рівний майданчик й почав робити розтяжку. Звичний процес заполонив свідомість, кудись зникли думки, полишивши лише пружний хруст кісток, почуття свіжості й сили. Потім настав час розминки й, нарешті, більш серйозного тренування. Професійний найманець відпрацьовував улюблені серії ударів руками, потім ногами, повітря свистіло, стиха стугоніла земля під ногами, тіло так і вбирало силу з повітря, з неба, сонця, хмар, трави і дерев... Юр зупинився й струснув головою. Після таких моментів все інше кілька хвилин здавалося йому чимось несправжнім, іграшковим, навіть пародійним.

— Дядьку Юре, — почулося несміливе запитання з-за напіврозчинених дверей. — А де ви навчилися так битися?

З хати обережно — "якби не кишнули!" — визирнув малий Славко. Юр усміхнувся. Хлопчик теж — ледь помітно і боязко.