Імітація

— Ти знаєш, — поволі вимовив Риженко, — пані Мар’яна могла дуже образити його. Могла чимось дуже глибоко зачепити затуркану дитину.

— Гаразд, вона могла сказати йому, що він смердючий шмаркач, що їхня кімната — тільки для шлюбної ночі бомжів.

— А воно, між іншим, так і є.

— Але все одно, щось подібне він уже міг чути і раніше, і від людей простіших, ніж гонориста Мар’яна, мир її праху...

— Ну гаразд, сказала вона йому щось особливо прикре, ну кинув він її на рейки!

— Так, узяв і кинув.

— Абсолютно правильно. Взяв і кинув. Але навіщо було красти картини Козової?

— Він зреагував на мене, тому що в мене, як і в неї, була зв’язка картин у такій же упаковці, як вони сьогодні загорнули портрет Мар’яни тобі.

— Але ж не робив спроби штовхати тебе!

— Поряд був Чеканчук. І, крім того, я його не ображала!

— Так хто ж його образив? Картини?

— Ти знаєш, у мене голова йде обертом, у мене все розбігається перед очима, і все одно нічого не можу зрозуміти. Так що ми робимо?

— Гадаю, якщо злочинець — той хлопець, Юра, так, його звуть Юра...

— Як і Мар’яниного сина...

— То нам особисто нічого не загрожує. Ми переночуємо тут, — якщо, звичайно, це можна назвати ночівлею, — і, можливо, хлопець зробить спробу повернутися сюди вночі, а ми тоді щось довідаємося.

— Добре, Сашику. Отже, шукаємо істину, як ти висловився, не кабінетним, а польовим методом.

— Це така некомфортна справа, — зітхнув Риженко, — лягаючи на друге, дерев’яне ліжко просто у взутті, — все-таки люди, яким ми возили гуманітарку, приймали нас трошки краще.

— А я спробую піти поспілкуватися з Марією — як жінка з жінкою.

Лариса вийшла на кухню, де Марія варила у бачку якесь сіре гарчір’я, помішуючи його дерев’яною палицею.

— Вам що? — непривітно буркнула хазяйка.

— Візьміть, будь ласка, в нас лишилося з дороги, а вам знадобиться, — Лариса простягла щось із гостинців, які їм надавали люди, що в них вони ночували під час роздачі подарунків.

— Ой, дякую, — посміхнулася Підгубна, — ви сідайте, відпочиньте. Вам, може, теплої води ноги помити? То я вам нагрію, тільки прокип’ячу оце!

— Та нічого, дякую. Завтра ми вже додому... Нелегко вам, я бачу, — (прості люди люблять, коли їм співчувають, — подумала Лариса).

— Ой нелегко! Ой нелегко! І чому мені одній стільки горя?

— Всім зараз нелегко. Але вам, я так бачу, зовсім тяжко!

— Ой! Ще як комбінат працював, то якось було! А тепер! Усі верстати поздавали на метал, а хто немає сил тягати, ті отак і сидять, як ми. А тут іще й в сім’ї ніякого просвітку. Дочка хвора, син ще малий.

— А де ваш син?

— Та десь ходить, скоро має бути. Я його на вокзал посилала підшукати на квартиру. Але ви вже є. Як когось раптом приведе, то буде незручно, бо вже люди живуть.

Не приведе, подумала Лариса і її погляд зупинився в кутку кухні, де в картонній коробці вовтузилося двоє цуценят.

— Ой, які гарненькі! — присіла навколішки Лариса і погладила песиків.

— Це Юра приніс їх сюди. Він у мене жалісливий хлопець, усіх хоче пригріти. І сестру Ліну дуже любить! Я б її, може, й до інтернату віддала, якби не він.

— А зараз ваша дочка вдома?

— А де ж їй бути? Лежить у сусідній кімнаті. Зараз даватиму їй їсти. Хоч би Юра прийшов, то погодував би її. І де він? От негідник.

Звичайно, негідник. Убив жінку. За те, що вона його обізвала чи нікчемою, чи ще якось. А може, вона образила його сестру? Серйозна причина для вбивства, нічого тут не скажеш.

— А ваша дочка у школі не вчилася?

— Яка школа? Яка школа? Вона лежача, її навіть на базар у неділю не можна вивести, щоб хоча б якась із неї користь... А йде на неї скільки! їсть, як мужик! А як білизну міняти! А прати ту білизну!

І розповіла Марія Підгубна Ларисі все своє нелегке життя. Працювала вона на комбінаті і мала мужа з комбінату, він був зав-цехом. У лакованих туфлях ходила, у пальті з норкою! Комбінат їм дав цю квартиру, а інші комбінатчани ще жили по бараках. І дочку назвали Ангеліна, щоб було у неї незвичайне життя, не таке, як у Таньок і Гальок. А того не вийшло. Завцехом відразу пішов від Марії, як тільки стало ясно, що Ліна безнадійно хвора. Хотів і квартиру забрати, але потім йому із новою дружиною дали в сусідньому домі. Тільки вже трикімнатну. Так і лишилися з інвалідкою Лінкою в цій квартирі. А колись тут ночував один командіровочний, то на пам’ять про нього Підгубна має Юру. Юра, звичайно, хороший хлопець, жалісливий, добрий і мечтательний. Іноді, буває, сяде біля Лінки і каже: Ангеліно, до мене сьогодні в магазині підходив один чоловік і казав: я чарівник, я зроблю твою сестру нормальною дівчинкою. Тільки нехай мати на тебе три дні не кричить. Ніби в Комбінатному буває якесь волшебство!

Життя ніколи не було, а зараз, коли комбінат не працює, то взагалі й не життя, і не смерть. Комбінатське начальство здає верстати на метал, а людям від того нічого не перепадає. Грошей нема, нічого нема. А на Лінку платять пенсію. Нещасні п’ятнадцять гривень, але щоб їх отримувати, треба щороку тягати оте нещастя до поліклініки аж до Новожахова, бо там наш район. І цієї осені в тій поліклініці ми зустріли одну жінку, вона свою теж привезла на комісію. А в неї теж така як, Лінка, тільки трохи краще сидить, вона у них на базарі могла просити, і їй подавали, добре подавали! Хворим дітям добре подають, особливо молоді жінки: думають, що відкупляться і в них таке не вродиться.

Так от, зустріла Підгубна ту жінку з дочкою, яка розповіла, що Люба останнім часом стала малювати картинки і продавати їх американцям. Вона так і казала Підгубній: приходь до нас, подивись, що Люба малює. А малює та Люба, треба вам сказати, таке, що і в страшному сні не примариться! Щось намаже яркими красками, а згори ще й олівцем. Але зараз у американців на таке мода, вони за таке платять аж по п’ятдесят їхніх зелених грошей!

Про це Марія розповіла сину Юрі і він цим загорівся: давай і собі такі картинки робити, а скажемо, що то наша хвора Ліна. Він іще їздив до Новожахова, хотів навідатись до них, його, правда, не пустили, то ходив до їхньої художеської школи, дивився на її картинки, а потім сказав: ми з Ліною теж таке намалюємо. Було б роботи. Він взагалі розумний хлопчик: послав матір дізнатися, коли та жінка, що купує картини для американців, знову приїде до Новожахова, і каже: коли вона буде ночувати в художеській школі, я пущу туди скаженого щура. Він таке вночі наробить, що ніхто там спати не зможе.

— А що таке скажений щур?

— Це такі щури, що живуть у покинутих їдальнях. Чим їх не годуй: чи щурячою отрутою, чи товченим склом, а їм воно тільки на користь...

І раптом із сусіднього приміщення лунають крики. То голос Риженка та ще якийсь жахливий голос. Лариса і Підгубна кидаються з кухні до коридорчика, що веде до іншої кімнати, тої, де сплять хазяї цього нещасного мешкання.

— Ларисо, тримай це і дай мені мила. Швидше! — Риженко простягає Ларисі платинові сережки з діамантами. Це ті, що носила покійна Мар’яна Хрипович до свого останнього дня.

—.Навіщо тобі мило? Де я тобі візьму?

Риженко стоїть на порозі кімнати, звідки йде жахливий сморід і лунає неперервний жалібний звук. У досить-таки великій кімнаті дуже тісно не стільки від меблів, як від шмаття, наваленого на підлозі, на спинках стільців і ліжок. В одному з ліжок головою до входу лежить хвора, її голови, власне, не видно, видно накриті брудною рядниною ноги та напружені кістляві руки. Риженко хапає одну з тих страшних рук і каже Ларисі:

— Дивись!

На пальці — золотий перстень із великим смарагдом.

— Що ви тут робите! Навіщо ви пішли до хворої дитини! Хто вам дозволяв?

— На вашій хворій дитині — крадені коштовності! Якщо ви не хочете тут міліції, дайте мила, щоб я зняв з неї перстень!

— Які крадені? Які крадені? То Юра їй подарував! їй врач сказав срібні сережки носити, щоб знімати судорогу. Їй наша медсестра проколола вуха. А Юра виграв сережки в шахмати у діда в сквері!