Імітація

— В будинку, на слобідці, де я народилася і жила до 16 років, — є така в Києві Саперна слобода між Лисою і Чорною горами — було все так само, що й у вашій Дружбонародівці. Але я вибилася в інший світ, і досить-таки давно.

— Я щиро радий за вас. Але якби всі з дерев’яних будиночків без вигод вирушили на завоювання розкішних апартаментів, можливо, вам не вистачило б місця. Хтось має лишатися й там, де лишився я...

— Але не ті, в кого такий талант, як у вас.

— Але хто тоді навчить нотам геніальних хлопчиків з родин п’яниць і торгашів?

— Гаразд, цю розмову я продовжуватиму з вимитим мужчиною. Прошу вас, Анатолію.

Чи думав він, коли вранці стояв під розбитим душем у ненависній лікарні, даремно чекаючи теплої води, а потім безнадійно обтерся сухим рушником і натяг на себе невипраний одяг, в якому приїхав, а чисту білизну так і лишив у рюкзаку, чи думав він того дня вранці, що чекає на нього ввечері? Коли після годинного блаженства він виліз із ванни, його почастували печеною картоплею і чаєм з вершками:

— Саме це, здається, їла моя мама після операції. Вона, правда, невдовзі померла. Але з вами, я певна, все буде гаразд, згадаєш мої слова. Взагалі, я ніколи не опікувалася чоловіками, не складалося, проте я вже другий рік опікуюся обдарованими дітьми України, розкажи мені про своїх учнів, заради яких ти лишився у своїй Дружбонародівці.

І він розповідав їй, що були в нього і невикористані шанси, і нещасне кохання, і великі запої, але все минає, і поки ми живі, треба жити. Він став викладачем у музичній школі, полюбив дітей, серед яких траплялися ще кращі, ніж він. Декілька його учнів вступили до консерваторії, але славетним виконавцем не став ніхто. Він говорив про сина жінки, з якою жив, про його сині очі та незіпсуту душу, говорив про створене ним дитяче тріо «Амітьє», і вона пообіцяла одного дня неодмінно приїхати до Дружбонародівки. Так,— неодмінно, і записала, за якою адресою надіслати йому аплікаційні форми на підтримку, він неодмінно має заповнити ці папери, щоб вона могла працювати з його школою офіційно. А потім він грав для неї Паганіні, тільки для неї, але вже не так, як кілька годин тому. Мабуть, у тій кімнаті з картинами на стінах і великими вазами на підлозі, не було такої акустики, як у переході, і, крім того, тоді він був у повному відчаї і сам диявол водив його смичком.

— Не поминай всує ім’я диявола, — сказала вона і подарувала йому свою книгу «Диявол у світовій культурі», і він трепетно взяв книгу, обкладинку якої прикрашав чорний силует неголеного скрипаля, і сказав їй, що в будинку культури в їхньому райцентрі якось був книжковий ярмарок, і з українських книжок були тільки «Польові дослідження з українського сексу», які відразу розкупили вчительки з української мови, яким накинули години зі статевого виховання.

А потім вона розстелила матрац на підлозі кабінету, і його ложе простерлося від шафи до шафи з письмовим столом у головах. А потім він спав так солодко й міцно, як не спав, мабуть, рік, бо протягом кількох місяців до лікарні його мучили нічні болі, а потім, у лікарні, після операції, все було таким рипучим і смердючим, що не заснеш, тільки забудешся в химерному маренні. А серед ночі прокинувся, і поряд була Мар’яна, яка прийшла довідатись, чи добре йому спиться.

А вранці вони снідали разом за розсувним столиком, вона зварила собі каву, а йому чай. Вона вибачилась, і сказала, що тепер має виставити його зі своєї хати, бо поспішає до офісу фундації, але хай він не ображається, бо вона надала безкоштовно низку послуг, які коштують купу грошей.

— Яким нема ціни, — сказав він.

— Усьому є ціна, — рішуче не погодилась вона, — гроші — всезагальний еквівалент. Те, чого не купиш за гроші, можна купити за великі гроші.

А потім вони, сміючись, перерахували гроші, які він заробив у підземному переході, там було значно більше, ніж на квиток на поїзд плюс на автобус до Дружбонародівки. До того ж обидва водії автобуса його знають і можуть відвезти в борг. Вона обміняла його копійки на гривні, а монетки дзвінко зсипала до однієї з великих ваз, що стояли у вітальні на підлозі. Потім сказала йому, що вивчала вуличну музичну економіку: зазвичай, українські вуличні музики за 6-7 годин роботи заробляють 5-6 гривень, а в нього фантастично великий заробіток, таке буває тільки з тими, хто грає вперше. Вона одного разу грала в рулетку в казино, виграла дуже багато і відтоді не ризикує, бо певна, що тепер програє. Так і він не повинен більше грати на вулиці. Втім, якби він не грав цього разу, вони б не познайомились, а вона рада, що це відбулось.

Вони вийшли разом на ще темний зимовий Хрещатик і розпрощалися в сутерені, де зустрілися вчора. Він блукав Києвом з дивним гіркуватим почуттям, яке не можна було назвати щастям, але то не була вчорашня блювотна безнадія. Якби від нього не пахло неймовірними шампунями — його співмешканка Тетяна сказилася, коли побачила хоча б десяту частину того, що стоїть на поличках в її ванній — і якби він не відчував блаженство добре вимитої людини після тривалих липких поневірянь по лікарняних ліжках, він би думав, що йому наснився сон, несподіваний хороший сон з давно забутим еротичним епізодом.

Лариса повернулась до вітальні. Розставила склянки на столику. Запалила свічку, вимкнула люстру. Вікно Мар’яниної вітальні, що виходить на Хрещатик, з чорного стало їдко-неоновим. Чеканчук розлив коньяк, всі троє мовчки випили. «А я й не уявляв що, коли ти нагорі, то Хрещатик внизу так тупо гуде», — подумав Риженко. Мокрий сніг став дощем і люті краплини застукали у вікно. Троє на шостому поверсі в чужому домі якоїсь миті водночас подумали: навіщо ми тут, і яке нам діло до чужих життєвих доріг? І раптом купа книжок у кабінеті зірвалася з полички і з гуркотом упала на підлогу. Всім стало моторошно, всі знов-таки в унісон здригнулися, а Риженко навіть перехрестився. Всі перезирнулися.

— Очевидно, то я, коли ходила за склянками, зачепила якусь із Мар’яниних книжкових пірамід, — пояснила Лариса.

— Її душа все-таки тут, а не там, у тому селищі, як воно називається? Металургійне?

— Комбінатне, яка тільки недоля занесла її туди!

— Пане Чеканчук! Ви знаєте, в такі хвилини завжди пригадуєш, коли бачив востаннє... Ми останнім часом мало бачились, тому й усі зустрічі добре запам’яталися... Так от, влітку ми бачились із нею на Прорізній, вона тоді несла під пахвою зразок малярства, в центрі якого була неймовірно виразна голова. І вона тоді говорила, що вас взяли на роботу саме тому, щоб вона менше їздила по відрядженнях. Чому все-таки того разу поїхала саме вона?

Чеканчук згадав свою останню сварку з Мар’яною. Йому до болю не хотілось говорити про конфлікти з небіжчицею. Їм легше, вони з нею розпрощалися по-хорошому, і він люто запитав:

— Це допит?

— Який ти нестерпний, Сашко, — це Лариса, — ми ж думали поговорити спокійно! Жоден з нас до кінця не вірить у нещасний випадок! І ти не віриш!

— Так, не вірю. І теж хотів шукати і дошукуватись! Я перший звернув увагу, що в неї не було сережок у вухах! Але потім я увійшов сюди два дні тому, і зрозумів, що шукати не можу! Не можу ритися у шафі, у запашній білизні мертвої жінки! Не можу читати її листи, які вона не мені писала! Не можу!

— Тобто, ви гадаєте, шукати обставини її загибелі — не варто? — здивувався Риженко.

— Не знаю. Я весь час думаю про це і все одно не знаю. Що рухає нами, коли ми будемо дошукуватись? Мар’яну з труни ми не піднімемо. Її добре ім’я? Так воно ніби й незаплямоване.

— А пошук істини? — похитав головою Риженко, думаючи про свій смарагд на Мар’яниному пальчику.

— Це буде пошук істини чи бажання задовольнити цікавість?

— Цікавість? Сашко, ти з глузду з’їхав! Якщо Мар’яну таки правда хтось вистежував, щоб убити, і так, щоб кінці у воду, то кращого місця, ніж провінційний вокзал, годі було й шукати! А може, й на нас чекає те саме! Ми з тобою, здається, скоро їдемо за тією самою адресою!