Страница 5 из 28
Я не отримала релігійного виховання, але вважаю себе цілком адекватним споживачем мистецьких цінностей. Храми люблю за височезні склепіння й релігійні співи. Пам’ятаю, як мене мало не знудило в милій київській церкві, де хор безбожно фальшивив. Так само лякають і обурюють нездарні дешеві ікони. Культові споруди особливо не терплять фальшу!
Я спробувала уявити себе віруючою жінкою другої половини вісімнадцятого століття. Жінкою, яка не ходила ні до музею, ні до театру, лише до церкви. А тут не дешеві ікони, обвішані православними тюлевими рушниками, а такі експресивні скульптури! А коли вони були новими, і всі дерев’яні десниці являли прихожанам свої божественні жести? Я дивилася на Авраама, який збирався зарізати кривим ножем свого сина Ісаака й думала: які почуття мала викликати ця скульптурна група у парафіянки тих часів? Будь-яку з них притягли б до суду, якби вона вирішила вбити власну дитину, навіть мотивувавши тим, що, мовляв, так наказав Бог...
Потім я зайшла до Львівського архіву старих документів, який стоїть буквально поряд із музеєм. Пам’ятаю своє почуття ніяковості, бо не знала як слід, про що запитувати. До мене вийшов чемний науковець, який геть не здивувався, що відвідувачку цікавить усе, пов’язане з олтарним майстром вісімнадцятого сторіччя. Мовляв, у них ще й не таке питають. Працівник архіву уточнив, що саме я знаю про Пінзеля і що хотіла б дізнатися ще.
Щодо шлюбу Пінзеля, народження його дітей, нового шлюбу його дружини, тобто вся інформація, яку наводять автори популярних дописів про скульптора, напевне, є в бучацькій церковній метричній книзі, що зберігається у варшавському архіві. Поляки вивезли всі свої архіви до Польщі у сорок шостому році. А в їхньому, Львівському архіві є багато документів щодо будівництва храму святого Юра, які можна переглянути і навіть побачити розписку Пінзеля про отримання платні за Змієборця. Але цей документ тільки підтвердить, що він різьбив ту скульптуру, і не більше. Щодо трактату, який буцімто писав Пінзель, то він, звісно, може глянути в каталог: якщо рукопис є в їхньому сховищі, він неодмінно там описаний. Чемний науковець подивився в каталог і сказав, що жодних даних про трактат Пінзеля у нього нема. І ще сказав, що інформації про Пінзеля в їхньому архіві ще ніхто не шукав. Якби шукали, мали б залишити посилання, в яких саме документах є згадки про скульптора. А втім, може, хтось і шукав, але не вирішив за потрібне залишати орієнтири для інших.
Я пообідала в «Домашній кухні» біля Опери. Залишалося ще багато часу до потяга. Був холодний вересневий день, щоправда, дощ не падав. Після третьої львівської кав’ярні від кави почало нудити. Я вирішила піднятися до храму Святого Юра, на порталі якого стояла фігура Юрія-Змієборця, розписка за виконання якої вже третє століття лежить у львівському архіві.
Чи шукатиме бодай хтось дані про нас за кілька поколінь по тому, як ми відійдемо в інший світ? А може, в тому й полягає сенс життя, щоб залишити по собі таємницю? До того ж таємницю, яка б інтригувала по-справжньому, спонукала б шукати істину?..
У храмі Святого Юра було дуже багато людей, бо була друга Пречиста. Жінки стояли на колінах просто на площі перед храмом, плакали й хрестилися. Потім мені сказали, що і для Львова нехарактерний такий релігійний екстаз, а в Києві такого взагалі не побачиш. А тоді мені знову згадалися олтарні скульптури в музеї Пінзеля. Мені уявилося, що ці жінки прийшли сюди просто з вісімнадцятого століття. Як реагували вони на ті сакральні фігури, що їх робив непересічний майстер? Чи помічали вони різницю між його виробами й простішими скульптурами біля численних католицьких і греко-католицьких олтарів? Чи підсилювали вони їхнє релігійне почуття, чи його генерували якісь інші чинники, а скульптури стояли понад юрбою в очікуванні інших глядачів?..
А наступного ранку, вже вдома, під враженням від скульптурної групи з Авраамом та Ісааком у музеї Пінзеля, я вирішила перечитати двадцять другий розділ Книги Буття. Так сталося, що української Біблії на полиці не було, певне, син переглядав і не поклав на місце, стояли тільки французька й латинська версії. Знайшла потрібну сторінку й мимоволі здригнулася: виявилося, що вчинок, який Авраам збирався зробити з Ісааком, у французькій Біблії і в латинській Вульгаті іменувалося словом «Голокост».
Мішель Арбріє мав прилетіти до Києва у жовтні. До того я мала зустрітись із київськими фахівцями — істориками та мистецтвознавцями — й спробувати з’ясувати у них те, про що просив замовник. Тоді мені здалося, ніби витягла з них усю інформацію, яку вони були готові надати.
Я не належу до тих кіл. Доводилося виходити на потрібних людей через знайомих знайомих, у тому числі й через колишнього чоловіка поета Степана Велета. Мені було трохи ніяково відволікати від роботи дуже завантажених людей, ставлячи їм дивні запитання, які, одначе, їх не смішили й не обурювали, навпаки, ті поважні люди поставились до них досить толерантно. Мовляв, і історія, й мистецтво ставлять перед наступними поколіннями безліч божевільних питань, на які, проте, відповідь можна й треба шукати.
Із мистецтвознавців мені зорганізували зустріч з Дариною Костюк. Її рекомендували як найавторитетнішу особу, котра може знати найбільше про загадкового скульптора. Якщо не про його долю, то принаймні про творчість.
Ця пані дуже відрізнялась від мого уявлення про поважних мистецтвознавців. На ній не було екстравагантного вбрання типу довгих спідниць з торочками чи величезних хусток через плече, що, як мені здавалося, неодмінно мають носити натхненні інтерпретаторки мистецтва. Ні, одягнена була вона дуже звичайно, і я запам’ятала її зовнішність тільки завдяки принципово незафарбованій сивині. Особисто я радикально міняю колір волосся від попереднього випадкового заробітку до наступного, що, до речі, завжди схвалював Пепербаум.
(На маргінесах варто зазначити, що я досить детально намагаюся пригадати усіх, хто був бодай якось пов’язаний із тими подіями, реконструювати свої контакти з ними і враження від них, бо мене зорієнтовано на те, що будь-яка деталь може допомогти з’ясувати початки мого душевного дискомфорту, а отже, згодом допоможе позбутися його).
Тому ще трохи про Дарину Костюк. Отож, вона радше скидалася на ділову жінку середнього рівня, ніж на богемну особу. Ця жінка була звичайною, поки вимовляла чергові формули чемності, але зробилася дуже цікавою, коли заговорила по суті. Вона розповіла мені, що Пінзель є неймовірним новатором у самому жанрі олтарної скульптури. Ця тема ще не розроблена у фаховій літературі належно, і прийоми його майстерності досі не описані й не досліджені. Так, на перший погляд то звичайні постаті Христа, Божої Матері та інших святих, які асоціюються із оздобленням католицьких храмів. Але насправді ці скульптури абсолютно некласичні. Це модерна скульптура, замаскована під предмети культового призначення. У цьому сенсі скульптури Пінзеля є чимось на кшталт ікон Врубеля.
— Але ж Врубель був психічно хворою людиною!
— А хто знає, яким був Пінзель? Феноменальна працездатність, трапляється, цілком узгоджується з психічними розладами. Недарма ж прикметники «блаженний», «одержимий» однаково пасують і митцям, і ментально хворим. А ще Пінзель є й містичною постаттю. Почати з того, що його твори, навіть у покаліченому вигляді, справляють надзвичайне враження на глядача. Можна тільки уявити, яким був ефект, коли ці скульптури перебували в доброму стані й стояли на своїх місцях у храмах.
Я погодилась із пані Дариною, пам’ятаючи свої відчуття у львівському музеї Пінзеля. Жодна скульптура в моєму житті ще не змушувала так замислюватися про сенс буття, як ті дерев’яні янголи та біблійні герої.
— Правда ж?! — вигукнула вона у відповідь. — І ви таке саме відчули? Це абсолютно унікальний скульптор! Він провокує такі думки, до яких, я переконана, без нього й не додумаєшся!
— І я не можу пригадати, коли б саме скульптури, а не картини, справляли на мене подібне враження. Хіба що собор Петра й Павла у Вільнюсі, який я бачила дитиною ще в часи СРСР.