Оповідання про Софочку й Джима

Дмитро Бузько

ОПОВІДАННЯ ПРО СОФОЧКУ Й ДЖИМА

О Харків — курна столиця-полустанок.* Особливо так у серпні о 4-ій дня на вулиці Лібкнехта.* Це ж і видовисько...

Якщо настав би апокаліптичний кінець світу й засурмила б сурма легендарного архангела, то мерці, вставши з трун, пішли б, певно, отаким самісіньким походом, як отой на вулиці Лібкнехта о 4-ій дня в серпні чи в липні — все одно коли, аби спека й засуха, і цей химерний потік людей що допіру видерлись із етнічних канцелярій.

Це ж і видовисько! Особливо коли приїдеш ізвідта, де простір і море, пляжно-брондзові тіла й здорова смага на обличчях. Ну просто б плюнув і на цей потік гемороїдальних облич, і на курну столицю і, головне, на те, що полустанок усе тоте... Коли ж далі рушимо?

— Джим! А!

Ця зустріч ураз увірвала хід моїх журних думок. Не подумайте тільки, що Джим, то — негр, або щось інше з екзотики. Нічого подібного. Джим — український собі «хлопець» (хлопець у лапках бо йому вже за тридцять). «Екзотичний» він тільки з одного боку. З якого саме, про це — далі. А поки що наш діялог:

— Ти тут?

Це були мої слова. Але, щоб зрозуміти їх, треба було почути той наголос, ту експресію у вимові, що стисло мали сказати: «Ти, Джим, — жива людина, шалапут, пройдисвіт, і ти тут, у курній столиці в той час, коли мухи, певно, пляжаться, не те, що Джим — король пляжу й улюбленець пляжних паній!»

Джим відповів тьмяно й банально:

— Як бачиш...

Я пильно придивився до нього.

— Що тобі сталося?

— Нічого особливого...

Тон відповіди був такий, що враз підтвердив мою догадку. Лише щоб перевірити її, я коротко запитав:

— Знов оженився?

Джим хитнув головою. Так, мовляв.

Я зовсім не збираюся узагальнювати відомого народнього афоризму про те, що той хто оженився, обов'язково скорчився, зморщився ще й зажурився. Але ж Джим, це, бачте, окрема історія. Тут ходило про руїну цілої «філософії». І я пропонував йому:

— Пиво питимеш?

Джим заклопотано зиркнув на свій годинник, щось розміркував і після нього не зовсім твердо відповів:

— Так. Трошки... Якщо не довго.

Ми попростували до «Нової Баварії»* і за пару хвилин уже смоктали свіже золотаве питво, а Джим, спочатку мляво, а що далі, то жвавіше, оповідав:

— Пам'ятаєш, як я торік утік із дому?..

Я мимоволі посміхнувся. Щеб пак не пам'ятати!

Уявіть собі:

Хлопець тягав за собою з міста до міста своє нещасне сімейство. Нещасне саме через те, що воно звязалося з такою джек-лондонською натурою, як Джим... Йому б шхуну чи інше приладдя, щоб по світу шалатися. А сімейство ж, відомо, не шхуна. На ньому не поїдеш!..

Переконавшись у цьому, Джим вирішив... Щоб ви думали? Та нічого особливого: вирішив, кінець-кінцем, сісти чи принаймні своє сімейство посадовити.

Джим —людина радикальна. Як сісти, то вже сісти. І замислив він не більш не менш, як купити в Києві край міста власну хатинку й сімейство в ній отаборити.

Джим палко взявся до цієї ідеї. Бігав, клопотав, возився з маклерами. Ми, його товариші, вже готувалися до бучного новосілля.

Коли раптом приїжджу я до нього на дачу, — зустрічає мене його дружина: схвильована, сумна... Джим зник!

Виявилось, що йому до смерти осточортіли всі ці клопоти, всі маклери. І одного чудового літнього ранку поїхав він до міста, забрав з ощадної каси ті гроші, що на хату й помешкання якимось чудом зібрав, купив собі гарний чемодан, одіж, білизну, — ну, словом, усе, щоб додому не завертати, та й поїхав до моря, на пляж...

Щоб виправдати свій вчинок, написав дружині; беру розлуку з тобою. Ще й додав: не шукай мене, бо все одно не знайдеш: навмисно буду від тебе ховатись...

От до чого довели Джима сімейні клопоти, а головне — ідея власної хати!

Ми не дуже гудили Джима за його безпутній вчинок. Про людське око лаяли його за легковажність. А по суті кожний з нас заздрів йому. Би ж кожному хотілося отак плюнути на все та й до моря, під сонечко, на пляж!.. Але ж сміливості не вистачало отак узяти та й розірвати життєве павутиння...

— Так от, — оповідав Джим. — Приїхав я до моря... Як же то мені гарно було! Перший день приїзду дощ ішов. Я навіть трохи занудився. Згадав дружину. Але вже другого ранку засяло ясне серпневе сонечко. Я зараз же побіг у крамницю, купив собі чудові трусики і — на пляж... Вода в морі була як нарзан: надзвичайно прозора й цілюща. Вимитий пісок весело хрумтів під ногами; теплий, золотавий, він вабив до себе, як лоно гарної жінки.

Я заплив у море так далеко, що люди на пляжі обернулися в дрібні різнобарвні комахи. Я нирав, полоскався, гойдався на хвилях, що співали гимн сонцю й літу, світлий гимн життю.

Повернувшись до берега, — пластичними рухами тягнувся до сонця, бігав, як молодий звір. Піймав на собі кільки зацікавлених поглядів пляжних паній...

Цими поглядами я тішився другий, третій, четвертий день. Але нічого конкретного з того не виходило.

Спочатку я ставився до цього байдужно. Мені досить було сонця, моря й такого — далекого, на відстані — флірту.

Далі це мене почало дратувати. Ці кляті жінки! Не розуміють того, що кохання треба давати так само щедро й просто, як сонце дає своє світло. Обов'язково — складний обрахунок, плутані життєві міркування...

Ну, я розумію, — ми, чоловіки, протягом тисячоліть привчили жінку дивитись на свої жіночі чари, як на певну економічну категорію — джерело свого добробуту.

Але ж я чудово знав, що ці пляжні панни (місто було курортне) вже, так мовити, «одобробучені», бо щоб мати змогу їхати на курорт, жінці треба свою «економічну категорію» реалізувати, і то пак із добрим прибутком у вигляді багаторічної ренти, яка зветься в нас одружінням.

Так ні ж бо! І тут, на пляжі, ніяк не можуть з ґрунту суворої економіки зійти. Обов'язково тебе розглядають із точки зору вигіднішої або, принаймні, додаткової ренти.

А в мене, розумієш, є один бзик. От вважаю себе не таким старим та поганим, щоб за кохання — акт обопільний — ще й приплачувати!

Джим аж розхвилювавсь, ізгадавши цей основний пункт своєї «філософської системи». Я глибоко співчував його обуренню, але своїх поглядів не висловлював, бо зацікавлений був його дальшими пригодами. Хоч був певний, що особливих пригод не буде, як не було їх і досі. Джим усе ж був чесний хлопець і це в значній мірі заважало йому пити повним келихом радості легкого кохання.

— Тільки саме того дня, як я зібрався вже їхати до Харкова, —казав далі Джим, заспокоївши себе повним келихом пива, — в ресторації готелю, де я обідав, досить гарна русява пані, по-перше, зробила мені око, по-друге, написала кілька слів на клаптику паперу й кинула мені цей клаптик, по-третє, категорично запропонувала мені за всяку ціну лишишся хоч на один вечір.

Мені сподобалась така енергійна атака. Я дуже шаную таких жінок, які зовсім не бажають у справі кохання й формально й фактично віддавати ініціятиву чоловікові.

Але ж лишитись я не міг ніяк. З причини дуже простої й поважної: я вже витратив майже всі свої гроші й мусив був поспішати до столиці на зарібки.

Отже, довелось мені поїхати ні з чим!..

І от у вагоні... Ти вже посміхаєшся, — звернувсь до мене Джим, сам засявши, як липневе сонце.

— Справді, яка то радість, ці подорожі, а особливо — ці подорожні романтичні зустрічі! — вигукнув він, захоплений світлими спогадами. — Я певний, що саме ці зустрічі, хоча б сподівання на них, роблять такою чарівною річчю «командировки». Видертись із лабет сімейних буднів, випорхнути на волю! Ну, хіба ж можуть із цим змагатися найсуворіші інструкції РСІ та вимоги режиму ощадності!? Не з того кінця починають вони боротьбу з накладними видатками. Зглянулися б краще на родинне життя наше...

— Чекай-но, — спинив я філіпіку Джима, знаючи вже, що він скоро дійде до декрету про обов'язкову розлуку для всіх подружжів, де нема бази економічного співробітництва.