Скеля Дельфін

Розділ шостий

— Дівчата завжди поспішають з висновками, — переконливо сказав Гриша Глузберг.

Іншим часом йому б, може, і довели протилежне, але ніхто не збирався суперечити Гриші. Тим більше, що ці слова він вимовив поважним, переконливим голосом і, як завжди, відразу ж замовк.

Білява Ніна Іванова, що сиділа недалечко від Глузберга, зразу ж образилася і почала придумувати, що б відповісти так само ущипливо і прикро. Проте, цій сутичці не судилося розгорітись: Борис Петрович обірвав її на самому початку.

Вони сиділи в шостому класі — Борис Петрович біля стола, Ніна Іванова. Гриша Глузберг, Андрюша Кравченко, ще трос хлопців і двоє дівчат на перших партах. Це були трохи дивні збори, де не було ні голови, ні секретаря, писати протокол зовсім не думали.

Енергійна Ніна Іванова гарячкувала, промовляла з запалом, намагаючись переконати своїх співбесідників, і якби не Борис Петрович, то поважні збори вже давно б перетворилися на звичайну перепалку між школярами.

Коротше кажучи, Ніна вимагала від Бориса Петровича і від усіх присутніх найрішучіших і найсуворіших покарань для Васі. Вася зганьбив увесь клас, коли сьогодні заснув на уроці, і терпіти цього далі не можна. Ще добре, Борис Петрович не захотів ославити їхній клас на всю школу, а що б воно було, якби такий випадок трапився, скажімо, на алгебрі? Просто страшно подумати! Завтра ж треба піти до директора, і хай Вася вчиться в якій-небудь іншій школі, де його ще не знають…

І отут-то Гриша й сказав своє знамените речення про дівчат, які завжди поспішають з висновками. Двоє дівчаток сиділи позаду Ніни, одна стрижена, білява, на ймення Фіра, а друга з маленькими, туго заплетеними кісками, що стирчали в різні боки, — Клава. Вони теж образилися за всіх, але висловитися не встигли, бо Вітька Огрінчук вискочив наперед і взяв слово собі.

Був Вітя Огрінчук маленький на зріст, чорнявий, на диво швидкий і в той же час круглий і лагідний хлопчина. Всі звали його Огурчиком, і він нітрохи не ображався на таке перекручення свого прізвища. Так от Огурчик вискочив з-за парти й закричав:

— Так, і я, і я… Дівчата поспішають… Я думаю, що… Він піонер, так не роблять…

Огурчик говорив захоплено. Слова не поспівали в нього за думками, і зрозуміти те, що він говорив, було досить важко.

— Якби всі говорили так, як Огрінчук, то робити доповіді було б неможливо, — сказав Гриша і знову замовк так само несподівано.

Андрюша Кравченко сидів, намагаючись бути поважним, і не висловлювався. Взагалі Андрюша Кравченко був людина дії. Він міг устругнути найнеймовір-нішу штуку, але висловлюватися не вмів. Уже давно минув той час, коли він із зневагою ставився до дівчат, але й він не схвалював занадто суворого присуду Ніни.

Школярі дивилися весь час на обличчя Бориса Петровича, намагаючись відгадати його думку. Вчитель тільки усміхався, слухаючи їх, і висловлюватися не поспішав.

Вітя Огрінчук не збентежився першою невдачею й вирішив, що йому все-таки конче потрібно висловитися. Пообіцяв самому собі, що буде страшенно спокійний і витриманий. Після такої обіцянки, уже ні хвилини не вагаючись, почав нову промову:

— Виключати не можна, — сказав він, і всі здивувалися, як це у Вітьки так здорово вийшло, — я повторюю, виключати не можна. Хто знає, чому він… А Ніяка поспішає з висновками.

Тут Вітя відчув, що ось зараз почнуться ті ж самі перегони думок із словами, і спробував зупинитися. З цього нічого не вийшло і хвилин зо дві всі здивовано слухали уривчасті слова, які злітали з Вітиних уст. У нього були пропозиції, цілком продумані і зрозумілі, але висловити їх він не міг.

Цілком несподівано для всіх він сказав:

— Все!

І сів саме вчасно, бо Андрюша Кравченко вже починав сміятися, а Гриша намірявся зробити свої єхидні висновки щодо Вітиної промови.

Борис Петрович обвів очима всіх школярів, і тоді з-за спини Ніни Іванової прозвучав Клавин голос. Коли вона говорила, косиці її метлялися в повітрі, а права рука з вимазаними в чорнило пальцями витягалася вперед, наче у справжнього промовця.

— Ми мусимо розглянути це питання з усіх боків, позитивних і негативних. — Вона точно вимовила останні, недавно вичитані в книжці слова, і переможно оглянула збори. — Да, товариші, позитивних і негативних.

— Позитивних і негативних, — повторив Гриша Глузберг, неначе милуючись красою таких високовчених слів.

— Да, — повернулася в його бік Клава, — і нічого не значить, товариші, що в даному разі піонер Вася ще має у перспективі двійку з географії і виключати його з школи не можна. Да! Ми мусимо дізнатись, чому він заснув, і сказати йому, щоб він так більше не робив, а був піонером, з якого можна було б брати приклад.

— Кожна промова має свої позитивні і негативні сторони, — сказав Гриша.

— Да… дізнатись… не можна… — знову вискочив Вітька, і хоч слів було сказано дуже мало, всі його зрозуміли.

— А я думаю, що це не наша справа, — кокетливо поправляючи стрижене волосся, сказала Фіра. — Ну, заснув і більше не буде. Ну, заснув і прокинувся. Треба сказати, щоб більше цього не робив. І допомогти йому ми тут нічим не можемо.

— Неправда, — крикнув Вітя, і навіть Андрюша Кравченко спідлоба подивився на Фіру, одвернувся і пробурмотів щось таке, чого збори не почули.

Борис Петрович, усміхаючись, слухав усіх своїх вихованців, даючи їм можливість висловитися й самим прийти до якогось рішення. Проте школярі могли затягти розмови аж до вечора.

— Хто знає, у кого живе Вася? — спитав він, і ніякова мовчанка відразу ж запанувала в класі.— Що, ніхто не знає? Дивно, дуже дивно. Ну, а де він живе, ви знаєте?

— На Садовій, — відповів Андрюша, — на Садовій у сорок восьмому номері.

Борис Петрович почав розпитувати школярів, і з’ясувалося, що ніхто не знає, де і в кого живе Вася, чи є в нього батько й мати. Знали тільки те, що він ходить до школи вже третій рік, двійок у нього не було, проте про «відмінно» теж не чути. Уроки він пропускає часто і завжди каже, що був хворий, хоч інколи в цей час його можна побачити на пристані.

Оце і все, що знали про Васю школярі. Винуватити їх у тому, що вони мало цікавились товаришем, було неможливо, бо Вася тримався окремо, трохи насторожено, і близьких товаришів у нього в класі не було.

Все це здалося Борису Петровичу трохи загадковим, і він вирішив довідатися сам, чому міг Вася заснути на уроці.

— Ну, так що ж, товариші? — сказав він. — Треба нам дізнатися, як живе Вася. Сам він нам не розкаже. А нам треба було б добре знати, як живе один і наших піонерів і як це могло трапитися, що школяр заснув, слухаючи географію.

— Міцний сон — основа здоров’я, — несподівано для всіх і для самого себе сказав Гриша, але ніхто не всміхнувся, і шкільний філософ збентежено замовк. Ніна махнула рукою в його бік, і Гриша вдав, наче це сказав не він. Борис Петрович не звернув уваги на Гришині слова.

— Так як ви гадаєте? Як дізнатися? Піти мені завтра до нього додому, чи можна як-небудь довідатися так, щоб сам Вася про це не знав?

Ніна Іванова мовчала з того часу, коли всі відхилили її занадто сувору пропозицію. Тепер вона збиралася встати й запропонувати поставити Васин звіт на загальних зборах загону і там добре розпитати цього сонливого піонера про його життя. Але несподівано підвівся Андрюша Кравченко, і Нінин план загинув навіки.

Єдине, чого зараз боявся Андрюша, це того, що його не зрозуміють як слід. Говорити перед зборами він не вмів, а момент був дуже відповідальний, і від хвилювання йому навіть стискало горло. Може, він все своє маленьке життя чекав нагоди висловити такий геніальний і розгорнутий план, план командира і детектива. Він сказав так:

— Дізнатись неважко. На це ми витратимо один день. Ми посилаємо одного піонера в порт, одного на вокзал, одного до саду, є іще два-три місця, де греба бути постійно, а ще троє залишаються в запасі. Наше місто невелике. Один рач ляжемо пізніше, зате знатимемо все чисто. Всю організацію беру на себе.