Скеля Дельфін

— Дядю, — закричав один з них до товстого чоловіка на кормі теплохода, — дядю, кинь гривеника.

Здивований чоловік подивився на свою супутницю, потім швиденько дістав з кишені гривеник, розмахнувся і кинув його на берег. Гривеник срібною плямочкою спалахнув на сонці, упав на гальку, підскочив, і в ту ж хвилину височенький хлопчик у червоних трусиках схопив його і швидким рухом поклав у рот за щоку, немов проковтнув. Найменший з усієї компанії крикнув на теплохід з ноткою зневаги в голосі:

— Куди ж ти кидаєш? У воду кидай! Ми й звідтіля дістанемо.

Чоловік у тюбетейці зацікавився, порився в кишені, витяг цілу жменю дрібних монет і підійшов до самого краю корми.

Борис Петрович підвівся і теж слідом за ним підійшов ближче.

Перша монетка, блискуча й маленька, упала в воду, і в ту ж секунду всі хлопчики зірвалися з берега і опинилися у хвилях.

Хлопчик у червоних трусиках плив перший. Досягши того місця, де впала монетка, він пірнув у воду. Слідом пірнули всі інші, і за кілька секунд там, де щойно пливло з десяток біловолосих голів, прокочувалися тільки хвилі. Навіть дивно було: куди могли зникнути так раптово ці хлопці?

З корми теплохода крізь прозору воду було видно дуже глибоко, хоча дно здавалося темним і каміння на ньому роздивитися було неможливо.

Борис Петрович бачив, як у воді навколо того місця, де впав гривеник, створився цілий вир в’юнких тіл. Вони опускалися все нижче й нижче, монетка тонула, і хлопці поринали за нею.

Так збираються біля шматка хліба, кинутого на воду, маленькі срібні верховодки; вони вовтузяться з ним, штовхаючи в різні боки і відкусуючи по шматочку, аж поки хліб не розмокне.

Хлопці кружляли в глибині, і через товстий шар прозорої води самі здавалися зеленкуватими довгими рибами.

Так тривало з півхвилини, тіла спліталися і розпліталися, щоб сплестися знову, потім хлопчаки по одному стали виринати, і один з них, той самий, у червоних трусиках, підняв над водою мокру руку.

Гривеник блиснув у променях сонця і в ту ж секунду зник у роті хлопчика за щокою.

Чоловік у тюбетейці заплескав у долоні, його супутниця теж здавалася дуже зацікавленою, а на обличчі Бориса Петровича грала широка схвальна усмішка.

Чоловікові сподобалася ця гра, він кинув ще монетку, і знову вир тіл закипів у воді, І знову хлопець у червоному виринув і показав сонцю блискуче срібло.

Перекупка, що сиділа з яблуками біля самого пляжу, задоволено всміхнулася. Чоловік кидав і кидав монетки у воду, і майже жодного разу не траплялося так, щоб хтось інший з хлопчаків брав собі здобич.

Щоки у хлопця роздулися від захованих під ними монет; здавалося, що в нього на обох щоках флюс.

Нарешті чоловікові обридло. Він крикнув хлопцям щось нерозбірливе: чи то похвалу, чи то лайку, і відійшов. Борис Петрович залишився сам.

Цілком несподівано високий чоловік у сірому костюмі устав зі свого крісла і підійшов до борту.

— А звідтіля дістанете? — спитав він, підкидаючи велику монету-полтиник, і показав рукою на море з другого боку теплохода.

Хлопчаки, що вже повилазили на берег, здивовано поглянули на нього, потім один з них похитав головою і порадив чоловікові самому лізти в море, коли він хоче потрапити на вечерю до крабів.

— Ех ви, герої! — сказав той усміхаючись. — А ще хвалитесь: ми, ми!

Хлопець у червоних трусиках підвівся з гальки і став біля самої води. Хвиля з шипінням торкалася Його маленьких ніг, і він стояв, немов маленька, прекрасно відлита з темної бронзи статуя.

Тільки тепер Борис Петрович роздивився його як слід. Роздивився і зрозумів, чому в усій цій грі хлопчик завжди виходив переможцем. Широкі плечі й могутні груди, руки з міцними рельєфними м’язами були не по-дитячому сильні.

Широкий в плечах, він немов сходився і тоншав до міг і справді всією будовою тіла нагадував рибу.

На його обличчі з облупленим кирпатим носиком горіли темні серйозні очі.

Він дивився на чоловіка і десь глибоко в зіницях закипало обурення.

— Кидай полтиник, — крикнув він і кинувся у воду, обпливаючи корму теплохода. Він пересувався у воді дуже швидко, хоч, проте, не поспішаючи. Не робив жодного зайвого руху, і вода розступалася перед ним, легко пропускаючі його вперед. Рухався у воді так само вільно, як людина на березі; вода була його другою стихією, в якій хлопчик почтував себе прекрасно.

Коли він обплив корму, чоловік ПІДНЯВ руку і, розмахнувшись, кинув полтиник у воду. Монета одразу ж зникла під хвилею, і в ту ж мить хлопець пірнув. Чоловік у сірому глянув на годинника.

На березі, затамувавши подих, стояли товариші.

Секунди минали, вже пройшла ціла хвилина, і Борис Петрович почав хвилюватися. Чи не доведеться зараз кликати осводівців рятувати бідолашного хлопця? Йому стало неприємно: і дуже треба було цьому чоловікові пробувати сили юного моряка.

Але його страх був даремний, бо коли минуло ще сорок секунд, хлопчик виринув зовсім не там, де його чекали.

Він ліг на спину, важко і солодко дихаючи, набираючи повні груди повітря, дивився на сонце, на Бориса Петровича, на товаришів, піднімав руку, і в руці його був полтиник.

— З самого дна дістав, — гукнув він і це була чиста правда.

Зовсім не ворушачи руками і працюючи ногами, ніби риба хвостом, він швидко підплив до берега.

— Одна хвилина сорок секунд, — спокійно констатував чоловік у сіром, опустив руку з годинником.

В цю мить густо заревла сирена на теплоході. Через півгодини «Крим» вирушить у путь. Борис Петрович згадав, що йому треба поспішати. Він затримався через хлопчаків і згаяв марно багато часу.

Схопивши свій чемодан, він швидкими кроками збіг по трапу на нижню палубу і пішов до сходнів, де вже давно не було жодної людини.

Чоловік у сірому костюмі теж узяв свій невеличкий шкіряний чемодан, що стояв поруч з кріслом, і, не поспішаючи, зійшов на пристань.

Розділ другий

На околиці міста, в красивому будинку з білого каменю, що стоїть у садку, живе Варвара Павлівна Кивенко. Варвара Павлівна, висока, огрядна жінка, живе тут уже дуже давно. Усі сусіди встигли змінитися кілька разів, а вона все залишається жити в своєму білому привітному будиночку. Мало хто знає, з чого живе вона, але ніхто ніколи не бачив, щоб вона ходила кудись на роботу або працювала дома. Проте Варвара Павлівна користується неабиякою повагою в сусідів і інакше, як мадам Кивенко, її не називає ніхто.

У маленькому будиночку ще живе робітниця, що вдень торгує на пристані яблуками з садка мадам Кивенко, та хлопчик Вася, далекий родич Варвари Павлівни. Зранку він ходить у школу, вдень пропадає невідомо де, а ввечері допомагає робітниці робити чисто всю домашню роботу.

Інколи до мадам Кивенко приходять гості. Вони приходять з другого краю міста. Ці люди були різні віком, різні на вигляд. Інколи до неї ж заходять матроси з іноземних пароплавів, але що вони там роблять — не знає ніхто; та ніхто й не цікавиться таким питанням, у кожного багато свого клопоту.

А мадам Кивенко походжає по своїх володіннях, по саду й будинку в червоному капоті і співає арії з опери «Кармен».

Голос у неї хрипкий, і коли вона виспівує навіть найніжнішу арію, шибки у вікнах тихо вібрують і дзвенять.

Коли перші вечірні сутінки млистою пеленою закривали місто і з моря почав повівати легенький і приємний бриз, Петро Андрійович Глоба постукав у хвіртку садка мадам Кивенко.

Він постукав впевнено, добре знаючи, куди йде, і в ту ж мить залилося дзвінким гавкотом маленьке собача, що його мадам Кивенко завжди носила на руках, опускаючи на землю тільки в надзвичайних випадках.

Робітниця відчинила хвіртку, і Петро Андрійович зайшов до господи мадам Кивенко. У руці він ніс невеличкий шкіряний чемодан. Золотий годинник поблискував на лівій руці.

Мадам Кивенко зустріла гостя на веранді. Хвилину вона розглядала його, намагаючись впізнати.

Потім, мабуть, пізнала, захвилювалась, заметушилась і поспішно запросила в хату, злякано оглядаючись навколо.