Страница 6 из 53
— Це спеціально для тебе Володимир Іванович приніс, — оголосила Люба.
— Дякую, — Ганна ледве помітно провела рукою по руці Малахова, — давно вже я таких квітів не бачила. Мушу просити пробачення, Іване Семеновичу, статтю мою сьогодні на літучці обговорювали. Понервувала я… Ще багато мороки у нас з цими проблемами буде… А де ж це Марія Іванівна?
— Володимир Іванович твердить, що начальство ніколи не спізнюється, а тільки затримується. Видно, і сьогодні затрималося.
— На неї не схоже…
— Зараз я ще раз їй нагадаю, — сказав Малахов, до глибини душі обрадуваний стриманою ласкою дружини, і взявся набирати номер. — Що воно за диво, не відповідає комутатор! Може, там що трапилося?
— Ну, що там могло трапитися? — сказала Ганна, ідучи до спальні.
Вона пройшла повз піаніно, глянула на портрет, поставлений Любою, і ніби спіткнулася на блискучому паркеті.
— А чому тут…
— Це я поставила, — поспішила пояснити дочка, — хай у таке свято і батько з нами буде.
— Гаразд, хай так і буде, — трохи силувано усміхнулася Ганна. — Нерви такі у мене стали, просто біда. Тільки-но вийшла з редакції, щось як гримнуло, у мене і ноги підкосилися, мало на тротуар не сіла. Атомна бомба, думаю, не менше. А люди йдуть, сміються, виявляється, на четвертій лінії якийсь балон у кіоску газових і мінеральних вод луснув. Ну, що ти скажеш? Та хоч як нанервувалась, а їсти хочеться… Володя, подзвони Басовій ще разочок. Як же в такий день без неї за стіл сідати. Одну хвилиночку, товариші, я зараз.
З цими словами Ганна Кирилівна зникла за дверима спальні. Якийсь час вони помовчали, потім Зуб обережно, випустивши з рота два акуратних кільця білого диму і простеживши, як розпливаються вони в повітрі, сказав:
— Видно, гаряча була літучка.
— У них завжди так, — безнадійно крутячи диск телефонного апарата, відізвався Малахов. — Не відповідає ніхто на заводі; геть звільняти треба таких телефоністок… А журналісти народ язикатий і дотепний — нічого на світі не прогавлять і не подарують.
Варвара Павлівна знову з'явилася на дверях і рішуче запитала:
— А Марію Іванівну будете чекати чи за стіл сядете? У мене все готове.
— Доки ви подасте, Басова і надійде, — відповів Малахов, з усмішкою дивлячись на стару.
— І нічого тут сміятися, — огризнулася Варвара Павлівна. — Коли б у вас так перестояли справи, як у мене обід, знали б ви тоді.
І енергійно потупала на кухню, не маючи ніякого наміру чекати хоч би одну зайву хвилину. Любочка, яка весь цей час сумирно, ніби про щось замислившись, просиділа на тахті, несподівано стрепенулася, засміялась.
— Грізна у нас баба!
— Так, грізна, — сказав Зуб, — а ти себе на її місце постав, була б і ти грізна. Яка ж програма паспортних свят у тебе?
— Обідати з дорослими, тобто з вами, це, звичайно, цікаво, але не найважливіше. На вечерю я свою шкільну компанію зберу. Ми вже не маленькі, ми вже десятий клас, ми вже паспорти маємо, ми вже люди…
— Люди-люди, хоч і не дуже великі, та все ж таки люди, — весело ствердила Ганна, виходячи зі спальні.
За ці кілька хвилин вона встигла вмитися, перевдягтися, і Зуб дивився на неї, не приховуючи свого захоплення. Справді, незважаючи на свої тридцять шість років, Ганна Кирилівна виглядала дуже привабливою і молодою. Вона стояла саме на порозі того складного і болісного віку, коли старість ще здаля, ще дуже обережно, але дає вже знати про своє наближення то випадковою сивою волосинкою, то малесенькою зморшкою біля очей, то несподіваною втомою. Тимчасом боротьба проти наступаючої старості йшла цілком успішно, і тридцяти шести рокам життя ще не вдалося позначитися ні на високій, ставній постаті Ганни Кирилівни, ні на її довгастому, матовоблідому нервовому обличчі.
Іван Семенович дивився на вродливе лице господині і думав, що складне життя все-таки залишило на ньому свої сліди. Вони виявлялися у несміливій, ніби мимолітній посмішці і в тому, як трепетали під час розмови ніздрі рівного носа, і в настороженому, уважному погляді карих очей. Темне, хоч і не зовсім чорне волосся, складене у просту зачіску, було ніби рамкою для цього тонкого обличчя, але саме тут, в цій рамці, прожитим рокам вдалося залишити свій ясновидимий слід: над лівою половиною високого, чистого, жодною зморшкою не позначеного чола видніло пасмо сивого волосся. Воно з’явилося давно, ще тоді, коли юність зазнала гіркий смак життєвого досвіду, і тепер не старило, а може, навіть навпаки, підкреслювало молодість Ганни Кирилівни. Це біле пасмо, мабуть, можна було б якось сховати у темній хвилі темного волосся, але Ганна того ніколи не робила.
Вона зайшла у вітальню весела, усміхнена, вдягнена у дуже просту домашню сукню, і зразу ж її усмішка наче віддзеркалилася на всіх обличчях, такою милою була дружина прокурора Малахова. Він сам дивився на Ганну захопленими очима, в погляді тому побачив старий Зуб глибоке ніжне кохання і порадувався в душі.
— Ну, Володю, що Басова? Що це з нею таке трапилося? — вже запитувала Ганна Кирилівна, гострим оком господині оглядаючи стіл. — Як це на неї не схоже, просто диво.
— Та от бачиш, тут не одне диво, а кілька зразу, — відповів Малахов. — Кручу, кручу, не відповідає комутатор, мабуть, зіпсувався.
— Почекаємо ще трохи, якось не хочеться без Марії Іванівни починати, — вела далі Ганна, все ще оглядаючи стіл. — Боже, а твою улюблену гірчицю і забули поставити. Ну, ми це зараз зробимо.
Вона швидко навела лад на столі, ще раз усе перевірила і лишилась задоволена діяльністю Варвари Павлівни.
— Ну, покажи ж мені свій паспорт, Любчик!
Люба підбігла до піаніно, взяла темнозелену книжечку. Погляд матері весь час невідривно стежив за міцною постаттю дівчини і було тільки одне місце в кімнаті, де він ніби спотикався — це коли доводилося глянути на фото Любиного батька. Ніхто, а найбільше сама Ганна Кирилівна, не змогла б розповісти, чому у неї якісь непрості стосунки з цим добре знайомим фото давно зниклої з її життя людини.
— Дивись, справжнісінький паспорт, от тільки фото якесь дуже маленьке і неправильне. Я тут виглядаю немовби мені десять років, а не шістнадцять, — поскаржилась Люба. — Але це нічого, через п’ять років його замінять. Тоді виглядатиму краще.
— Це теж дуже хороше, — відповіла мати. — Все правильно, вельмишановна Любов Сергіївна, тисяча дев’ятсот сорокового року народження. А сьогодні у нас вересень тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостого. Дітися нікуди, все правильно, шістнадцять років.
— І яких років, — сказав Малахов. — Раніше подій, що припали на ці шістнадцять літ, людині вистачило б на цілих два життя.
В кімнаті запала тиша, це була одна з тих хвилин, коли співбесідникам здається, ніби розмова і не переривалася, так могутньо захоплює їх потік спогадів і думок. Різко вириваючись із цього потоку і повертаючись до теми, яка зараз цікавила його найбільше, Іван Семенович Зуб запитав:
— Що ж такого цікавого було на літучці, Ганно Кирилівно? Дуже лаялися?
— Лаялися? Ні, ми не лаялися, ми сперечалися і ще, мабуть, багато і гаряче сперечатися будемо. Ви знаєте, я ще і зараз заспокоїтися не можу. От минув двадцятий з’їзд, і я бачу, як після його подиху багато чого змінилося в країні, люди стали думати ширше, сміливіше, і те, що раніше здавалося страхітливим чи зовсім недосяжним, зараз вже нікого не лякає. Люди сміливими, дерзновенними стали. Але виявляється, ще є місця, де подиху цього вітру не відчули.
— Чи не захотіли відчути, — сказав Малахов.
— Правильно, чи не захотіли відчути, бо це зачіпає чиїсь усталені репутації, авторитети чи звички, дехто не розумів, що боротьба наша не закінчилася двадцятим з’їздом, а йде на повний хід. І в цій боротьбі для нас рік марно витратити — значить програти.
— Так, — повторив Зуб. — «В наші дні великі відкриття вимагають сміливості, дерзання, бо інакше втрачається безповоротний фактор — час». Хороша думка.
— Я її дуже ясно в усій роботі двадцятого з їзду відчула і статтю тому написала. Інколи ми боїмося на сміливу пробу піти, кілька тисяч на неї витратити, а втрачаємо на цій справі мільйони, а найголовніше — час.