Справа прокурора Малахова

— Мамо, поїдемо, — наполягала Любочка.

Ганна замислилася. Тепер усе життя її освітилось новим світлом, і вона побачила всіх — і себе, і Боровика, і Малахова по-новому. Треба вирішувати. Але живучи тут, нічого не вирішиш. Значить, слід відійти, стати осторонь, а тоді вже думати про дальше життя.

Ганна коротко зітхнула і сказала:

— Маріє Іванівно, на якийсь короткий час прийміть нас до себе. Як в евакуації.

— Та ви що, збожеволіли? — сіла на стілець і руки поклала на коліна Басова. — З якої це радості?

— Ні, це не з радості. Лишатися нам тут і справді не можна. Зараз мені і Боровика, і Малахова бачити важко. Значить, треба, щоб минув якийсь час, він усе на своє місце поставить. Можна нам ненадовго до вас податися?

Басова вдумувалась у кожне Ганнине слово; не погодитися з нею вона не могла.

— Маріє Іванівно, можна? — здивована довгою мовчанкою, наполягала Люба.

— Можна, звичайно, можна, три кімнати порожні стоять… Це не проблема. Надто поспішно все вирішуєте, от де заковика. За одну мить і скрутилося, і змололося.

— За одну мить? — крикнула Люба. — За одну мить? Я про це вже хтозна-скільки думаю. Сама їхати кудись хотіла. У мене чемодан давно спаковано.

Вона стрімко метнулася до своєї кімнатки, тільки спідничка майнула, схопила свій чемоданчик і повернулася до їдальні.

— От вам! Щоб не говорили, ніби за одну мить все змололося.

Басова скрушно похитала головою. Видно, й справді далеко зайшло…

— А в тебе теж чемодан готовий? — глянула вона на Ганну.

— Ні, в мене не готовий, — думаючи про Любу, відповіла Малахова і зіщулилася, ніби від холоду. Їй уявилося — от приходить вона одного вечора з редакції, а дочки немає, зникла. Ні, це не гра наполоханої уяви, все це могло трапитися, адже ось стоїть посеред їдальні добре знайомий запакований чемодан. — В мене чемодан не готовий, але скласти його недовго, і я зараз це зроблю.

Вона вимовила ці слова твердо, вже не вагаючись.

Люба кулею вилетіла в спальню.

— Мамо, я зараз все сама. Не турбуйся, я знаю, що треба взяти.

— А Боровик тебе любить? — раптом запитала Басова.

— Цього я не знаю і знати не хочу. Я не до нього йду. Я хочу спокійно подумати, а тоді вже вирішувати свою долю.

Басова помовчала.

— Не знаю… Може, ти й правильно робиш.

— Напевне, правильно.

— Не знаю, тобі видніше. Тільки щось надто швидко. Ніби в кіно, коли до кінця лишилося хвилини три і всі вузлики розв’язати треба.

— Ох, якби ви тільки знали, Маріє Іванівно, як не швидко це вирішується. Не знаю, як далі наше з Любочкою життя складеться, тільки так, як досі, я жити не буду.

— Ось! — Люба винесла із спальні і поставила поряд із своїм маленьким здоровенного маминого чемодана. — Я поки що тільки необхідне взяла, ніби у відпустку мама їде, потім можна буде інші речі забрати.

— Так, ніби у відпустку мама їде, — повторила Ганна. — Ну, що ж, поїдемо, Любочко, у відпустку.

— От що, — Басова рішуче підвелася, всім виглядом, кожним рухом руки підкреслюючи непохитність свого рішення. — Якщо хочете до мене переїздити — прошу, місце для вас завжди знайдеться. Але перед тим годину посидьте вдвох і подумайте, прохолоньте трошки, щоб не вийшло так: торох-горох, а змолотили — квасоля. Через годину, якщо у ваших намірах ніщо не зміниться — прошу. А раніше і носа не потикайте.

— А якщо Володимир Іванович прийде? — злякано вигукнула Люба.

— Ти, значить, хочеш утекти і очей йому не показати? Сміливості невистачає?

Люба почервоніла, аж щоки запалали.

— Неправда! — відповіла вона, демонстративно сідаючи на тахту. — Я нікого не боюсь і можу не годину, а дві години чекати, до ранку можу тут сидіти, все це нічого не змінить.

— Ну, гаразд, — погодилася Басова. — Бувайте здорові. Я піду. Через годину буду дома — мені ще на завод треба заїхати, глянути. Завтра у нас великий день.

Ганна згадала про завтрашній день, про другий, вже розпочатий, дослід і чомусь власні болючі переживання здалися їй дрібними і незначними у порівнянні з тим величним і грізним, що відбувається на заводі. Стало соромно, що вона зайнята тільки своїми особистими справами, коли люди все своє життя, весь час віддають справі незрівнянно більшій.

Вона подумала це і посміхнулася. І в тих людей є особисте життя, їм доводиться теж і плакати, і сміятись.

— Завтра я до вас на завод неодмінно приїду, — сказала вона Басовій.

— Прошу, — вклонилася директорка. — Тож не забувайте: не раніше, як за годину.

Посміхнулася, наче бажаючи підбадьорити Ганну, і вийшла.

— Ну, що ти туди наскладала? — схиляючись над чемоданом і розкриваючи його, запитала Ганна. — Ще година у нас попереду, поспішати нічого. А ти в мене господиня справна, майже нічого не забула.

Вона перебирала речі і вдавала, ніби дуже зайнята цією справою, а думка її весь час поверталась до одного: що вона зробить через годину?

«Як це що? — розсердилася на себе Ганна. — Через годину я піду звідси назавжди».

— Мамо, — озвалася Люба, — давай підемо зараз, не чекаючи, може, десь у садку погуляємо.

— Боїшся? Не бійся, Любонько, ніщо змінитися не може.

— Я тобі скажу… Мені не хочеться зараз Володимира Івановича бачити. Ніщо, напевне, не зміниться, а всім нам від того ще болячіше буде.

— Це правда. Що ж робити?

— Їхати зараз.

— Ні, ми поїдемо через годину. Володимир Іванович тут нічого не змінить.

Ганна закрила кришку чемодана, клацнули тугі нікельовані замки.

— Ну, от і добре, здається, на перший раз все взяли. Іди сюди, Любонько, — сказала вона, лягаючи на тахту.

Люба підійшла, прилягла, поклала голівку мамі на груди.

Як той час повільно йде, уявити собі неможливо. На годиннику стрілки ніби поприклеювалися до циферблата, їх цвяхами поприбивали, не хочуть ворушитися — і край. Але година ця мине, неодмінно мине, і вони поїдуть і стануть жити зовсім інакше.

Лягаючи, мама пригасила горішнє світло; в їдальні тьмяно горить тільки одна лампочка, і від того на очі налягає тепла півсутінь. Ось обличчя батька визирнуло з неї, забинтоване і все-таки дуже гарне. Чому він тут опинився? Як це могло трапитись? От уже зник батько, а замість нього Басова знову ходить по кімнаті. Правда це чи тільки здається? Може, вона засинає? Ні, не має вона права в таку годину спати. Не має… Не має…

Повіки опиралися мить і нараз піддалися солодкому сну.

Посміхаючись, дивилася Ганна на стомлене обличчя Люби. Ось уже і дихання стало тихим, рівномірним. Як несподівано зборов її сон. Це, мабуть, далося взнаки нервове напруження останніх днів.

Ганна лежала нерухомо, щоб нічим не потривожити дівчину, а думки її все поверталися до Боровика і Малахова, до того, як вона житиме завтра. Тепер усе це вже перестало здаватися простим і ясним. Вона уявила, як заходить Малахов у покинуті кімнати, і мало не застогнала.

Страшно піти отак з кімнати, де щасливо (а може, це тільки здавалося, що щасливо?) прожито стільки років. Іти треба, неодмінно треба, бо Люба не залишиться тут ні на день.

Потім думки перебігли до лікарні, де чекає завтрашнього ранку Сергій Боровик. Сидить він там і гадки не має про болі і вагання Ганни. Зворушлива та історія з німецькою жінкою; в ній він весь, його характер до найменшої рисочки. Отакий він і є і таким треба його сприймати, або забути зовсім.

Але забути Боровика неможливо. Хоч би вже через ті страждання, заподіяні йому, вона вже ніколи його не забуде. Спочатку майже непомітний відгук ніжності тепер зробився сильнішим, відчутнішим. Тільки цього невистачало! Що це вона тепер, мріятиме про нього?

Ганна оглянула кімнату, спинилася поглядом на чемоданах. Ні, ніщо не зміниться, вони підуть звідси через годину або коли завгодно, тут не може змінитися ніщо.

Знову думки Ганни звернулися до Малахова. Мабуть, стоїть він зараз перед бюро обкому і звітує за все, зроблене в останні дні. Для нього це навіть не трагедія, це катастрофа, повна руйнація всіх тих розумінь і уявлень, які складалися в нього роками.