Страница 47 из 53
— Що ти знаєш?
— Все. Знаю, що Сергій Петрович Боровик — мій батько.
— Мовчи! — скрикнула Ганна.
Груди її раптом різко звелися і опустились, ніби хотіла Ганна вхопити хоч трохи повітря і не могла. Вона й сама не знала, чому вигукнула саме це слово. Було таке враження, ніби котиться вона з височенної гори вниз і ні затриматися, ні спинитися не може. Якась сила перевертає, крутить, ламає її; годі й думати від неї врятуватися, і що буде далі — невідомо.
— Мовчи! — ніби благаючи порятунку, ще раз прошепотіла вона.
— Ні, зараз мовчати не треба, — тихо сказала Люба.
Тепер зник останній сумнів. Тепер уже всі здогадки стали твердою впевненістю, і це дуже добре. Вона знайде в собі сили сказати все, і разом з мамою вони щось вирішать.
— Я знаю, що він мій батько. Я знаю, коли це трапилося, тільки не зрозуміла всіх причин, але колись ти мені їх неодмінно розкажеш.
— Значить, ти підслуховувала?
— Ні, я не підслуховувала. Але, живучи в одній квартирі, ходячи до лікарні, де санітар кричить, ніби на вокзалі, — «передача хворому Боровику», нарешті, просто дивлячись на тебе, дуже важко не зрозуміти, якщо в людини на плечах голова, а не качан капусти. Я не знаю тільки одного — чому тоді, десять років тому, тобі схотілося сказати, що він умер?
— Повір мені, інакше сказати я не могла. Віриш?
— Вірю.
Люба замовкла. Ні, не виходить у неї та гостра, рішуча розмова, яка мала покласти край усім ваганням. Невже вона не зможе переконати маму і нічого не зміниться в їхньому житті? Ні, так закінчити розмову вона не може, не має права. Мама мусить її зрозуміти, бо хто ж і може це зробити, як не мама? Вона, мабуть, все чудесно знає, тільки їй самій теж нелегко наважитися на рішучий вчинок, рвонути зразу, круто й назавжди змінюючи течію свого життя.
— Давай поїдемо звідси, мамо, — сказала Люба. — Ми знайдемо, де жити, про це не турбуйся. Я весною закінчу школу, піду працювати. Давай поїдемо звідси, з цієї квартири…
— Ти зараз осуджуєш мене?
— Ні, я не все знаю, але все можу зрозуміти. Може, я чогось ще й не збагнула, але переконана цілком — ти так зробила, бо інакше вчинити не могла. Не треба більше про це говорити. Поїдемо звідси, мамо…
Цієї хвилини Ганна відчула з особливою гостротою, що для неї є любов дочки. Люба могла простити її, могла стати на її бік в цій складній історії. Яких жертв для Ганни це не коштувало, але вона зробить так, щоб жодна хмарина більше не потьмарила зірок на небосхилі Любиного життя. Вона зуміє поступитися своїми прагненнями та інтересами, зуміє затамувати свої почуття, підкоривши їх лише одному: Любоччиному щастю.
— Поїдемо, мамо, — прохала дівчина. — Я тебе дуже прошу.
— Ти так не любиш Володимира Івановича?
— Ні, це не те. Він хороший, ласкавий, уважний, завжди правильний, але чужий… Розумієш — чужий. Він залишиться чужим. Я раніше не могла зрозуміти, чому це так, а тепер… Хоч він хороший, добрий і справедливий, але… поїдемо звідси…
— Ти хочеш повернутися до…
— Не знаю, — тихо, вагаючись, відповіла Люба. — Ні, так швидко вирішувати не можна. Я зараз ні до кого не хочу повертатися. Я хочу бути тільки з тобою, щоб якісь дні минули зовсім спокійно. Щоб тільки вдвох, як колись, пам’ятаєш, в евакуації? Щоб хороше було і спокійно. Пам’ятаєш, як приходили листи з фронту. Розкажи мені…
— Що?
— Я мало не сказала — казку. Смішно — казки тепер мені вже, виявляється, слухати пізно. Виросла. Мам, зроби так, як я прошу: поїдемо звідси.
Люба не знала і знати не могла, на який підготований грунт падає кожне її слово. Поїхати з цієї добре обжитої, зручної квартири, де нема змоги вільно дихати, більше всього хотілося і самій Ганні.
— Поїдемо, мамо, — все ще звучало в неясній, вуличними ліхтарями підсвітленій, темряві кімнати.
— А Володимир Іванович? Уявляєш, як йому буде боляче…
— Це правда. Яке складне життя! — думаючи не тільки про Боровика, а й про Малахова, сказала Люба.
— Складне, Любчик. Та, мабуть, буває і складніше. Дай бог, тобі ніколи нічого подібного не переживати…
— І все-таки, давай поїдемо, мамо, — повторила Люба.
Захоплені своєю розмовою, думками, ваганнями, вони і не почули, як у коридорі задзеленчав дзвінок, як когось впускала Варвара Павлівна. Двері в їдальню відчинилися рвучко, впевнено, хтось ішов, добре знаючи, куди йде.
— Хто? — крикнула Люба.
— Ану, хто тут живий зостався? — пролунав веселий жіночий голос. — Спите чи спочиваєте? Чого це у вас тут сутінь, неначе ворожити чи духів викликати зібралися. Добрий вечір!
Клацнув вимикач, по кімнаті різонуло ясне біле світло. Марія Іванівна Басова стояла на порозі і, мружачись, поглядала на Ганну і Любу.
— Спите? — гучно запитала вона. — Царство небесне не боїтесь проспати?
— Ні, ми розмовляли, — нерішуче відповіла Люба; вона дуже любила Басову, але завжди трохи побоювалась її громового голосу, різких рухів і рішучої енергії.
— Світові проблеми вирішували? Теж непогано. А Володимир Іванович ще не повернувся? Я, власне кажучи, зайшла з ним слівцем перекинутись.
— Сідайте, будь ласка. Володимир Іванович на бюро обкому.
— Слава богу, разом засідали. Де ж це він? Дуже мені з ним поговорити хотілося.
— Прошу вас, сідайте, Маріє Іванівно, — раптом згадала Ганна. — Чого ж ви стоїте? А я й не запрошую.
— А то не біда, захочу, то й сама сяду. Постояти мені теж не шкодить. Насиділася.
Останнє слово Люба зрозуміла по-своєму, і, може, саме такого значення і хотіла надати йому Марія Іванівна. Дівчина уявила собі тюрму, як якесь чорне, страшне провалля, а на самому дні його Марію Іванівну, і аж затремтіла: «Це ж Володимир Іванович такого наробив! Це ж неправильно і несправедливо!»
— Маріє Іванівно, а в тюрмі дуже страшно? — намагаючись здаля підійти до найважливішої розмови, запитала Люба.
— Не скажу, щоб там страшно було, але приємного, одверто кажучи, мало. Та я там і роздивитися не встигла, наче в гості з’їздила. Вік би мені таких гостювань не бачити.
Басова замовкла, перебираючи в пам’яті останні дні. Вона ніколи не дозволяла собі жити спокійно і тихо, найбільшим гріхом у житті вважала ліниве заспокоєння, коли людина, задоволена своїм життям і роботою, стає байдужою, жиріє, віддаючи іншим право хвилюватися, горіти, творити. Сама собі Марія Іванівна ніколи не давала ні хвилини спокою і не могла уявити, що колись прийде кощава старість і вже не можна буде командувати величезним заводом або проникати в несходимі і чимдалі цікавіші нетрі хімічної науки, а доведеться сидіти дома, читати книжку і чекати листи від онуків. От залишилася б вона на довгий час без роботи, далеко від своїх друзів і заводу, напевне захворіла б і вмерла від нудьги, від неможливості прикласти до діла свою гарячу, кипучу енергію.
— Що там у вас на заводі? — Ганні хотілося все знати про долю нового випробування.
— А що там особливого може трапитися?
— Другий дослід ставите?
— Звичайно. Ставимо. Чого тут вагатись?
Ганна дивилася на Басову і думала про її життя. Живе тепер директорша зовсім самотня у заводській квартирі, а сини її, теж інженери, командують на північному сході, один в армії, а другий на якихось рудниках. Марія Іванівна років два тому облітала обох і залишилась задоволена. Добрі хлопці, нічого не скажеш, і дружини в них славні, і внуки хороші. Малахова багато чула розповідей про ту північну подорож. Про чоловіка свого Марія Іванівна згадувала вряди-годи, видно, великого болю завдавали їй ці спогади. Ганна знала, що був Степан Басов військовим і загинув у тридцять сьомому році десь в Каталонії, під час знаменних іспанських подій. Листи його ще й досі зберігає Марія Іванівна і читає їх тільки у тяжкі хвилини життя, немов поради запитує. Вона сама про це колись розповідала Ганні, давно, ще в евакуації.
Маленький пакуночок цих листів, мабуть, єдиний багаж, вивезений Басовою з дому під час війни.
— А вдруге вибуху бути не може? — обережно, не знаючи, як звести розмову на Боровика, запитала Люба.