Справа прокурора Малахова

— Хіба я про свою кар’єру чи про здібності думаю? — крикнув Малахов. — Як ти цього зрозуміти не можеш? Мені тут нічого доводити, саме життя зробить це краще за мене. І перед начальством мені вислужуватися не треба. Слава богу, авторитет вже давно здобуто і похитнути його не так легко. Я думаю тільки про інтереси радянської держави, про ті мільйони карбованців, які полетять на вітер, про злочинців, які сухими вийшли з води! Твій Сергій Петрович Боровик може радіти і веселитись у своїй лікарні: все йде саме так, як йому хотілося. Він мене просив залишити Басову на свободі? Просив! Ніби по-щучому велінню — прошу, шановна Марія Іванівна на волі і може творити все, що їй заманеться. Які сліди вона зараз замазує? Які махінації своїм лисячим хвостом замітає? Ніколи ми цього не дізнаємося!

— А якщо вона ніяких слідів не замітає і замітати не збирається? — Почуття огиди все дужчало в серці Ганни, стримати його ставало важко.

Малахов глянув на дружину, ніби на дурненьку дівчинку, яка не розуміє власних слів.

— Не намагайся, будь ласка, бути наївнішою, ніж ти є справді. Ти сама так не думаєш, а кажеш це, щоб мене подратувати. Якщо справа втекла мені з рук, то вони все зуміють замазати, заховати, залакувати. Навіть сліду від вибуху і розтрачених грошей не залишиться. Все прикриють! Все! А начальство доки розбереться…

— Ти про них думаєш гірше, ніж вони того заслуговують. Ніхто нічого не приховує і приховувати не збирається.

— Он як, — щиро здивувався Малахов і глянув на дружину так, ніби несподівано відкрив в її характері якусь нову, дуже неприємну рису, яку не бачив усі роки спільного життя. — Ти, виявляється, стоїш на боці Басової?

— Мені здається, ти міг помітити це й раніше.

— Раніше? Отже, навіть у себе вдома я не можу знайти повного розуміння? Спочатку дочка починає свої фанаберії показувати, а тепер дружина? Так? От, справді, маю сімейний спокій! Я порадив би тобі не плутатися в мої справи, хоч ти й журналістка і виступаєш в газетах з популярними статтями.

Ганна на мить замислилась. Перед нею було два шляхи: сказати щось незначне, заспокійливе і переключити розмову на інше, ніби загальмувати її, або починати говорити по-справжньому, ведучи великий рахунок так, як вони з Малаховим ще ніколи не говорили. Який же обрати шлях?

Ганна подумала, що надто багато разів у житті їй вже доводилося отак гальмувати себе, боячись загострити взаємини чи стурбувати Малахова. Досі нічого хорошого з того не виходило. А зараз, коли вона бачить свого чоловіка в новому і не дуже привабливому світлі, втекти від серйозної розмови було б просто злочинно. Вона мусить сказати все.

— Дивна ти людина, — сказала вона, — чому тобі здається, що всі люди довкола тебе злочинці, що вони намагаються щось приховати, вкрасти, замести сліди, заплутати? Невже ти не можеш уявити, що злочинець серед нас — це виняток, а переважна більшість — чесні, цілком чесні люди?

— Ти говориш якісь прописні істини, і я не знаю, для чого це тобі потрібно, — сердито відповів Малахов. — Звичайно, дев’яносто дев’ять і дев’яносто дев’ять сотих процента радянських громадян — чесні люди. Але ж є якась частка того останнього процента, і саме на неї припадають оті людці з хімічного заводу.

— Щодо процентів — не знаю, може, ти правий, а от щодо інженерів хімічного заводу, то ти помиляєшся напевне. І найкращим доказом їхньої чесноти є саме те, що вони зараз роблять.

— Приховати сліди злочинів — от їхня робота. Для них зараз це найголовніше.

— З твого погляду, може, і так. Ти, напевне, зробив би саме так, якби опинився на місці Басової…

— Я ніколи не можу опинитися в її становищі!

— І це правда. В її становищі ти опинитися не можеш ніколи. А щодо замітання слідів, то мушу визнати: якщо Басова це і робить, то спосіб вона обрала трохи дивний.

— Що це значить?

— Зараз на заводі іде повторне випробування ігнатьєвського винаходу. Повторне.

— Уже?

— Так, уже. Зараз іде підготовка, завтра вранці почнеться самий дослід, післязавтра пластмаса лежатиме у Басової на столі.

— Значить, уже, — прошепотів Малахов.

Ганна мовчала.

— Там не може бути успіху, — прохрипів Малахов. — Навіть сам винахідник, сам Ігнатьєв, від цього досліду відмовився, бо нічого хорошого з того не вийде. Спеціально приходив до прокуратури.

— Боягуз, і більше нічого, — знизала плечима Ганна. — Я думала про нього інакше.

— Він не боягуз, а може, єдиний серед усіх них чесний і по-справжньому далекоглядний інженер. Крім того, він дуже талановитий.

— Це я вже чула.

— Звідки ти знаєш про цю спробу? Це точно?

— Точно. Перешкодити їм ти вже, на щастя, не можеш.

— Так, не можу. Ну, що ж, хай пробують, хай пробують. Їм ще не раз доведеться згадати прокурора Малахова, доведеться згадати мої слова. Хай пробують, хай пробують, чорти б їх пробували….

Він спинився, вражений новою думкою, потім сказав:

— А твоїх слів, твого настрою я зрозуміти не можу. Мені здається, в глибині душі ти рада, що в мене забрали цю справу, рада, я це ясно бачу, рада.

— Якщо хочеш знати правду, — так, рада. Кажу цe тобі одверто.

— Я так і думав, так і знав! Рада! Ти не хочеш подумати про долю людей, які зараз наражаються на смертельну небезпеку, не думаєш про гроші, витрачені даремно, не думаєш про те, що знову може прогриміти страшний, ні з чим незрівнянний вибух…

Він сказав ці слова і завмер. Глухий, важкий удар струсонув стіни. Затремтіла підлога, жалібно дзенькнули скляні абажури в люстрі, задзвеніло віконне скло.

Малахов закляк на місці, злякано прислухаючись. Це скидалось на чаклунство: не встиг сказати — і вже…

— Що це? — крикнула Ганна.

— Хочеш знати, що це? Це злетів у повітря твій другий дослід, це знову викинуто мільйони, а може, і людей побито! Розумієш ти — людей!

— Бути не може!

— Ще як може! Хто говорив, хто попереджав? Прокурор Малахов! А його не слухали! Тепер маєте!

Охоплений радісним збудженням, він підбіг до телефону і, намагаючись швидше переконатися у своїх здогадах, став набирати добре знайомий номер. Пальці не потрапляли в потрібні дірочки, номер зривався, плутався. Ага, от, нарешті гудить.

— Хімічний завод? Що? Приватна квартира? Пробачте.

Знову швидко, гнаний нетерпінням, набрав номер, і знову невдало: зайнято. Знову взявся Малахов крутити диск, йому треба було пересвідчитись у своїй перемозі.

Ганна сиділа на тахті, дивилася на чоловіка і боялася його. Так, це вже ясно, там десь сталася катастрофа, а він радіє. Стало страшно. Вона не могла примусити себе навіть дивитися в бік збудженого Малахова. Зловила себе на несподіваній думці і ще більше спохмурніла. Подумала про Боровика. Як добре, що він у лікарні. Він, напевне, опинився б в самісінькому пеклі вибуху… Та яке їй діло, чого вона має переживати за нього?

— Хімзавод! Хімзаводі— все ще ніяк не міг додзвонитися Малахов, лютуючи біля телефонного апарата.

Ганна раптом сказала:

— Тихше.

— Хімзавод? — Малахов був надто захоплений, щоб звернути увагу на це звичайне слово. Зараз все життя його зосередилося на одному бажанні — додзвонитися до хімзаводу і пересвідчитися, в усьому пересвідчитися.

— Почекай! Не кричи так! Тихше! — голосніше сказала Ганна.

— Чого чекати? — не розуміючи, подивився на неї Володимир Іванович, і погляд його ясно говорив — нічого на світі в цю мить не може бути важливіше за відповідь з хімічного заводу.

— Одну мить почекай, — наказала Ганна. — Може, це якась галюцинація, але мені здається: хтось стогне…

— Дурниці! Хто там може стогнати? — Малахов знову, вже розпачливо, став крутити блискучий диск. — Хімзавод?

Він нічого не міг почути, крім осоружних гудочків у телефоні. Але Ганна ясно чула тихий, протяжний стогін. Він лунав десь зовсім близько. Невже вибух на заводі міг поранити когось тут, в їхньому будинку?

— Ні, там справді хтось стогне, — сказала Ганна і, вже не дивлячись на Малахова, вийшла з кімнати.