Страница 31 из 53
Прокурор навіть зробив крок до телефону, але зразу ж спинив себе. Тільки цього ще бракувало! Нікуди він не дзвонитиме і нічого дізнаватись не буде.
— Ну, які в кого плани? — запитав Малахов, поглядаючи на двері спальні і вже передчуваючи солодку мить, коли можна буде лягти і задрімати.
— Мені до Марини у лікарню треба піти, вона скоро випишеться, а я жодного разу там не була, просто свинство з мого боку, — швидко, немов виправдуючись, сказав Ганна. — Я вже Широкову кілька разів обіцяла, та все ніяк не зберуся.
Взагалі кажучи, до Марини можна було вирватися і вдень, поїхати просто з редакції, але Ганна навмисне відклала ці відвідини на вечір. Несила їй зараз було лишатися дома поряд Володимира Малахова. Чому так трапилось і звідки з’явилось таке почуття, Ганна зрозуміти не могла, а силувати себе не хотіла.
— Це правильно, — трохи сонним голосом відповів прокурор. — Там, мабуть, нудота, в тій родилці, не приведи господи. Марина буде дуже і дуже задоволена. Передай, будь ласка, і від мене привітання. А я спочину трохи і знов на роботу.
— Обов’язково передам, — Ганна полегшено зітхнула.
— А мені з тобою не можна? — несміливо, вже передчуваючи відмову, запитала Любочка.
— А уроки хто за тебе зробить? — запитав Малахов.
Дівчина вередливо закопилила губку.
— Уроки! Ах, так, уроки… І коли вже вони скінчаться всі ці уроки, уроки, уроки…
— Не поспішай, вже скоро скінчаться, менше року залишилося, згадуватимеш ти цей час ще не раз у житті, і здаватиметься він тобі чудесним.
— Ну, домашні завдання ніколи мені чудесними не здаватимуться, — твердо заявила Люба. Вона вчилася непогано, але не так легко, як дуже обдаровані діти. Самолюбива й гордовита до краю, вона вважала ганьбою для себе одержати трійки і тому примушувала себе працювати.
— Ще не раз згадаєш ті дні, коли до школи бігала, та вже минеться, — лірично промовила Варвара Павлівна. Такого голосу Люба не могла терпіти.
— Ой, верніться, літа мої, до мене хоч в гості, — навмисне фальшивлячи, заспівала вона.
Малахов усміхнувся.
— Ну, гаразд, з вашого дозволу я з півгодинки відпочину, а потім знову піду. Якісь божевільні дні в мене. Люди спочивають після шостої, а ти сиди і працюй. І ніякої охорони праці для прокурорів не існує…
Малахов вже стояв на порозі спальні, коли Ганна запитала:
— А як справа з Басовою?
— З Басовою? — Малахов спинився і незадоволено поморщився. Не хотілося йому тепер говорити про всі ці неприємності. — З Басовою все правильно. Мушу тобі сказати, я не припускав навіть, що вона може так легковажно ставитись до своїх обов’язків…
Він говорив, а сам чомусь весь час невідступно думав про чорну машину секретаря обкому. Стоїть вона біля головної контори хімзаводу чи спинилась десь в іншому місці? Зараз чомусь здавалося, що вона мусить бути саме там, і це тривожило. Що може робити секретар обкому на заводі? Що він може зрозуміти в складних процесах, відомих тільки хімікам? Правда, він сам інженер, але машинобудівник, а не хімік. Може, йому самому, прокуророві Малахову, зараз слід було б бути на заводі? Відповісти собі на ці питання він не встиг.
— І її можуть покарати?
«Про кого вона запитує? Ах, про Басову? Тут справа вже вирішена і зробленого не повернеш…»
— Бачиш, Ганно, — терпляче пояснив Малахов, — покарають її чи не покарають, я не знаю. Це не моє діло. Я мушу тільки цілком точно і об’єктивно встановити істину, в усьому розібратися, визначити — це було от так-то і так-то, збитки такі-то, відповідати мусить той-то. Це моя прокурорська робота, а робити висновки, визначати кару чи нагороду, це вже справа суду…
— І що ж? Ти скажеш, що в усьому винна Марія Іванівна Басова? — продзвенів напружений голос Любочки.
— Дивний тон, Любочко, — терпляче відповів Малахов. — Ти вже доросла і мусиш розуміти… Не я і не ти, а суд, на підставі непорушних законів, визначає долю людей… Ти там недовго в лікарні затримаєшся?
— Ні, я повернуся швидко.
— От і добре. Я теж постараюся не засидітись на роботі. Потім увечері, перед сном, може, трохи погуляємо. Я подзвоню тобі, коли виходитиму. Давно вже ми не гуляли.
І вийшов до спальні цілком певний своєї правоти. Двері за ним зачинились обережно, але міцно.
— Що ти Марині понесеш? — провівши Володимира Івановича поглядом, запитала Ганну Варвара Павлівна.
— Вже я приготувала подарунки.
Ганна з насолодою розгорнула пакуночка і показала маленькі, чудесні, оздоблені вишивкою сорочечки. Любочка аж в долоні сплеснула — боже, яке гарне і яке несправжнє, наче лялькове!
Варвара Павлівна не піддалася першому захвату, все грунтовно передивилася, потім знову поклала на місце і лишилась задоволена.
— А яблука взяла? — раптом нагадала Люба. — Знаєш, як Марина яблука любить?
— Ой, боже мій, мало не забула, — схопилась Ганна, — яблука неодмінно треба понести. А є вони в нас?
— Яблука у нас є, — відповіла Варвара Павлівна, — зараз я тобі пакунка зроблю, щоб нести зручніше було.
Ганна ще трохи помилувалася іграшковими барвистими сорочечками, потім, дивлячись кудись за піаніно, невпевнено сказала:
— Знаєш, Любочко, цей портрет вже можна поставити на місце.
— Післязавтра поставлю, — після короткої паузи відповіла Люба.
Щось ламке, ніби скляне, почулося в її голосі. Ганна глянула занепокоєно. Ох, мабуть, не треба було починати цієї розмови.
— І взагалі, кому він тут заважає, на піаніно?
— Не заважає нікому, але Володимиру Івановичу приємності, мабуть, не завдає. А ти ж не хочеш робити прикрості людині, яка до тебе так добре ставиться і тебе любить? Правда ж не хочеш?
— Ні, не хочу. Післязавтра заберу портрета до себе.
— Чому післязавтра?
— Невже ти забула? — дівчина аж спалахнула від гніву і обурення. Її, дивно схоже на батьків портрет, обличчя почервоніло.
— Що забула? — не могла зрозуміти Ганна.
— Адже завтра десять років, — крикнула Люба, — десять років з дня його смерті. Невже забула? Невже забула?
— Ні, я не забула, але мені здається в хаті все мусить стояти на своєму місці.
Голос Ганни звучав безпорадно, хрипко. Вона дуже добре пам’ятала той день, коли вирішила сказати Любі про смерть батька. Так, це було восени сорок шостого року, невдовзі після того, як прибула копія присуду. Вона назвала дочці просто перший-ліпший день, який спав на думку.
— Двадцять п’яте вересня 1946 року — двадцять п’яте вересня 1956 року. Рівно десять років, — вела далі Люба.
Так, вдається, Ганна назвала саме двадцять п’яте вересня. Вона потім забула цю дату, охоплена горем, гнівом, непрощенною образою, але її слова впали в маленьке поранене серце, як зерно падає у вогку, парку землю, і укріпилися, запам’яталися назавжди Через рік після того в житті Ганни з’явився Володимир Іванович Малахов. Давно це було… А тепер? Що ж тепер?
— Так, рівно десять років, — підтвердила Ганна, — швидко минає час.
— Знаєш, мамо, — трохи ніяковіючи, ніби зізнаючись у найбільшій своїй таємниці, сказала Люба, — я останнім часом чомусь багато про нього думаю і мені здається, ніби навіть пам’ятаю його. Смішно, звичайно. Коли я його востаннє бачила, мені був один рік, саме такі сорочечки носила… А здається, наче я його добре знаю. Це вже, мабуть, гра фантазії? Правда?
— Напевне, — через силу, намагаючись бути ніжною і лагідною, відповіла Ганна. — Десять років уже минуло…
— Раніше я згадувала його зрідка, а зараз думаю все частіше… Мамо, де його поховали, де його могила?
Голос Ганни прозвучав глухо:
— Не знаю, Любчик.
— А повідомлення тобі прислали?
— Так.
— Що там було написано?
— Нічого, тільки одне: «смертю хоробрих».
— Де це повідомлення?
— Десь воно мусить бути…
Ганна відчувала: якщо Варвара Павлівна ще хоч три хвилини забариться зі своїми яблуками, то її нерви не витримають. Раніше цей обман дочки здавався доконечним, цілком виправданим. Хай краще думає про свого батька, як про загиблого героя, ніж про живого розпусника і злочинця, засудженого до тюрми. Раніше це не викликало ні вагань, ні сумнівів, але зараз… Чому ж зараз так важко?