Справа прокурора Малахова

Останні слова вже стосувалися Боровика, який чомусь крадькома, поволі, став пересуватися до дверей, ніби хотів вийти, не привернувши уваги. Запитання застало його напівдорозі; він зупинився, наче пустотливий хлопчисько, захоплений на гарячому.

— Ти куди тікаєш? Теж заяви писати?

— А чому б і ні? — вже подолав своє збентеження Боровик. — Що ви думаєте, Ігнатьєву можна, а мені дзуськи?

— Я тебе попрошу зараз поїхати додому, лягти і добре вилежатися. Днів зо три, не менше. Ти мені скоро станеш у пригоді, але зі свіжою головою, такою, щоб яке завгодно навантаження могла витримати.

— Згода, Маріє Іванівно. Ця програма мене цілком влаштовує.

В цей час сирена швидкої допомоги зойкнула зовсім близько, десь під вікном, і Боровик знов посунувся до дверей.

— Що за нечиста сила, — розгнівалась Басова, хапаючи трубку. — Чергового інженера. Чого карета швидкої допомоги по заводу гасає? Не знаєш? Мусиш знати. Ніде ніяких випадків не було? Дізнайтеся, чого вона тут людям нерви псує, і подзвоніть мені.

— Пробачте, останнє запитання, — вже біля самісіньких дверей спинився Боровик. — Про те, що мене подряпало, прокурор Малахов з вами теж говорив?

— Звичайно.

— І це вам теж запишуть?

— Начальникові лабораторії вже, видно, записали…

— Ясно, — Боровик уже взявся за ручку дверей. — Ну, товариші, побажайте мені щасливого плавання й попутного вітру, йду сили набиратися…

В двері хтось сильно постукав. Боровик відступив набік, невпевнено, може, навіть злодійкувато глянувши на Басову.

— Не встиг, — тихо проговорив він.

— Чого не встиг? — вже догадуючись, запитала Басова і трохи голосніше сказала: — Зайдіть.

Двері відчинилися, і з’явився високий чоловік у білому, вже добре пом’ятому, халаті і такій самій полотняній, схожій на куховарський ковпак, шапці. Кругле червоне обличчя його аж плямами йшло від напруження і хвилювання. Сиві вуса, які стирчали в боки, ніби намагаючись утекти один від одного, робили це обличчя схожим на малюнки кота в чоботях з дитячих книжок.

— Дозвольте? — громовим басом запитав він. — Санітар другої міської лікарні, Піддубний. Пробачте, вриваюсь без запрошення, але у нас чепе. Сюди не приходив…

Цієї миті він побачив Боровика і важко сів на стільця.

— Фу-у-у, — ніби ковальський міх, видихнув із себе повітря несподіваний гість. — Пробачте, серце зайшлося. Дозвольте водички випити.

Налив і жадібно випив склянку води, упер в боки здоровенні, порослі білим ріденьким волоссям, кулаки і повернувся до Боровика. В порівнянні з санітаром масивний інженер здавався кволим, слабким і чомусь зляканим.

— Нарешті, я вас знайшов, — загримів Піддубний, — осьдечки ви. Півміста протралив, мало в міліцію сигналу не дав, аж поки мені ваші сусіди не сказали — держи, Піддубний, курс на завод, там його і знайдеш. Правда, тут він.

— Матрос? — запитав Боровик.

— Не матрос, а старшина другої статті у відставці. Але це для вас не може мати ніякого значення, товаришу Боровик. Сором і ганьба! Хворий таємно, за спиною у вищестоящого начальства, змовляється з санітаркою, викрадає власний одяг, лишаючи дрібні деталі такелажу, як-то галстук, і, мов презренний краболов, вилазить у вікно! Картина!

— У змові з санітаркою? — швидко запитала Зоя.

— Не турбуйся, Зойко, нічого їй за те не буде, — відповів Боровик, ніяково посміхнувся однією щокою і сказав: — Ну, старшина, годі блискавиці і громи даремно витрачати. Раз знайшов, значить все: можна їхати.

— І я тебе мушу попередити, Боровик, — тихо сказала Басова (такого її тихого голосу на заводі боялися чисто всі), — якщо ти ще раз зробиш щось подібне, ми з тобою більше працювати не будемо. Такі красені-анархісти мені не потрібні.

Вона говорила тихо, але Боровик знав, що це означає, і тому поспішив запевнити:

— Нічого подібного зі мною більше не трапиться. Це моя помилка.

— Іди.

— Уже йду, йду.

— І не кудись там заяви подавати, а до лікарні.

— Єсть, до лікарні, прямим курсом. Щасливо, Маріє Іванівно, прощавай, Зойко. Ану, підтримай мене, санітаре.

Він обіперся на чавунне плече Піддубного і твердо пішов до дверей.

А коли вони вийшли за двері й опинилися в коридорі, Боровик зовсім повис на Піддубному, щоб не зсунутися на підлогу, і спитав:

— Слухай, браток, з тобою так ніколи не бувало, щоб через тебе друзі в смертельній небезпеці опинились?

— Зі мною такого не було і бути не може. Можете йти чи ноші принести?

— Ні, дійду. Ну, а коли б трапилось, що тоді?

— Що тоді? Морський закон гласить: сам погибай, а товариша виручай.

— Правильно, ти, браток, я бачу, моряк солоний.

— Годі розмовляти, поранений, бо вам треба в лікарню. Пішли.

— Уже сунуся, сунуся. До лікарні, браток, ще далеко, встигнемо згадати дещо. Пішли, пішли, поїхали.

Піддубний охопив його за стан, майже доніс до машини. Знову тривожно заревла сирена.

— Поїхав наш Боровик, — сказала Марія Іванівна, провівши поглядом машину з великим червоним хрестом. — Ти знаєш, Зою, море — це загадка мого життя. Поплаває на ньому звичайна, нормальна людина років зо два і вже її не пізнаєш. Стає артистом, хвальком, піжоном…

— Ви не можете про Сергія Петровича щось погане сказати, — запально відповіла Зоя. — Він дуже хороший.

— Гаразд, хай буде хороший. Треба тільки, щоб швидше одужав. План такий: зараз я години дві заводськими справами займусь, а точно о четвертій зберемо всю групу, всіх інженерів, які дослід ставили, накреслимо план, і протягом тижня, не пізніше, все має бути, як на тарілочці. Скільки у нас було людей?

— Сімнадцятеро.

— Так, одного заарештовано, одного поранено, один дезертирував. Отже, вибуло троє. Лишилося чотирнадцять. Впораємося, думати є кому. Зою, це вже на твою відповідальність, о четвертій всіх сюди.

— Добре.

Марія Іванівна натиснула кнопку, з’явилася секретарка, почалася звичайна, поточна робота. Точно о четвертій інженери зійшлися до її кабінету.

Відчуття тривоги ще більше згуртувало їх, ніхто не виявляв неспокою. Марія Іванівна розподілила роботу і за годину відпустила всіх, призначивши на завтра таку ж нараду, вже з першими доповідями про наслідки перевірки. Потім секретарці було наказано нікого не пускати і виключити телефон. Басова залишилася в кабінеті на самоті зі своїми думками.

Раніше вона дуже любила такі хвилини, коли можна було посидіти над великими аркушами, заповненими чудернацькими знаками формул і кресленнями апаратів, помріяти про майбутні винаходи, а десь між мріями знайти цілком точне рішення насущного сьогоднішнього завдання. Для неї це завжди були години найкращого спочинку.

Але той вечір навряд чи можна було назвати спочинком. Перед Басовою стояла не якась абстрактна проблема теоретичної хімії, а цілком конкретне питання, відповідь на яке треба знайти негайно, у визначений нею самою жорсткий строк. Проте, зосередитися на роботі їй було дуже важко, думки весь час стрибали в різні боки, перелітаючи з роботи на Боровика та Ігнатьєва, а потім зовсім в другий бік — на Малахова, його дружину і Любочку. Так і не довелося Басовій побувати на родинному святі. Вона весь час примушувала себе повертатися до роботи і щоразу важче їй це вдавалось.

Десь далеко-далеко за вікном погас останній світлочервоний промінь сонця. Марія Іванівна натиснула вимикача лампи — і зразу весь кабінет зник у півсутіні, тільки аркуші, окреслені чітким колом ясного світла, біліли на столі.

«Все зроблено правильно! Ми надійні і точні! Ми не підведемо», ніби озивалися до неї креслення. «Зробіть так, щоб нам ніхто не заважав йти своїм шляхом, і ми дамо точно те, що ви розраховували», вторили формули реакцій.

Басова працювала години до дев’ятої, потім рішуче підвелася, потяглася так, що аж хруснули кісточки, склала креслення й замкнула в сейф.

— Ні, без Ляшенка мені не обійтися, це вже ясно, — голосно сказала вона сама до себе і погасила лампу на столі.

Червоний відсвіт від розпеченого коксу тепер сповнював кабінет, і було це сяйво тривожним і зловісним, але Басова давно звикла до спалахів біля коксових батарей і не мала ніякого наміру надавати якогось особливого значення відтінкам світла.