Глибинка

«Ось вона», промайнула думка. Десь з глибин свідомості виповз жах, не справжній, а якийсь примарний — такий буває тільки в поганих снах. Цивілізована частина єства тримала почуття під контролем, було лише легке хвилювання; проте той маленький хлопчик, що й досі залишався у надрах душі, зловісно зашепотів на вухо:

«Ти повернувся, чи не так? А для чого? Може, щоб знову увійти в цю хатину? Старий Данило дуже зрадіє, що ти прийшов — він підніметься з труни й радо привітає тебе у її темних, смердячих нутрощах. І всі інші теж. Адже саме тебе вони чекали увесь цей час.»

Стефан трусонув головою. Ця думка зовсім не сподобалась, відігнав її геть. Навряд чи змусить себе ще раз зробити це, нехай навіть усе, що він бачив тоді, було лише виплодом бурхливої уяви. Крок за кроком наблизився до кістлявого чагарника, крізь який виднілися білі потріскані стіни, і зупинився, роздумуючи.

«…і нарешті переді мною відкрився огорнений вечірніми тінями похмурий дім Ашер…»

— Доброго дня, чоловіче, — пролунало за його спиною. Стефан аж підскочив від несподіванки. Озирнувшись, побачив коло себе зовсім не привида зі свого дитинства, а лише худорлявого чоловіка років п’ятидесяти, у просторій клітчастій сорочці й робочих штанях. Той просто стояв, тримаючи руки в кишенях, а його вицвілі очі спокійно вивчали гостя. Він не відразу знайшов, що відповісти.

— Заблукали чи що? — знову сказав незнайомець. З нагрудної кишені витяг цигарку без фільтра, запалив і глибоко затягнувся. — Бо бачу, що не місцевий.

— Так, — сказав Стефан. — Не місцевий. Я з Києва приїхав.

— Угу, — відказав чоловік, готовий продовжувати вдало почату розмову. — І чого ж вам тут треба? У нас гості не часто бувають.

«Не сумніваюся», подумав той, але вголос промовив:

— Бачте, я… Загалом, я хочу дізнатися, чи живий ще Матвій Стеценко. Раніше він жив у цьому будинку, — махнув рукою туди, де стояла дідова хата.

— А ти ким йому доводишся?

— Ну… Він батько моєї матері. Виходить, мій дід.

— Виходить, що так, — у очах незнайомця щось промайнуло.

Він струсив попіл з цигарки й зітхнув. — Спізнився ти. Старий Матвій вже десять років як помер, ось як.

— А його хата…

— Тепер там я живу. Може чув, у діда твого брат був молодший, Михайло. То це мій батько. Теж царствіє йому небесне. — Чоловік протягнув руку. — Семеном мене звати.

— Стефан, — потиснув руку. — Шкода, що я не встиг…

— То ти тільки за цим і приїхав?

— Я, взагалі, хотів пожити тут трохи. Може знаєте, у кого я можу зупинитися?

— Краще б ти їхав звідси, — сказав Семен. — Нема чого тут робити заїзжому, повір мені. Не те, що я вигоняю… просто тут не найкраще місце, щоб відпочивати.

— Я чув, що кажуть люди, — обережно відповів Стефан. Той уважно подивився на нього крізь примружені очі.

— Не треба тобі до чужих йти, раз таке діло, — відповів несподівано. — Можеш поки у нас пожити. Було б краще, якби ти повертався назад, але я бачу, що ти вже все вирішив.

— Знаєте, я не хочу нав’язуватися…

— Та годі. Пішли вже, як залишаєшся. Місце є.

Семен повернувся і попростував до хати. Стефан рушив за ним, намагаючись не відставати. Досі все начебто йшло вдало.

Так завершилася його подорож.

Семенова дружина виявилася ще худішою, ніж чоловік.

На довгому втомленому обличчі, здається, не було нічого, окрім великих блискучих очей. Коли вони увійшли, вона поралася біля невеличкої двоконфорочної плитки і, здається, не здивувалася, коли чоловік сказав, що їхній гість поживе у них деякий час. Лише кволо посміхнулася:

— Що ж ви стоїте у порозі — заходьте!

— Дякую, — Стефан зайшов у хату й сором’язливо присів на стілець у кутку. Його погляд ковзнув інтер’єром дідового помешкання, і він відзначив, що нові хазяї майже не внесли до нього ніяких змін: той самий буфет коло стіни, той самий стіл, ті ж вицвілі шпалери. Змінилися хіба що фотографії на стінах.

— Жінко! — гукнув Семен. — Накривай швидше на стіл.

Чоловік з самого Києва їхав…

— То ви з Києва? — поцікавилася дружина, виносячи з кухні великий казан з тушеною картоплею. Стефан відчув, ж затріпотів його шлунок.

— Так. Я, власне, ненадовго…

— А чим же в Києві займаєшся? — спитав хазяїн, присідаючи поруч з ним на лаві.

— Пишу. Я письменник.

— Ти ба, — похитав головою той. — Справжній письменник? Ти чула, Уляно?

— Чула, чула, — вона знову зникла на кухні й через мить з’явилася з вареною куркою. — А як же це ви до нас потрапили?

— Це онук покійного Матвія, — пояснив Семен. Він пірнув під лаву і, як фокусник, витяг звідти закупорену целофаном півлітру. — Каже, що хоче в селі пожити. А я йому кажу — немає у нас нічого цікавого. Глушина та й усе.

Стефан помітив, як вони обмінялися швидкими поглядами — надто швидкими, щоб зрозуміти, що за ними криється. Вирішив не здаватися.

— А мені подобаються ці місця. Тут є щось… щось таємниче, містичне…

— Немає тут нічого, — відповіла Уляна трохи різкувато. — Та й що тут може бути? Самі лише старі діди. Он у Хуторці й кіна крутять, і магазин свій…

— Жінко, — перебив її Семен. — Меньш балакай і швидше рухайся. Не бачиш — гість вже слину ковтає.

— А ти б поміг краще, — дорікнула вона. — Ач, розсівся! Треба оно по балона їхати, бо плитка ледве жевріє, а тобі й діла немає.

— А піч на що? Позвикали до техніки, а хазяйство простоює… Сідай вже та будемо обідати.

Господиня принесла тарілки, і всі вони сіли за стіл. Стефан обвів очами цю неймовірну за його мірками кількість страв. Для нього домашня їжа була такою ж екзотичною, як і китайська кухня. Шлунок зрадницьки забуркотів.

Семен відкоркував пляшку й рішуче підніс до його чарки, але Стефан завбачливо накрив її долонею.

— Не треба, — промовив він. — Я не п’ю.

Хазяїна ця заява, здається, образила.

— А я п’ю? — здивувався він. — Тут же немає чого пити! А сто грам за знайомство — це сам Бог велів.

— Пробачте, але я…

— Це ж не ваша міська палітура, — продовжував спокушати той. — Тут кожна краплина, як кришталь — п’єш і не кривишся. Як кажуть, розумному на здоров’я, дурному на безголов’я… П’ятдесят грам — і все.

Стефан зітхнув.

— Гаразд. П’ятдесят — і все.

Той націдив всі сто і задоволено всміхнувся.

— Пий, пий. Всю радіацію повиводить.

Підняли чарки, і Семен проголосив:

— За здоров’я!

Горілка була й справді на диво — м’яка, як джерельна вода, і зовсім без запаху. Відчув, як усередині в нього розтікається тепло, а в голові — туман. Якщо тут так п’ють перед кожною їжею, тоді є від чого непокоїтися.

Чарчина зробила свою справу — язики порозв’язувалися. Накладаючи в тарілку холодець і картоплю, Стефан розповів про справи в Києві, про погоду, про особливості своєї роботи. Трохи посперечалися про політику й нестабільний стан економіки (тут Семен вразив його своєю обізнаністю — неначе це він щойно прибув з міста). Уляна більше мовчала, лише кілька разів піддакнула, коли мова пішла про нестачу грошей. Коли всі теми були вичерпані, Стефан незграбно підвівся з-за столу й подякував хазяям за неймовірний обід.

— То що ж ти з’їв? — пхикнув Семен, викладаючи біля себе гірку кісток. Було незрозумілим, куди йому ліз увесь цей харч. — Сідай, ми тільки почали!

— Ні, дякую. Хочу трошки перепочити з дороги.

— Оно ваша кімната, — сказала Уляна піднімаючись, щоб прибрати зі столу недоїдки. — Увечері я вам дістану чисту постіль.

— Чудово. Ще раз дякую.

У цій маленькій кімнатці, пригадав він, і жив дід Матвій.

Зараз тут стояла заслана постіль, швейна машинка з педальним приводом і невеличка тумбочка, на якій завмер вкритий пилом пластмасовий фікус. Килим на стіні був лише величезним шматком полотна з намальованими олією квітами. Дивлячись на нього, Стефан втомлено присів на ліжко. Цей день зовсім виснажив його, не звиклого до таких подорожей, проте нарешті можна розслабитися… Голова відкинулася на подушки, неначе прислухаючись до післяобідньої колискової, яку співав задоволений шлунок. Треба буде віддати їм ті консерви, подумав, борючись з дрімотою. Не везти ж їх назад у Киів.