Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 2 из 28

Надворі вже зовсім розвиднілося. Обережно, щоб не будити Марину, він підвівся з ліжка й пішов на кухню зварити кави. В голові все ще крутилися думки щодо майбутнього твору; здавалося, ось-ось — і він знайде те, що шукав. Відчуття, що потрібна ідея десь поруч, не давало спокою. Поставивши кавоварку на вогонь, сів на стілець і занурився у роздуми.

Через деякий час на кухню увійшла дружина.

— Доброго ранку, лунатику, — промовила вона, затягуючи пасок рожевого халата. — Ти сьогодні рано.

— Щось не спиться.

— Почекай трохи, я зроблю яєчню, — вона несхвально дивилася, як він наливає собі другу чашку кави. Стефан хитнув головою.

— Ні, дякую. Цього мені досить.

— Ну, як завжди, — промовила Марина, зникаючи в надрах холодильника. Через мить вона з’явилася з лотком яєць в одній руці й пакетом молока в іншій. — До речі, що ж тобі наснилося? Ти заволав, як божевільний.

— Так, дрібниці, — відповів, заглядаючи в кавову гущу. — Одна річ з мого дитинства.

— Не хочеш розповісти?

Стефан вилив залишки кави у раковину і нахилився, щоб поцілувати дружину.

— Не зараз. Може, іншим разом.

— Ти кудись збираєшся?

— Так, є одна зустріч.

— О восьмій ранку? — здивувалася вона.

— Хочу трошки пройтися пішки. Бувай!

Він вийшов з кухні, через якийсь час вона почула, як клацнув замок вхідних дверей. Марина похитала головою. Останнім часом чоловік видавався їй дуже дивним.

Вона знизала плечима й схилилася над плитою, наспівуючи веселу мелодію.

Стефан навмисно зійшов з переповненого автобуса на дві зупинки раніше — йому й справді закортіло трохи прогулятися. Крокуючи зеленою алеєю, він розмірковував над ситуацією, що склалася, і намагався знайти більш-менш прийнятний вихід.

Отже, все звелося до простого: варто чи не варто йому продовжувати займатися літературою? Може, він лише прагне у будь-який спосіб відзначитися, привернути до себе увагу? Чи не тому і взявся за перо? Ні, навряд. Ніколи ж не писав заради грошей чи слави — відчутного прибутку це все одно не приносило, а перші прояви «зоряної хвороби» минулися після видання другої збірки, і надалі Стефан ставився до цього, як до звичайної роботи. Тоді чим же його так причаровує тріскіт друкарської машинки? Чому постійні відмови такі болючі для нього?

Може, письменництво — це і є той єдиний шлях до самореалізації, який тільки й допомагає йому випустити на волю те, що накипіло всередині?

У пам’яті спливли слова Віктора, колишнього однокурсника й сусіда по кімнаті в гуртожитку: «Ніколи не давай іншим керувати тобою. Вони зроблять усе, щоб зіштовхнути тебе вниз, проте не варто перейматися. Якщо відчуваєш, що не можеш не писати — пиши, і чхати на те, що кажуть інші. Завжди знайдеться людина, якій сподобається те, що ти робиш». Колишній випускник факультету журналістики, зараз він також мав справу з белетристикою, займаючи досить непогану посаду в редколегії «Нового часу». Саме завдяки його зусиллям Стефанові опуси опинилися на столі головного редактора, проте передбачити, що буде далі, важко. І все ж таки, після тривалих вагань Стефан вирішив — навіть якщо він у черговий раз отримає відмову, буде нерозумно просто здатися. Має бути якийсь вихід, якась цікава ідея, що допоможе йому реабілітуватися, і він повинен докласти всіх зусиль, щоб знайти її.

З півгодини він просидів у вітальні редакції, намагаючись настроїти себе на оптимістичний лад, проте, коли усміхнена секретарка ласкаво запросила його до кабінету редактора, всі його надії знову почали танути. В приміщенні було накурено, і новенький кондиціонер старанно гудів, наганяючи всередину порції свіжого повітря. Людина, що сиділа за столом, жваво розмовляла по телефону, і, помітивши Стефана, кивнула головою вбік крісла. Він обережно присів, терпляче очікуючи кінця тої розмови.

Коли редактор нарешті звернув увагу, в його очах не видно було нічого обнадійливого. Склавши руки на столі, він довго дивився в заповнену недопалками попільничку й згодом промовив:

— Стефане, я прочитав ваші оповідання…

Що ж, знайомий початок. Так завжди кажуть, коли збираються ввічливо вказати на двері. Коротке зітхання — і таке ж знайоме продовження:

— Не знаю, як ви це сприймете… але я не знайшов у них нічого цікавого. Цілком ординарні ідеї, передбачуваний розвиток дії, невиразні характери. Так, мені сподобалися ваш стиль і легкість розповіді, проте цього замало для повноцінного твору. Ви мене розумієте?

Стефан нічого не відповів, лише хитнув головою. Що ж, можливо, він має рацію. Недосконале, банальне, пусте… Ти втратив свою музу, і ніхто більше не згадає, що колись твої книжки називали «поверненням справжнього українського слова» та «кращим зразком сучасного молодого письменництва». Все це в минулому.





Редактор між тим продовжував:

— Я знайомий з вашими ранніми творами, і деякі з них вважаю дуже потужними речами. Але ця ваша збірка… Чогось в ній не вистачає. Може, вам варто на якийсь час зробити собі відпустку, щоб набратися нових вражень? Ви ніколи не думали про це?

Ці слова продовжували крутитися в Стефановій голові, коли він повертався додому, тримаючи в руці свій зім’ятий рукопис. Відпустка? Хіба було замало тих двох років, протягом яких він намагався витиснути все можливе зі своєї втомленої уяви? Але щось в цьому було. Та не міг вловити це, — неначе мелодію пісні, яку ніяк не згадаєш, — проте відчуття, що це й стане першим кроком до надолуження втраченого, було досить чітке й настирливе.

Увечері, коли обоє з Мариною сиділи на балконі, спостерігаючи, як весняне сонце повільно рухається на захід, а тіні навколо видовжуються, вона знову запитала його про сон. Стефан, який вже встиг забути про нього, здивовано звів брови.

— Просто нічний жах, — відповів. — От і все.

— Ти казав, що він пов’язаний з твоїм дитинством.

— Так.

Після недовгої мовчанки він сказав:

— Одного разу, коли я з батьками приїхав у село до свого дідуся, у мене вперше в житті була галюцинація. Мені здалося дещо… чого просто не могло бути. І в моєму сні все це знову пригадалося.

— У тебе є родичі в селі? — спитала дружина.

— Ми приїздили до материного батька, але це було тридцять років тому. Навряд чи там хтось залишився.

Несподівано вона сказала:

— То чому б тобі не з’їздити туди і не перевірити? Розвіятись, змінити оточення?

Стефан завмер. Відразу на згадку прийшли слова редактора: «…зробити відпустку? Ви ніколи не думали про це?» Щось клацнуло в його голові, неначе всі розрізнені елементи головоломки з’єдналися в одне ціле, а на обличчі з’явилася посмішка.

— Люба, — розгублено вимовив він. — Ти геній. Щойно дала мені відповідь, яку я стільки часу шукав. Звичайно, ось воно!

— Що сталося? — здивувалася Марина. — Ти відкрив новий закон Всесвіту?

— Майже, майже. Вибач, я на хвилинку, — і побіг до телефону, щоб домовитися про зустріч з Віктором. Можливо, він занадто поспішає, але…

Розмова (2)

Вони сиділи у просторій кабінці біля кафетерію під велетенською фірмовою парасолею. Навколо буяла зелень, і лапаті каштани повільно хитали гіллям, вкриваючи відвідувачів чудернацькими тінями. Трохи далі зграйка дітлахів виробляла викрутаси на роликових ковзанах, не звертаючи уваги на виючі авта й апатичних пішоходів.

Офіціантка принесла замовлення. Дочекавшись, поки вона піде, Віктор схилився над столиком і винувато промовив:

— Вибач, що так вийшло. Я зробив усе можливе, але… сам знаєш, моя думка не є вирішальною.

— Я розумію, — Стефан запалив сигарету. — Але тобі не варто виправдовуватися. Ти й так добряче мені поміг.

— Та годі. Я міг би зробити більше, якби ти тоді не покинув писати.

— Так, — він зітхнув.

— Але твоє ім’я досі пам’ятають, — Віктор відкинувся на спинку стільця. — Є одне видавництво, і вони готові укласти з тобою угоду, якщо ти зможеш їм запропонувати якусь нову велику річ. Умови досить пристойні.