Глибинка

«Прогулянка з вампіром», майнула чітка думка. «Наступна глава моєї книги».

Він не міг пригадати всі подробиці цієї подорожі.

Стефан не пам’ятав, як залишив позаду темні заспані хати і опинився серед німих дерев-велетнів. Відчуття було таке, начебто він якимось чином забрів у «Лісову пісню» Лесі Українки — навколо височіли апатичні сосни і звідусіль лунали таємничі звуки. Ліс неначе перетворився на величезну живу істоту, що уважно роздивлялася несподіваних гостей, можливо, розмірковуючи — проковтнути їх чи залишити живими? Під ногами тріщала суха глиця, і Стефан зрадів, що встиг натягнути капці. Проте всередині все ж причаїлася тривога, вона росла й розтікалася по жилах — все навколо було дуже вже реальним. Аж занадто.

Його супутник, породження людського страху і власної темної фантазії, за весь цей час не вимовив ні слова. Стефан все ще тримав його долоню, схожу на грудку сирої землі, проте очам іноді здавалося, що довга біла сорочка хлопчика маячить десь попереду, зникаючи за деревами. Хоча, що тут дивного? У теперішніх обставинах це було більш природнім, аніж відчуття холодного вітру на оголеній шкірі чи твердого ґрунту під ногами.

Вони все далі заглиблювалися у лісові хащі, і Стефан раптом здогадався: вони йдуть до кручі, туди, де, за Семеновими словами, люди поховали Оксану, зловісну посібницю старого чаклуна. «Мене послали по тебе», сказав йому малий. Тепер вже можна було здогадатися, що відбудеться далі, але йому й на думку не спало повертатися назад. Навряд чи він зміг би це зробити, навіть якби й захотів. Він казав собі, що це просто цікавість, як тоді, у далекому дитинстві, але це було щось інше. Якась химерна, безтілесна сила захопила його, і Стефанові нічого не залишалося, як лише продовжувати грати за чужими правилами. Він перетворився на спостерігача, пішака у чиїхось невидимих руках, і усвідомлення того, що це лише сон, не дуже допомагало.

Невідомо, скільки часу пройшло, поки вони дісталися до місця. Вийшовши з поміж частоколу товстих стовбурів, він нарешті побачив, як вкрита місячним пилом земля раптово обривається у глибокий, сповнений густої темряви яр. У Стефана з’явилося відчуття, що він досяг краю світу, і там, за осяяною межею — сама лише порожня пітьма. Десять швидких кроків, і він полетить у темну нескінченність, щоб дізнатися, що ж криється за гранню реальності…

Щось стирчало з землі, темне і довге, як зламаний хрест на могилі. Лопата, здогадався він.

Андрійко підвів свої яскраві порожні очі, і на його обличчі заграла ікласта посмішка.

— Ти знаєш, що треба робити, чи не так? — промовив він. — Тільки тебе чекали.

Стефан не відразу зрушив з місця. Він спитав себе, чи не надто далеко зайшло все це, і почув у відповідь:

«Ні, я не сплю. І здається… о, Господи… я знаю, що треба робити.»

Він підійшов і поклав долоню на держак лопати. Тверда, цілком матеріальна ручка. Озирнувся, шукаючи очима хлопчика, і нікого не побачив. Стефан був сам у цьому похмурому місці, і, скоріше за все, так було і з самого початку.

«Якщо я не сплю, то значить, я збожеволів. Прийшов сюди посеред ночі, щоб знайти могилу дівчини-вампіра. Як ще це назвати?»

Ні, не сам він сюди прийшов — щось привело його. Може, й не було того хлопця, але почуття, що ним керують, нікуди не зникло. Воно було схоже на компас, прихований усередині. Стефан підняв лопату і задумливо на неї подивився. Звичайно, вони обрали його, тому що він єдиний у цьому місці, хто підвладний цій силі, і захопити його було простіше простого. Усвідомивши це, він знову відчув ту саму байдужість, і тільки міцніше стиснув держак.

«Тільки тебе чекали».

Він вже знав, куди треба вдарити, і з силою увігнав лезо лопати у кам’янистий ґрунт. Що ж, хай буде, як вони хочуть. Йому нема чого їм протиставити.

Свідомість знову блимнула і заколивалася, неначе слабіючий телевізійний сигнал, а його обличчя стало жорстким і зосередженим, коли він з чіткістю механізму почав заглиблюватися в землю.

«Обережніше, не пошкодь її»

Раптова думка привела його до тями. Він випростався і побачив, що краї ями вже досягли рівня його живота. Неймовірно, а йому здавалося, що він лише почав… Присівши навколішки, почав розгрібати землю руками, немов азартний скарбошукач у пошуках золота. Холодний вітер студив його майже голе тіло, але він цього не помічав. Пальці, байдужі до болю, вивертали з землі грудки та великі камінці, і врешті решт наштовхнулися на щось, що нагадувало кінець ломаки. Він спробував розхитати його, але безрезультатно.

Ось воно, прошепотіли губи. Стефан знав, що це: кінець осикового кілка. Він подвоїв зусилля, жбурляючи жмені землі через плече. Раптово з’явилося нестримне бажання побачити її на власні очі, зрозуміти нарешті, де правда, а де лише його вигадка. Він мусить з’ясувати це, бо інакше просто збожеволіє.

Руки торкнулися чогось м’якого і на мить завмерли в повітрі, зачаровані. Його очі розрізнили обриси засипаного землею людського тіла. Жіночого тіла. Кілок стирчав точнісінько з її грудей.

Стефан нахилився вперед, але не відчув запаху розкладу — лише сморід сирого грунту. Він обережно зтер землю з її обличчя і здригнувся, коли пальці ковзнули по ніжній шкірі. Перед ним лежала дівчина, що видавалася йому сплячою царівною, без жодних ознак гниття.

«Вони не відрубали їй голову, подумав він. І її душа все ще дрімає в цьому тілі.»

Перш ніж встиг зрозуміти, що робить, обхопив кола руками і висмикнув його з грудей покійниці. Він не знав, чи було це його бажанням, чи це знову діяла та невідома сила, що привела його сюди. Це вже не мало значення. А зробивши це, він притулився спиною до вогкої землі і подивився на свої брудні руки. Якщо ним щось і керувало, то воно вже пішло. Замість нього з’явилося усвідомлення своїх вчинків, і Стефан тихо застогнав, зрозумівши, що дійшов до крайньої межі. Це божевілля. Нічого правильного тут не було, його просто використали, як хлопця на побігеньках, зіграли на його твердому почутті реальності.

Треба забиратися звідси, хапати речі й тікати, поки не пізно.

Але він ще довго не міг примусити себе зрушити з місця. В його голові роїлися думки, одні уявлення змінювали інші, і він не відразу побачив, що сталися зміни.

А коли помітив, то зовсім не здивувався. Очі дівчини тепер були відкриті і блищали в місячному світлі, а погляд був спрямований на нього.

Стефан випростався, і капці видали неприємний чавкаючий звук. Її погляд рушив за ним, морозячи тіло зсередини і відбиваючи бажання рухатись. Біла рука покійниці повільно піднялася і торкнулася його голого стегна, і він відчув, як забігали по шкірі мурашки.

— Вже йдеш? — янгольським голосом запитала дівчина.

Він стояв і тупо дивився, як вона неквапно підіймається зі своєї сорокарічноі постілі. Обережно, похитуючись, як людина, що відвикла стояти на ногах — і ось нарешті їхні очі порівнялися. Стефан побачив, які вони глибокі і диявольськи живі. Духм’яний запах її волосся забивав навіть сморід могили, і йому раптом захотілося схопити це розкішне тіло й заволодіти ним прямо тут.

Оксана неначе прочитала його думки.

— Хіба ти не хочеш мене, Стефане? — спитала вона насуваючись. Знову — вкотре за цю ніч! — він відчув, що втрачає себе. Поглинутий цими очами, він не помітив, що рана від кілка безслідно зникла — як і те, що цей погляд і цей вираз знайомі йому. Такі ж голодні очі були у Данила, коли він посміхаючись підвівся з труни, щоб провчити малого бешкетника.

Їхні губи злилися, а руки безсоромно заковзали по напружених тілах. Якась внутрішня його частка смикалась і кричала, відчуваючи смерть у дотиках льодяної красуні, проте інша, темна половина його свідомості палала жагою і просила ще й ще. У всьому цьому було щось прекрасне і чаруюче, і під покровом ночі вони злилися у відкритій земляній пащі.

— Цілуй мене, чоловіче, — зашепотіла Оксана йому на вухо. Її рука ковзнула по відкритих грудях, і гострий ніготь залишив на шкірі глибоку подряпину. З неї виповзла крапля густої чорної крові. — Ну ж бо, зроби це…