Елеонора

Едґар Аллан По

ЕЛЕОНОРА

Sub conservatione formae

Specificae salva anima.*

Раймонд Луллій*

Я з тих, кому звісні буйні фантазії і шалені пристрасті. Мене називали божевільним, але хто його зна, може, божевілля — це вищий розум і майже всі славетні діяння і кожна глибока думка породжені хворобливим станом — певним настроєм духу, що піднісся коштом божевілля. Ті, хто марить удень, знають набагато більше, ніж ті, хто лише вночі бачить сни. У туманних видіннях їм об'являється вічність, і, прочнувшись, вони тремтять, відчуваючи, що підійшли до краю великої таємниці. Іноді їм відкривається трохи мудрості, — це добре, а здебільшого — звичайне знання, — це вже лихо. Не маючи ні стерна, ні вітрил, вони випливають у безмежний океан «світла несказанного»* і знову, як шукачі пригод у нубійського географа, «agressi sunt mare tenebrarum, quid in eo esset exploraturi».*

Що ж, нехай я божевільний. Проте я готовий визнати, що мій дух може перебувати у двох відмінних станах — безперечно ясного розуму, що пам'ятає про події першої частини мого життя, і затьмарення й сумнівів, що пронизують моє теперішнє життя і спогади про те, що відбулось у другім великім періоді мого існування. Через те розповіді про перший період мого життя — вірте, а тому, що я розповім про пізнішу добу, — вірте або й не вірте, сумнівайтеся, а коли і сумнівів не буде, вважайте, що то Едіпова загадка.

Та, яку я кохав в юності і про яку тепер так спокійно і ясно пишу ці спогади, була єдиною дитиною єдиної сестри моєї небіжчиці-матері. А звали мою кузину Елеонорою. Все наше життя було зігріте тропічним сонцем Долини Багатобарвних Трав. Там ніколи не ступала нога подорожнього, бо розкинулась ця долина далеко-далеко, серед високих гір, що у важкій задумі обступили її зусебіч, не даючи сонцю освітити найкращі куточки того краю. Ніхто не протоптав туди бодай стежини, і попасти до нашого благословенного краю можна було, лише топчучи красу мільйонів запашних квітів, прокладаючи собі шлях серед листя, що, наче килимом, устеляло землю. Так і жили ми самотою, і не знали нічого про навколишній світ, — я, моя кузина та її мати.

Із суворих країв, що розкинулись за горами, які зусебіч оточили нас, в'юнилася вузька і глибока річка, яка блискучими водами затьмарювала все, крім очей Елеонори; тихо звивалась вона долиною і, зрештою, зникала в тінистій ущелині, серед гір, іще похмуріших, ніж ті, з яких вона витікала. Ми назвали її Рікою Мовчання, бо несла вона свої води з якоюсь безгучною силою. Ані звуку не долинало до нас з її берегів, і вона плинула так тихо, що перлисті камінці, за якими нам так подобалось спостерігати, непорушно лежали в глибині, випромінюючи якесь одвічне чудове сяєво.

Береги ріки і безлічі сліпучих струмків, що, звиваючись, несли до неї свої води, а також неосяжні простори, що простяглися від схилів гір до самого дна, встеленого рінню, — все це, як і сама долина, від річки до навколишніх гір, наче килимом, було вкрито м'якою зеленою травою, густою, невисокою, напрочуд рівною, від якої пахтіло ваніллю, і по цій траві розсипалися плямами жовтець, білі маргаритки, бузкові фіалки та рубіново-червоні асфоделі, які своєю пишною красою хвилювали наші серця і гучно промовляли про кохання і славу Всевишнього.

Подекуди серед трави, неначе химерні видіння, здіймали стрункі стовбури небачені дерева; вони стояли не прямо, а граціозно повигинались, тягнучись до сонця, що опівдні заглядало в долину. Кора дерев яскраво мінилася черню і сріблом і була ніжнішою за все, крім щік Елеонори; якби не молода зелень велетенського листя, що спадало з верховіття нескінченним мінливим потоком, заграючи з легким вітерцем, ті дерева скидалися б на величезних сірійських зміїв,* які віддають шану своєму повелителю Сонцю.

Тримаючись за руки, п'ятнадцять років блукали ми з Елеонорою тією долиною, поки наші серця полонило кохання. Це трапилось увечері, наприкінці третього п'ятиріччя її життя і четвертого п'ятиріччя — мого. Обійнявшись, ми сиділи під схожими на зміїв деревами і дивились на наші відображення у Ріці Мовчання. Ми не перекинулися бодай словом протягом цього чудового дня, та й наступного сказали одне одному лише кілька несміливих слів. Із хвиль до нас вийшов бог Ерос, і ми відчули, як він розбудив палкий дух наших предків. Пристрасті, якими цілі сторіччя славився наш рід, дивно переплелись із мріями, які також властиві нам, і шалено пронеслися над Долиною Багатобарвних Трав. Усе в ній змінилось. На деревах, які раніше не знали цвітіння, порозпускалися дивовижні, яскраві, наче зірки, квіти. Смарагдовий килим став іще зеленішим, а коли, одна по одній, зів'яли білі маргаритки, замість них повитикалися десятки рубіново-червоних асфоделів. Життя завирувало всюди, де ступала наша нога, бо навіть цибатий фламінго, якого ми ніколи не бачили раніше, разом з іншими веселими яскравими птахами розпростав перед нами свої рожеві крила. Золоті і срібні риби заплескались у річці, а з її глибин піднявся гомін, який, помалу наростаючи, нарешті забринів колисковою, чарівнішою за Еолову арфу, мелодійнішою за все на світі, крім голосу Елеонори. І величезна хмара, яку ми вже давно помічали поблизу Гесперу,* випливла, випромінюючи золоте й червоне сяйво, і, мирно заклубочившись над нами, кожного дня опускалась усе нижче, аж поки зачепилася краями за верхівки гір, розвіявши своїм сяєвом їхню похмурість і ув'язнивши нас, здавалося, навіки, в чарівній темниці величі і слави.

Елеонора була гарна, як серафим, проте нелукава й невинна, як і її недовге життя серед квітів. Вона не приховувала лукаво кохання, що спалахнуло в її серці, а разом зі мною зазирнула у його потаємні куточки, коли ми удвох блукали долиною і говорили про зміни, які в ній сталися. Елеонора в сльозах заговорила про останню трагічну зміну, що чекає на все людство, і відтоді тільки про це й вела мову, щоразу повертаючись до цієї сумної теми, подібно до того, як одні й ті самі яскраві образи з пісень шіразького барда* знов і знов постають у нашій уяві в розмаїтих разючих варіаціях. А одного разу вона відчула, як її персів торкнулася смерть; наче метелика-одноденку, природа наділила її досконалою красою лише для того, щоб відібрати життя. Проте Елеонорин страх перед могилою пояснювався тим, що вона одного разу розповіла мені в сутінках на березі Ріки Мовчання. Душу їй краяла думка, що, поховавши її в Долині Багатобарвних Трав, я полишу ці щасливі місця назавжди і віддам увесь шал свого кохання дівчині з світу буденного й чужого. І тоді я мерщій кинувся до ніг Елеонори і присягнув перед нею і небесами, що ніколи не з'єднаю своєї долі з жодною дочкою Землі, ні в чому не зраджу її благословенної пам'яті й не забуду те щире почуття, яке дало мені стільки щастя. І я закликав Вседержителя бути свідком моєї святої врочистої обітниці. А якщо я порушу ту обітницю, нехай упаде на мене кара, про яку я благав Його і її, святу, що житиме в Елізіумі,* і нехай кара буде такою страшною, що я не зважусь навіть говорити про неї. Коли я сказав ці слова, ясні Елеонорині очі ще більше проясніли. Вона зітхнула, неначе смертельний тягар уже не гнітив її, і, затремтівши, гірко заплакала. А втім, утішилась моєю обітницею (адже була ще дитям), і смерть їй видавалася легкою. Через кілька днів, спокійно лежачи на смертному одрі, вона сказала мені, мовляв, за те, що я зробив для заспокоєння її душі, вона після смерті охоронятиме мене, якщо їй це буде дозволено, по ночах приходитиме до мене у яв. А якщо душам раю цього не можна, вона часто звіщатиме про свою присутність — чи то дмухне мені в обличчя вечірнім вітерцем, чи то напахне повітря, яким я дихаю, ангельським фіміамом. Із цими словами вона розлучилась зі своїм безгріховним життям, ніби завершивши тим першу пору мого життя.