Страница 1 из 3
Едґар Аллан По
НЕ ЗАКЛАДАЙСЯ З ЧОРТОМ НА ВЛАСНУ ГОЛОВУ
«Con tal que las costumbres de un autor, — пише дон Томас де Лос Торрес* у передмові до своїх «Аматорських віршів», — sean puras у castas, importo muy росо que no sean igualmente severas sus obras», що нашою мовою означає просто: коли моральність автора чиста, не дуже важливо, яка мораль випливає з його книжки. Ми гадаємо, що тепер дон Томас перебуває в чистилищі за це твердження. І з погляду поетичної справедливості найрозумніше було б тримати його там, поки «Аматорські вірші» не перестануть друкуватись або остаточно заляжуть на полицях за браком читачів. Кожен літературний твір повинен мати мораль, і, що істотніше, літературні критики відкрили, що кожен літературний твір таки має мораль. Колись Філіпп Меланхтон* написав коментар до «Батрахоміомахії»* й довів, що намір автора був збудити відразу до чвар. П'єр Ла-Сен,* ступивши трохи далі, показує, що той намір був виховати в молоді помірність у їжі й питті. Так само Якобус Гуго* переконав себе, що під постаттю Евеніса Гомер мав на увазі Жана Кальвіна; під Антіноєм* — Мартіна Лютера; під лотофагами* — протестантів узагалі; а під гарпіями — голландців. Наші сучасні вчені не менш проникливі. Вони розкривають прихований зміст у «Допотопних людях»,* притчу в «Паугатані»,* нові погляди в «Щиглику» і трансценденталізм у «Мізинчику». Одне слово, доведено, що ніхто не може сісти й написати щось без дуже глибокого задуму. Таким чином автори звільняються від великого клопоту. Романістові, наприклад, не треба дбати про мораль у романі. Вона там буде — тобто десь та буде, тож хай та мораль разом з критиками самі дбають про себе. Коли настане відповідний час, усе, що автор мав на думці й чого він не мав на думці, буде виявлене, і в «Дайелі»,* і в «Хлопчині з Мену»,* разом з усім тим, що йому слід було мати на думці, й тим, що він явно хотів мати на думці, — й таким чином у кінці все вийде на яв.
Тому нема ніяких слушних підстав у звинуваченні, висунутому проти мене деякими невігласами — що, мовляв, я не написав жодної моральної оповідки чи, точніше кажучи, оповідки з мораллю. Це не критики, яким судилось вивести мене в люди й розвинути мою моральність; ось у чому секрет. Мало-помалу «Північноамериканський щоквартальний трамтарарам»* змусить їх соромитися своєї дурості. А тим часом, у робочому порядку, спростовуючи звинувачення проти мене, я пропоную читачам оцю невеселу історію — історію, цілком очевидну мораль якої годі заперечувати, оскільки кожен може прочитати ту мораль, надруковану великими літерами в заголовку. Я покладаюся на такий спосіб — куди мудріший, ніж у Лафонтена та інших, що відкладають ефект на останню хвилину і таким чином упихають його в самий хвіст своєї байки.
«Defuncti injuria ne afficiantur»,* — такий був закон на дванадцяти скрижалях,* і «De mortuis nil nisi bonum»,* — це чудове правило, навіть коли йдеться про метелика «мертва голова». І тому я не маю наміру ганити свого покійного приятеля Тобі Достоббіса. Правда, він був злий як собака і вмер теж по-собачому, але чи винен він був у своїх вадах? Адже їх породив один ґандж його матері. Вона сумлінно шмагала свого малого синка, бо, як жінка порядна, всі обов'язки виконувала з радістю, а дітям, як відбивним котлетам чи оливним деревам у сучасній Греції, биття завжди йде на користь. Але вона, сердешна, була шульгою, а дітей краще не шмагати зовсім, ніж шмагати лівою рукою. Адже земля крутиться справа наліво. І шмагати дитину зліва направо не годиться. Бо коли кожний удар у належному напрямі виганяє з дитини лихі якості, то кожний удар у протилежному напрямі, навпаки, заганяє їх іще глибше. Я часто бував свідком таких екзекуцій над Тобі і навіть по тому, як він відбрикується, помічав, що він із дня на день стає чимраз гіршим. І врешті крізь сльози в його очах я побачив, що ніякої надії на виправлення цього урвителя не лишилось; і ось одного дня, коли його налупцьовано так, що він аж почорнів на виду й можна було подумати, ніби це якийсь юний африканець, але досягнено цим тільки того, що він почав корчитись, наче в падучці, я не міг більше витримати і, впавши навколішки, на весь голос передрік йому цілковиту згубу.
Справді, ця його рання розбещеність була жахлива. В п'ять місяців він уже міг так розлютуватися, що йому відбирало голос. В шість я якось заскочив його на тому, що він гриз колоду карт. В сім місяців він набув звички обнімати й цілувати маленьких дівчаток. У вісім місяців він категорично відмовився підписатись під відозвою Товариства тверезості. Отак він місяць за місяцем розбещувався, аж поки, під кінець першого року, не тільки надумав запускати вуса, а ще й набув поганої звички лаятись, клясти і з кожної нагоди закладатись на щось.
Через цю останню непутящу звичку й спостигла врешті Тобі та згуба, яку я передрік йому. Така манера поводитися з літами все дужче вкорінювалася, і, ставши дорослим, він слова не міг вимовити без свого «закладаюсь». Не те щоб він закладався справді, ні, зайвого наговорювати не буду. То в нього просто була така примовка, і ніякого значення він у неї не вкладав. Просто додавав слівце для більшої виразності, цілком невинно, аби закруглити фразу. Коли він казав «закладаюсь на те й на те», ніхто й гадки не мав приймати той заклад; але я однаково вважав, що мій обов'язок — спиняти його. Звичка ця була непристойна, і я так йому й казав. Вона була вульгарна, так я його переконував. Її не схвалюють у порядному товаристві — я казав це, і то була чиста правда. Її заборонено постановою Конгресу — кажучи це, я й на думці не мав брехати. Я обурювався — та марно. Я протестував — на вітер. Я просив його — він усміхався. Я благав — він сміявся. Я вичитував йому — він шкірив зуби. Я погрожував — він лаявся. Я стусав його — він кликав поліцію. Я смикав його за ніс — він закладався з чортом на власну голову, що більше я на таке не наважусь.
Бідність була ще одною вадою, яку прикрий фізичний ґандж Достоббісової матері прищепив її синові. Він був огидно вбогий, і, мабуть, саме тому його постійні пропозиції закластись рідко виражалися в якихось грошових сумах. Чи варто казати, що ніколи не чув із його вуст такого виразу: «Закладаюсь на долар». Звичайно він казав: «Закладаюсь на що хочете», — а в найкритичніших випадках: «Закладаюся з чортом на власну голову».
Ця остання формула, здавалося, подобалась йому найдужче; можливо, тому, що вона означала найменший ризик. Адже Достоббіс зробився надзвичайно скупим. Якби який чорт погодився на цей заклад, Тобі програв би небагато, бо голова в нього була невелика. Але це мої власні міркування, і я не певен, чи маю право приписувати їх йому. Та хай там як, а вищезгадані слова лунали з його вуст щодень частіше, хоч як непристойно давати в заклад свою голову замість банкнотів, але схиблений розум мого приятеля неспроможен був цього зрозуміти. Кінець кінцем він облишив усі інші форми закладу і цілком перейшов на одну: «Закладаюся з чортом на власну голову», — і то так уперто і віддано, що це мене й дивувало, й дратувало. Мене завжди дратує те, чого я не можу з'ясувати. Загадки змушують людину думати, а це шкодить здоров'ю. Правду кажучи, в самому вигляді, з яким містер Достоббіс вимовляв свою непристойну формулу — в манері виголошувати її, — було щось таке, що спочатку інтригувало мене, а потім почало гнітити: щось таке, що, не знаходячи в цю хвилину відповіднішого слова, дозвольте мені назвати чудернацьким; містер Кольрідж, певне, назвав би його містичним, містер Кайт — пантеїстичним, містер Карлейль — химеристичним, а містер Емерсон — суперказуїстичним. І воно почало мені не подобатись. Душа містера Достоббіса опинилась у небезпечному становищі. Я вирішив пустити в хід усю свою красномовність, аби врятувати її. Я заприсягся прислужитись йому, як святий Патрік* у одній ірландській хроніці нібито прислужився жабі — «пробудив у ній почуття реальності», каже хроніка. І негайно взявся до діла. Я ще раз почав переконувати його, зібравши всю свою снагу й красномовність для останньої спроби.