Страница 6 из 51
Джеррі, достоту як пан Мередіт-старший, мав чорне волосся й темні очі, які, утім, не променилися замрією, а сяяли жвавим вогнем. Фейт, що сиділа поряд із братом, носила свою вроду, мов безтурботна квітуча троянда. Вона мала золотаво-карі очі, золотаво-каштанові кучері й рум’яні щоки. Фейт надто часто сміялася, щоби здобути схвалення батькової пастви, а якось навіть ошелешила стару пані Тейлор, невтішну вдову по кількох чоловіках, безсоромною заявою, та ще й на церковнім ґанку: «Світ — це не долина плачу, пані Тейлор. Він сповнений веселощів та сміху».
Маленька мрійлива Уна не любила сміятися. У її прямому чорному волоссі, заплетеному в дві кіски, не знати було пустотливих кучериків, а сині мигдалеподібні очі дивилися на світ печально й задумливо. Лише деколи несмілива замріяна усмішка осявала її лице. Уна була чутливіша до громадської думки, ніж Фейт, і стривожено усвідомлювала, що в їхнім трибі життя є щось неправильне. Їй дуже хотілося змінити його на краще, проте вона гадки не мала, як досягти бажаних результатів. Коли-не-коли вона протирала меблі від пороху — тоді, як могла знайти ганчірку, що завжди лежала деінде. Одного разу, відшукавши щітку для одягу, Уна спробувала почистити найкращий батьків костюм, а якось пришила до нього відірваний ґудзик суворою білою ниткою. Наступної неділі в церкві ту нитку помітила кожна парафіянка, і ще кілька тижнів Спільнота милосердя гула, немов розтривожений вулик.
Карл успадкував материні ясні сині очі, відважні й чесні, та її каштанове волосся із золотими іскорками. Він знав комашині таємниці й інстинктивно розумів усіх жуків і бджіл. Уна не любила сідати поруч із ним — адже хтозна, яке жаске створіння ховається в братовій кишені. Джеррі відмовився спати в одному ліжку із братом опісля того, як Томас-Карлайл узяв із собою під ковдру живого вужа. Відтак Карл зі своїми чудернацькими друзями тулився на старому ліжечку, такому короткому, аж не міг випростати ноги — і добре, що тітка Марта, котра змінювала на ньому простирадла, недобачала.
— А де вам хотілося б лежати тут, на цвинтарі, якби ми були методистами? — весело запитала Фейт.
Брати й сестра підтримали дискусію, що спонукала до захопливих роздумів.
— Місця тут мало, цвинтар уже заповнений, — мовив Джеррі. — Сам би я, мабуть, вибрав собі закуток біля дороги. Там буде чути тупіт коней і голоси перехожих.
— А мені подобається той видолинок під вербою, — озвалася Уна. — На тій берізці птахи в’ють затишні гнізда й знай собі виспівують уранці.
— А я — поруч із Портерами. Там поховано стільки дітей, а мені завжди потрібні друзі, — мовила Фейт. — А ти, Карле?
— Я взагалі не хочу, щоб мене ховали, — відповів Карл, — та коли доведеться, нехай то буде в мурашнику. Мурахи страшенно цікаві істоти.
— Які, певно, добрі були всі ті люди, що тут лежать, — мовила Уна, що любила вичитувати старі панегірики. — Здається, на всьому цвинтарі немає нікого лихого. Мабуть, методисти все-таки кращі за пресвітеріан.
— Можливо, методисти ховають своїх лихих людей так само, як котів, — припустив Карл. — Вони взагалі їх до цвинтаря не доносять.
— Дурниця, — відрубала Фейт. — Уно, тутешні люди не були ні кращі, ні гірші від інших. Та коли хтось умирає, про нього треба казати хороше, бо інакше повернеться його привид і дошкулятиме тобі. Так сказала тітка Марта. Я запитала в тата, чи це правда, а він подивився крізь мене й пробурмотів: «Правда? Правда? Що є правда? Що є правда, о глузливий Пілате?»[7] Ну, то я зрозуміла, що це, напевно, все-таки правда.
— Цікаво, чи буде пан Девіс дошкуляти мені, якщо я шпурну каменем в урну з його надгробка? — запитав Джеррі.
— Тобі дошкулятиме пані Девіс — захихотіла Фейт. — У церкві вона дивиться на нас, як кицька на мишей. Минулої неділі я показала язика її небожеві, а він показав мені — ох, бачили б ви її вираз! Мабуть, одразу по виході з церкви вона дала йому потиличник. Я так хотіла їй теж показати язика, та пані Еліот застерегла, щоб я ніколи й нізащо не ображала її.
— Кажуть, Джем Блайт колись показав їй язика й вона відмовилася лікуватися в його батька — навіть тоді, коли помирав її чоловік, — відповів Джеррі. — Цікаво, які вони, ті Блайти?
— З лиця вони мені сподобалися, — мовила Фейт. Пасторські діти опинилися на станції того ж пообіддя, коли юні Блайти приїхали з Ейвонлі. — Особливо Джем.
— У школі кажуть, ніби Волтер — тютя, — озвався Джеррі.
— Я не вірю в це, — заперечила Уна. Волтер здався їй дуже вродливим хлопцем.
— Але він пише вірші. Торік дістав на шкільному конкурсі нагороду за вірш — мені розповів Берті-Шекспір Дрю. Його мати вважала, що саме Берті мусив перемогти на конкурсі, бо в нього поетичне ім’я. Але Берті сказав, що ім’я — то байдуже, а написати вірш він не зміг би навіть задля порятунку власного життя.
— Мабуть, ми познайомимося з ними, коли вони прийдуть до школи, — замислилася Фейт. — Надіюся, двійнята виявляться непогані. Більшість тутешніх дівчат мені не подобається. Усі такі дурні — навіть ті, що милі й приязні. Але ці нібито з нашого тіста книш — особливо руда. Хоч я думала, двійнята завжди схожі між собою, але вони не схожі нітрохи.
— Мені сподобалася їхня мама, — зітхнула Уна, що заздрила кожній дитині, у якої була мати. Їй лише виповнилося шість років, коли померла її власна мама, та дівчинка ревно берегла в душі свої найдорожчі скарби — ніжні, безцінні спогади про надвечірні обійми й ранкові пустощі, лагідний голос, любовний погляд і наймиліший, найвеселіший сміх.
— Кажуть, вона якась не така, як усі, — мовив Джеррі.
— Пані Еліот заявляє — це тому, що пані Блайт так і не виросла, — мовила Фейт.
— Таж вона вища за саму пані Еліот.
— Це так, але в душі — пані Еліот каже, що в душі пані Блайт досі лишилася дівчинкою.
— Що це пахне? — урвав їхню розмову Карл, нюшачи повітря.
Тепер усі вони відчули запах. Звабливий аромат линув у стиглім вечірнім повітрі з маленької лісистої долини біля підніжжя пагорба, де стояв пасторський дім.
— Я хочу їсти, — мовив Джеррі.
— Сьогодні ми їли на обід лише хліб із мелясою, а на вечерю — холодну «тотожність», — сумовито проказала Уна.
Тітка Марта мала звичку щопонеділка варити величенький шмат баранини й подавати її щодня, холодну й тлусту, аж доки скінчиться. Якось у мить натхнення Фейт охрестила цю страву «тотожністю» й відтоді в пасторськім домі її завжди називали саме так.
— Ходімо, подивимося, звідки лине запах, — запропонував Джеррі.
Отож усі вони звелися на рівні ноги, весело й безтурботно промчали галявиною, мов молоді цуценята, перелізши через паркан, рвонули вниз моховитим схилом туди, звідки вабив їх дедалі сильніший аромат свіжої страви, і через кілька хвилин спинилися, задихані, у священнім закутку Долини Райдуг, де «Джем і компанія» саме намірялися проказувати молитву й частуватися.
Мередіти нерішуче спинилися. Уна пошкодувала про їхню поспішну нерозсудливість, але Ді Блайт, як завжди, трималася гідно. Дружньо всміхаючись, вона підвелася назустріч.
— Здається, я знаю, хто ви, — сказала вона. — Мабуть, діти нового пастора, так?
Фейт кивнула; щоки її взялися ямочками.
— Ми відчули запах вашої форелі й поцікавилися, що воно таке.
— То сідайте разом із нами — допоможете їсти, — мовила Ді.
— Певно, вам і самим не вистачить, — озвався Джеррі, пожадливо зиркаючи на саморобну бляшану пательню.
— Вистачить. На кожного по три рибини, — відповів Джем. — Сідайте.
Двічі просити пасторських дітей не довелося. Гості й господарі весело посідали на моховитім камінні й довго, радісно бенкетували. Нен і Ді, певно, вмерли б від жаху, якби їм стало відомо те, що добре знали Уна й Фейт: у Карла в кишені сиділо двоє мишенят. Утім, вони про це не довідалися, тож і бридко їм не було. Та й де можна познайомитися краще, ніж за обіднім столом? Коли зникла остання форель, Блайти й Мередіти вже були добрими друзями й відданими союзниками. Вони завжди знали одні одних і так триватиме ціле життя. Плем’я, що знає Йосипа, зустріло своїх.
7
Посилання на Біблію (Євангеліє від Івана, 18:38) і трактат Ф. Бекона «Про правду».