Страница 36 из 51
Розмарі благально простягнула руки.
— Еллен, — розпачливо проказала вона, — я кохаю Джона Мередіта… і хочу бути його дружиною. Будь ласка, звільни мене від обітниці.
— Ні, — безжально відрубала Еллен, уся похолола від страху.
— Еллен… Еллен…
— Послухай, — урвала старша сестра. — Я не просила тебе давати обітницю. Ти сама запропонувала…
— Так… я знаю… але ж я не думала тоді, що колись полюблю…
— Ти сама запропонувала, — несхитно правила своєї Еллен. — Присягнула на маминій Біблії. То була не просто обіцянка — то була клятва. І ти хочеш порушити її.
— Еллен, я прошу хіба звільнити мене від неї…
— Ні. Мусиш триматися свого слова — так я вважаю. Я не звільню тебе від обітниці. Поруш її, коли хочеш… та я не дам на це згоди.
— Ти дуже сувора до мене, Еллен.
— До тебе? А що буде зі мною? Невже ти навіть не замислилася, як я житиму тут сама? Я не зможу… я збожеволію! Я не можу жити сама! Хіба я не була тобі хорошою сестрою? Не потурала всім твоїм забаганкам? Хіба я в чомусь відмовляла тобі?
— Ні… але…
— І ти хочеш покинути мене заради чоловіка, якого рік тому ще навіть не знала?
— Я кохаю його, Еллен…
— «Кохаю»! Послухай, що ти верзеш! Наче школярка, а не жінка середніх літ. Він тебе не кохає. Йому потрібна служниця й нянька. І ти не кохаєш його. Ти просто хочеш бути «пані» — ти одна з тих слабкодухих жінок, для яких бути старою дівою — то нестерпна ганьба, от і все.
Розмарі здригнулася. Еллен не могла чи не хотіла зрозуміти. Марно було сперечатися з нею.
— То ти не відпустиш мене, Еллен?
— Ні. І я не хочу більше говорити про це. Ти обіцяла й мусиш дотримати слова. Усе. Іди спати. Поглянь, котра година. Ти надто розбурхана через цю романтичну бридню. Завтра порозумнішаєш. І щоб я більше не чула про це ані слова. Іди.
Розмарі пішла мовчки, бліда й пригнічена. Еллен зо кілька хвилин рвучко ходила кімнатою, а потім спинилася біля крісла, у якому Сент-Джордж спокійно проспав увесь вечір. Мимоволі похмуре лице її осяяла усмішка. Один лише раз у своєму житті — коли померла мати — Еллен не могла здолати трагедію комедією. Навіть тими давніми гіркими днями, коли Норман Дуглас покинув її, вона сміялася із себе так само часто, як плакала.
— Хтось, мабуть, завтра надметься, Сент-Джордже. Так, Сенте, на нас чекають кілька похмурих днів. Та ми переживемо їх, Джордже. Ми завжди вміли дати раду з дурними дітиськами, Сенте. Розмарі ображатиметься, а тоді їй попустить і все буде, як раніше, Сент-Джордже. Вона обіцяла й мусить дотримати слова. Більше я не маю чого сказати ні їй, ні тобі, ані будь-кому іншому, Джордже.
Але тієї ночі Еллен лежала в ліжку розгнівана й не склепила повік до світанку.
Утім, Розмарі не ображалася. Наступного дня вона була мовчазна й мертвотно-бліда, та в поведінці її не знати було жодних змін. Певне, вона не тримала зла на Еллен. Знялася страшенна буря, тож ніхто не міг дістатися до церкви. По обіді Розмарі замкнулася у своїй кімнаті й написала лист Джонові Мередіту. Вона не могла зважитися на те, щоб відмовити особисто. Вочевидь, він запідозрив би, що вона робить це неохоче, і почав би домагатися свого, а Розмарі відчувала, що не здужає встояти. Він мусить знати, що вона зовсім не любить його, а це вдавалося висловити тільки листом. Отож вона дібрала найхолодніших, щонайманірніших слів і склала коротесеньку, ледь чемну записку, яка не лишала жодних надій найсміливішому із закоханих — а Джона Мередіта нітрохи не випадало назвати сміливим. Наступного дня, прочитавши лист Розмарі в неприбраній бібліотеці, він знову замкнувся в собі, скривджений та принижений. А вслід за кривдою на нього налетіло й страшне прозріння. Він думав, що не кохає Розмарі так сильно, як кохав Сесілію. Тепер, утративши її, пан Мередіт зрозумів, як помилявся. Розмарі була для нього всім… усім! І ось він мусить забути її, не сподіваючись навіть на дружбу. Життя слалося попереду незмінною пусткою. Він мусить існувати далі — у нього є робота, діти — проте, здавалося, хтось видер йому серце із грудей. Пан Мередіт сидів, поклавши голову на руки, сам у холодній, незатишній бібліотеці до пізньої ночі. А в домі на пагорбі Розмарі боліла голова, і вона рано вляглася спати, опісля чого Еллен глузливо сказала, звертаючись до Сент-Джорджа, який голосним вуркотінням висловлював зневагу до людей, неспроможних збагнути, що найважливіше в житті — це м’яка подушка.
— Що робили б жінки, Сент-Джордже, якби не могли вигадати собі головний біль? Але не зважаймо, Сенте. Заплющмо на це очі. Мине кілька тижнів, і все буде добре. Мушу визнати, Джордже, мені теж гризько — так, неначе я втопила кошеня. Але вона обіцяла, Сенте… і, бачить Господь — сама запропонувала дати обітницю.
Розділ 23
Виховний клуб
Дощ накрапав увесь день — лагідний, свіжий, прозорий весняний дощ, мов ніжний шепіт неба, що будив від зимового сну проліски та фіалки. Перлинно-сірі тумани серпанком оповивали гавань, затоку й низькі прибережні поля. Та ввечері дощ ущух і туман здимів ген понад морем. У небі розквітли полум’яні ружі хмар. Дальні пагорби темніли на тлі пишноцвітних жовтавих нарцисів і малинової конюшини. Над узбережжям зійшла велетенська сріблиста зоря. Жвавий, меткий, веселий вітер ніс із Долини Райдуг густий запах глиці й моховитих боліт. Він виспівував у кронах старезних ялин, що росли довкруж методистського цвинтаря, і ворушив розкішні кучері Фейт, яка сиділа на могилі Єзекії Поллока, обійнявши одною рукою Уну, а другою — Мері Ванс. Джеррі й Карл сиділи навпроти дівчат із пустотливим вогником в очах опісля довгого нудного дощового дня.
— Повітря нині просто сяє, еге ж? Наче дощик помив його, — радісно мовила Фейт.
Мері Ванс похмуро зиркнула на неї. Знаючи те, що знала вона — а чи гадала, що знає — Мері укотре впевнилася, що Фейт надто вже легковажна. Мері прийшла з новиною, яку намірялася повідомити, перш ніж рушить додому. Пані Еліот веліла їй віднести пасторові свіжих яєць і дозволила півгодини побавитися з юними Мередітами. Час спливав, тож Мері випростала підібгані ноги й ущипливо прорекла:
— Грець із тим повітрям. Слухайте сюди, малі. Цієї весни ви поводитеся геть жахливо. Мусите вилюдніти — конче мусите. Я навмисне прийшла, щоб вам це сказати. Усе село тільки про вас і говорить. Жахливо.
— Хіба ми знову щось утнули? — вигукнула спантеличена Фейт, знімаючи руку з пліч Мері. Унині вуста затремтіли, а чутлива душенька зіщулилася. Мері завжди була така невблаганно відверта. Джеррі виклично засвистів. Хай ця Мері знає, що йому байдуже до її промов! Що їй із того, як вони поводяться? Яке вона має право вчити їх добрих манер?
— Знову? Та ви постійно лиш капостите! — буркнула Мері. — Щойно одна витівка забудеться, як у вас інша напоготові. Я думаю, що ви, пасторські дітки, певно, і зовсім гадки не маєте, як треба поводитися.
— Може, ти нам розкажеш? — мовив Джеррі з убивчою іронією, яка, проте, не справила жодного враження на Мері Ванс.
— Я можу розповісти вам, що буде, коли ви не навчитеся поводитися, як слід. Парафіяльні збори попросять відставки вашого татка. Еге ж, паничу Джеррі-мудрагелику. Пані Девіс уже розмовляла про це з пані Еліот. Я сама чула. Я завжди нашорошую вуха, коли пані Девіс приходить на чай. То вона каже, що всі ви вже геть зіпсуті й то щодалі гірше, але чого сподіватися, коли ніхто вас не виховує. Та паства більше не хоче із цим миритися. Щось треба вдіяти. Методисти беруть вас на глум, а пресвітеріани ображаються. Вона запевняє, що вам усім слід дати березової каші. Хе, та якби люди кращали від лупки, я вже була би свята. Бачте, я кажу вам це не для того, щоб скривдити вас. Мені вас жаль, — мовила Мері з неперевершеною поблажливістю, — я знаю, що де ж вам набратися розуму, коли все так, як воно є. Та іншим це байдуже, на відміну від мене. Онде панна Дрю розповідає, що Карл приніс до недільної школи жабу в кишені, а вона вискочила геть просто серед уроку. Тепер панна Дрю більше й ногою не ступить до вашого класу. Чого ти не тримаєш своїх комахів удома, га?