Страница 28 из 51
— Ні, пане Дуглас, — лукаво всміхнулася Фейт. — Я хочу, щоб ви й до церкви ходили.
— Ну, угода є угода. Дванадцять разів на рік, може, і витримаю. Ох, і галасу буде в церкві, коли я знову туди прийду! То стара Сьюзен Бейкер каже, що я потраплю до пекла? А ти як гадаєш, мала — так воно буде чи ні?
— Надіюся, що ні, пане Дуглас, — промимрила спантеличена Фейт.
— Чому надієшся, га? Скажи, чому ти надієшся? Поясни-но мені, мала, поясни.
— Бо… це, мабуть, дуже неприємне місце, пане Дуглас.
— Неприємне? То ще який у кого смак. Янголи набридли б мені швидше. Уяви-но стару Сьюзен із німбом, га?
Фейт уявила — і раптом щиро й весело засміялася. Норман схвально дивився на неї.
— Кумедно, га? Ох, як ти мені подобаєшся! А щодо церкви… скажи-но мені: твій татусь уміє проповідувати?
— Він чудовий проповідник, — мовила вірна Фейт.
— Невже? Але я перевірю… я пошукаю в нього вад! Хай добирає слів у моїй присутності! Я впіймаю його… зажену його в пастку… я знайду вади в його промові. Коли вже я ходитиму до церкви, то розважатимуся добряче. А він читає казання про пекло?
— Ні-і-і… Мабуть, ні.
— Шкода. Я люблю такі проповіді. Скажи йому: як хоче, щоб я не нудився, раз на півроку нехай читає казання про пекло, і що гучніше там шкварчатиме сірка, то краще. Я люблю, коли в церкві пашить. А яка втіха буде старим дівулям! Вони глядітимуть на безбожного Нормана Дугласа й сичатимуть подумки: «Ось тобі, гріховоднику! Ось, що на тебе чекає!». Я доплачуватиму по десять доларів за кожну таку проповідь — знай собі, умовляй татуся! А от і Вілсон варення несе. Подобається, га? Це тобі не натоптиво. Скуштуй!
Фейт чемно проковтнула велику ложку варення, що тицьнув їй Норман. На щастя, воно виявилося смачне.
— Найкраще сливове варення у світі, — проголосив Норман, із грюкотом ставлячи перед нею велику розетку. — Я радий, що тобі смакує; візьмеш собі два слоїчки. Бач, мала, я не жаднюга, та й не був ним ніколи. Тут мене диявол не зажене в глухий кут. А що Естер не мала собі нових капелюхів, то я в тім не винен. Сама на них ощадила, а гроші віддавала на тих жовтопиких китайців. Я в житті не дав ані цента на місії — і не дам. Гляди, не знаджуй мене цим, мала! Пастору сотню на рік і щомісяця раз до церкви; та я не псуватиму добрих поган, щоб із них постали кепські християни! Бач, мала, вони вже не згодяться ні до раю, ні до пекла — нікудишні стануть… геть зіпсовані. Вілсон, та всміхніться ж ви, га? Лихий його зна, як то ви, жінки, умієте сердитися. Я ні разу в житті так не киснув. Зі мною хіба — стук, грюк, а тоді — пф-ф-ф… гроза минула, і знову сонце, і я погідний, хоч до рани прикладай.
Після вечері Норман заявив, що відвезе Фейт додому, і навантажив бричку яблуками, капустою, картоплею, гарбузами, та ще й додав кілька слоїків із варенням.
— А осьде котик із клуні. Хочеш — і його тобі подарую. Тільки скажи!
— Ні, дякую, — рішучо відказала Фейт. — Я не люблю котів, і в мене є півень.
— Ох, що вона каже! Півня ж не можна пригорнути, як кошеня! Та й де таке чувано — щоб когута тримати в хаті? Візьми-но кота. Я хочу віддати його в добрі руки.
— Ні. У тітки Марти теж є кіт, він може вбити зайду.
Хоч-не-хоч Норман мусив визнати за нею слушність.
Він запріг у бричку жеребця-дволітка й весело домчав Фейт аж до самого пасторського будинку, поклав гостинці на кухоннім ґанку і, вйокнувши, прогарчав:
— Раз на місяць, мала — не більше, ніж раз на місяць!
Фейт пішла спати, відчуваючи, як їй забило дух і паморочиться, наче вона щойно вибралася з велетенської вирви. Вона була щаслива. Можна вже не боятися, що їм доведеться покинути Глен, і цвинтар, і Долину Райдуг. Утім, засинаючи, вона терзалася жахливим спогадом про те, як Ден Різ обізвав її «свинюшницею». Певно, дібравши влучне прізвисько, він кликатиме її так за першої-ліпшої нагоди.
Розділ 17
Подвійна звитяга
Норман Дуглас з’явився в церкві першої листопадової неділі, наробивши там сподіваного галасу. Пан Мередіт неуважно потис йому руку на ґанку й замріяно поцікавився здоров’ям пані Дуглас.
— Кепсько було десять років тому, коли я щойно поховав її, але тепер, надіюся, полегшало, — пророкотав Норман, на жах і превелику втіху всіх, окрім пана Мередіта, який сумлінно обмірковував назву останнього розділу нинішнього казання, тож не мав гадки ні про те, що відповів йому Норман, ані про те, що він сам запитав у нього.
Після церкви Норман перехопив Фейт біля хвіртки.
— Дотримав слова, Червона Трояндо, бачиш — дотримав слова. Тепер вільний до першої грудневої неділі. Добре було казання, мала — дуже добре. Татусь у тебе розумак, хоча з лиця й не скажеш. Та він дещо суперечив сам собі — перекажи, що він сам собі суперечив. І скажи, що в грудні я хочу послухати про сірку й вогонь. Нема як краще провести рік, мала — з пекельним вогником. А новий рік почати з милої, духмяної бесіди про небеса. Хоча то буде не так цікаво, мала — і наполовину не так цікаво. Але я хотів би знати, що твій татусь думає про небеса. Думати він уміє, а то величезна рідкість — такого зустріти, що вміє думати. Але він таки суперечив собі. Хе-хе! Запитай його якось, мала, коли він прокинеться, чи може Господь створити таку велику брилу, що й Сам її підняти не подужає? Не забудь, мала. Хочу почути, що він скаже. Я цим питанням багатьох пасторів загнав уже на слизьке.
Отож Фейт рада була втекти від нього додому. Ден Різ, що стояв у хлопчачому гурті неподалік, глипнув на неї й уже відкрив був рота, щоб гукнути в спину: «Свинюшниця!», проте не наважився вимовити це слово на церковнім подвір’ї. Зовсім інакше Ден почувався в школі, тому, зустрівши Фейт на обідній перерві в ялиновім гайку, він укотре загиготів:
— Свинюшниця! Свинюшниця! Півнючка!!!
Зненацька Волтер Блайт підвівся з моховитої подушки за зграйкою молоденьких ялин, де він сидів із книжкою, блідий, проте з рішучим вогнем в очах.
— Замовкни, Дене Різ! — вигукнув він.
— Здоров, панно Волтере, — утяв анітрохи не збентежений Ден і, спритно видершись на паркан, почав глумливо виспівувати: — Боя-боя-боягуз на базарі вкрав гарбуз!
— Ти інцидент! — презирливо мовив Волтер, іще сильніше збліднувши. Він мав туманне уявлення про те, що означає слово «інцидент»; утім, Ден геть його не знав і вирішив, що то якась дошкульна образа.
— Боя-боя-боягуз! — крикнув він знову. — А твоя мати пише брехні! А Фейт свинюшниця! Свинюшниця! Свинюшниця! І півнючка! Півнючка! Півнючка! Боя-боя-боягуз…
Аж раптом Ден умовк. Волтер підскочив до нього й одним метким ударом збив на землю. Фейт привітала його безславне падіння вибухом реготу й оплесками. Ден підвівся, побуряковілий від люті, і знову видерся на паркан. Та в цю мить пролунав дзвоник, а Ден знав, що спіткає тих, хто запізниться на урок до пана Гезерда.
— Ми будемо битися! — завив він. — Боя-боя-боягуз!
— Коли схочеш, — відповів Волтер.
— О ні, Волтере, ні, — запротестувала Фейт. — Не бийся з ним. Мені байдуже, що він каже, і я не зважатиму на таких дурнів як він.
— Він образив тебе й мою маму, — незворушно правив своєї Волтер. — Нині після школи, Дене.
— Я мушу йти додому — батько велів на городі картоплю збирати, — буркнув Ден. — Краще завтра.
— Гаразд. Завтра після школи-отут, — згодився Волтер.
— І я натовчу твою пещену мармизу, — пообіцяв Ден.
Волтер здригнувся — не від страху перед погрозою, але від огиди. Це прозвучало так бридко й вульгарно. Проте до класу він увійшов із гордо піднятою головою. За ним дріботіла спантеличена Фейт. Їй було неприємно, що Волтер битиметься з тим малим ужакою, проте… о, він був чудовий! І він битиметься за неї, Фейт Мередіт, і покарає її кривдника! Він неодмінно переможе — такі очі прикликають звитягу!
Утім, до вечора певність Фейт у її заступникові похитнулася. На післяобідніх уроках Волтер сидів принишклий і смутний.