Страница 2 из 51
― Боюся, чи не занадто сильно вони його люблять, — похмуро буркнула Сьюзен. — Маленький Джем сказав був недавно, що по смерті волів би опинитися в Долині Райдуг, а не на небесах, і то виглядало непоштиво.
― Та вони, певно, і в Ейвонлі добре провели час, — відказала панна Корнелія.
― О, пречудово. Марілла так їх розпещує. Надто Джема — у її очах він не здатен на жодну шкоду.
― Панна Катберт уже, либонь, геть постаріла, — зітхнула панна Корнелія, беручись до в’язання, щоб не відставати від Сьюзен — бо ж панна Корнелія стояла на тім, що жінка, чиї руки зайняті роботою, незмінно має перевагу проти жінки, що сидить без діла.
― Маріллі вісімдесят п’ять, — зітхнула Енн, — і коси в неї тепер білосніжні. Проте зір, як не дивно, ліпший, ніж у шістдесят років.
― Хай там як, рибонько, а я рада, що ви знову тут. Без вас мені було так сумно… хоч у Глені й не занудьгуєш, повірте мені. А щодо церковного життя — то я й не пригадаю, коли ще в нас була така насичена весна. Енн, рибонько, ми нарешті маємо собі пастора!
― Його звуть превелебний Джон-Нокс Мередіт, пані Блайт, дорогенька, — озвалася Сьюзен із рішучим наміром не дати панні Корнелії переказати всі новини самотужки.
― Він добрий чоловік? — поцікавилася Енн.
Панна Корнелія зітхнула, а Сьюзен тяжко застогнала.
― О, так, він добрий, якщо вже на те — дуже приємний, освічений і духовний. Але… ох, Енн, рибонько, у нього ж геть немає практичного глузду!
― Чому ж тоді ви запросили його обійняти парафію?
― Бо він, безперечно, найкращий проповідник з усіх, що досі служили в нашій церкві, — мовила панна Корнелія, закривши ряд і знову схрестивши в’язальні шпиці. — Я так собі думаю, він не дістав парафії в місті лише через ту свою вічну химерну замрію. Його випробна проповідь була чудова, повірте мені. Усім безмежно сподобалася й вона, і сам пан Мередіт із вигляду.
― Він надзвичайно вродливий, пані Блайт, дорогенька, і, як-не-як, мені приємно буде бачити вродливого панотця, — утрутилася Сьюзен, певна, що час і їй нагадати про себе.
― Крім того, — вела далі панна Корнелія, — ми мусили вже обрати бодай когось. А пан Мередіт виявився першим із кандидатів, який не викликав дискусій. Щодо решти ми сперечалися. Хотіли були обрати пана Фолсома — він теж був добрим проповідником, та декому не сподобалася його зовнішність: надто вже пещений і смаглявий.
― Наче великий чорний котисько, папі Блайт, дорогенька, — докинула Сьюзен. — А я не здатна щонеділі зносити такого на церковній кафедрі.
― Тоді приїхав пан Роджерс. Цей виявився ні риба, ні м’ясо, — мовила панна Корнелія. — Та навіть якби він проповідував краще за самих Петра й Павла, це йому не зарадило би. Тієї неділі вівця старого Калеба Рамзі забрела до церкви й голосно бекнула, щойно він виголосив біблійний текст. Усі зареготали й опісля того сердешний пан Роджерс не мав уже аніякісіньких шансів. Дехто думав, що нам слід запросити пана Стюарта, бо він усі розуми поїв — уміє читати Новий Завіт п’ятьма мовами.
― Та вряд чи це допоможе йому дістатися на небеса радше, ніж іншим, — знову втрутилася Сьюзен.
― Більшості з нас не сподобалась його манера говорити, — мовила панна Корнелія, не зважаючи на Сьюзен. — Бубонить собі щось під носа… а пан Арнетт узагалі не вміє проповідувати. І текст для проповіді вибрав щонайгірший — «Прокляніте Мероза»[2].
— Щоразу, коли йому бракнуло слів, він гупав Біблією по кафедрі й викрикував: «Прокляніте Мероза!» Сердешний той Мероз, хто б він не був — ох, і прокляли його тієї неділі добряче, — притакнула Сьюзен.
— Пастор, який хоче посісти кафедру, мусить ретельніше добирати біблійний текст, — ваговито сказала панна Корнелія. — Мабуть, нашим священиком став би пан Пірсон, якби дібрав інший текст для проповіді. Та коли він оголосив: «Дивлюся на гори, аж ось вони трусяться»[3], для нього враз усе було скінчено. Паства захихотіла: кожне знало, що дві незаміжні дочки Гіллів[4] із Гарбор-Геда вже п’ятнадцять років сподіваються запопасти кожнісінького нежонатого панотця, що приїздить у Глен. А в пана Ньюмена була завелика сім’я.
— Він винаймав кімнату в мого зятя, Джеймса Клоу, — мовила Сьюзен. — «То скільки це у вас дітей?» — питаю я, а він каже: «Дев’ятеро хлопців і кожен має сестру». «Вісімнадцятеро! — охнула я. — Яка велика родина!» А він засміявся й потім знай собі реготав. Не розумію, чого, пані Блайт, дорогенька — адже вісімнадцятеро дітлахів у жоднім домі не потовпляться.
— У нього тільки десятеро дітей, Сьюзен, — поблажливо-терпляче відповіла панна Корнелія, — а десятеро чемних дітей пана Ньюмена завдали би й дому, і пастві не більшої шкоди, ніж четверо юних Мередітів. Хоч мушу сказати, Енн, рибонько, що вони не такі й погані. Мені вони навіть подобаються — та й усім іншим теж. Їх неможливо не любити, і вони були б дуже милі, якби тільки мали когось, хто подбав би про їхні манери й навчив відрізняти добро від лиха. У школі вони взірцеві учні — так каже вчителька, — але вдома дуріють, як заманеться.
— А що ж робить тим часом пані Мередіт? — здивувалася Енн.
— Немає ніякої пані Мередіт! У тім-то й біда. Пан Мередіт — удівець. Жінка його померла чотири роки тому. Якби ми це знали, то вряд чи пристали б на те, щоб запросити його до нас. Удівець для парафії — то ще гірше, ніж парубок. Та ми були чули, як він казав про своїх дітей і подумали, що, звісно, у них є мати. А коли вони приїхали, то й з’ясувалося, що є лише стара тітка Марта — так вони її кличуть. Вона, здається, кузина матері пана Мередіта, котрий і взяв її до себе, щоб урятувати від богадільні. Їй сімдесят п’ять років, вона підсліпувата, майже зовсім глуха й із мухами в голові.
— І геть не вміє куховарити, пані Блайт, дорогенька.
— Незграбнішої господині й уявити годі, Енн, рибонько, — сумовито притакнула панна Корнелія. — А служниці пан Мередіт не наймає — боїться скривдити почуття тітки Марти. Ох, пасторський дім тепер у жахливому стані, повірте мені! Усюди пороху на палець і страшенний розгардіяш. А ми ж усе так ретельно пофарбували й змінили шпалери в кімнатах до їхнього приїзду.
— Скільки дітей, ви кажете? Четверо? — запитала Енн, яка серцем уже прихилилася до занедбаних бідолах.
— Так — ідуть за віком одне по одному, наче сходинки. Джеральд — найстарший. Йому дванадцять і вони звуть його Джеррі. Кмітливий хлопчик. Фейт одинадцять років. Вона красуня, ніде правди діти, але ж така урвиголова!
— З лиця справдешнє янголятко, проте в халепи себе й усіх довкола повтягує, — сумовито докинула Сьюзен. — Я зайшла якось минулого тижня надвечір у пасторський дім, де саме була пані Міллісон. Вона принесла їм десяток яєць і відерце молока — малесеньке відеречко, пані Блайт, дорогенька. Фейт підхопила те все й помчала вниз, у льох, але на сходах спіткнулася й упала, і молоко та яйця гримнули разом із нею. Уявляєте, що з того вийшло, пані Блайт, дорогенька? Та Фейт вибралася з льоху сміючись. «Не знаю, — каже, — чи то я, чи якесь тістечко із кремом». А пані Міллісон дуже розсердилася. Сказала, що більше нічого не принесе в дім панотця, коли до її гостинців там виявляють таку зневагу.
— Марія Міллісон ніколи не завдавала собі клопоту носити гостинці пасторові, — пирхнула панна Корнелія. — Того дня їй хотілося просто задовольнити свою цікавість. Але Фейт, горопашна, щоразу притичину знайде. Вона така поривчаста й необачна.
— Зовсім як я. Мені ця Фейт очевидно сподобається, — рішуче мовила Енн.
— Вона запальна — а я люблю запальних людей, пані Блайт, дорогенька, — визнала Сьюзен.
— Є якась іскра в ній, — згодилася панна Корнелія. — І завжди вона сміється, і чомусь, як бачиш її, то кортить засміятися разом із нею. Навіть у церкві вона всміхається, не може сидіти погідно. Уні десять років. Миле дівча — негарне, та доволі миле. А Томасові-Карлайлу дев’ять. Рідні кличуть його Карлом, і в нього просто-таки манія збирати жаб, ропух, жуків, і всіх тягти в дім.
2
Біблія, Книга Суддів, 5:23 (за пер. І. Огієнка).
3
Єремії, 4:24 (за пер. І. Огієнка).
4
Гра слів: прізвище Гілл (Hill) співзвучне з англійським словом hill — пагорб. Повна цитата з Біблії звучить так: «Дивлюся на гори, аж ось вони трусяться, і всі згір’я хитаються».