Страница 12 из 19
— Ледащо ваш учитель, от що! — сказав Суботик.
— Я тобі дам — ледащо! — вигукнув сусід по парті і тицьнув йому під п’ятачок стиснутого кулака.
— А чого ж він нічого не робить? — запитав Суботик.
— Бо ми все вміємо робити самі! Кожен, хто хоче, може бути за вчителя. І тільки якщо схибить у чомусь або не знатиме, що казати далі, йому на допомогу приходить справжній учитель і пояснює все сам. Крістіна дуже добре знає географію. Через те вона завжди веде урок, коли ми вивчаємо частини світу, різні країни й міста. Бернд уміє добре рахувати. Він допоміг усім нам вивчити таблицю множення. Отак у нас завжди. Щодня новий учитель. Усі дуже уважно слухають, ніхто ніколи не нудиться — одне слово, у школі нам весело й радісно.
— Отже, кожен може виконувати роль учителя? — спитав Суботик. — Якщо так, я теж хочу бути вчителем!
Сусід по парті підвів руку, і дівчинка за вчительським столом спитала його:
— Що таке?
— Робінзон хоче бути вчителем.
— Робінзон? — перепитала дівчинка. — Але ж я ще не скінчила пояснювати... Хто за те, щоб Робінзон був учителем?
Майже всі піднесли руки — дітям хотілось краще познайомитися з новачком.
Суботик гордо підвівся, почекав, поки дівчинка, що вела урок, сіла на своє місце за партою, а тоді сів за вчительський стіл. Він суворо оглянув усіх учнів, як це робив пан старший учитель Злобер, і гримнув:
— Ви що, не можете підвестися?
Якусь мить діти ошелешено дивилися на нього, а потім, схопившись за животи, вибухнули оглушливим реготом.
— Тихо! — заволав Суботик. Він кричав так голосно, як незадовго до того пан старший учитель Злобер.
Але це викликало ще гучніший вибух реготу. Деякі діти аж заходилися. Найдужче сміявся справжній учитель.
— Хіба я щось не так роблю? — запитав Суботик.
— Ти просто не схожий на вчителя. Вчителі так не роблять, — докірливо хитаючи головою, сказала та дівчинка, що вела урок до нього. — Вчителі ніколи не кричать на учнів. А чого ти нас взагалі хочеш навчити? Адже ж не крику.
— Ні, — знітився Суботик, — не крику. Я хотів провести урок віршування.
— Урок віршування? То ти складатимеш вірші, а ми лише слухатимемо? Таж ми помремо з нудьги!
— Ні, ми складатимемо вірші гуртом, — пояснив Суботик. — Я почну з першого рядка, а хтось інший придумає другий. Звичайно, той другий рядок має римуватися з першим. В нагороду йому надається право придумати третій рядок, а далі ще хтось повинен придумати четвертий рядок, який римується з третім. І так далі...
— Я нічого не зрозуміла, — сказала дівчинка.
— Ти все зрозумієш, коли ми почнемо віршувати! Отже, я починаю:
— Це відомо вже давно нам, — насмішкувато вигукнула дівчинка.
— Ну, от бачиш! Дуже добре! — похвалив її Суботик. — Отже, у нас уже є два перші рядки:
Тепер придумай третій рядок.
— Третій? Гаразд! Я віршуватиму так само, як і ти: А мене...мене звати Крістіна...
— Хто віршуватиме далі? — запитав Суботик.
Маленький товстунчик з п’ятої парти підніс руку й гордо продекламував:
— Віршуй далі, — сказав йому Суботик. Товстунчик подумав трохи, а потім продекламував:
Тоді руку підніс справжній учитель і, як тільки Суботик надав йому слово, продекламував:
— Дуже добре! — вигукнув Суботик. — Я й сам краще б не придумав. Але як нам віршувати далі, щоб виходило, як у поетів?
— Складімо віршем яку-небудь історію! — запропонував учитель. — І щоб вона була цікава й змістовна. А то що спільного між калиною на городі і нашою Крістіною чи Тімом? Ну от, наприклад, я беру... гм... я беру...
Суботик умить зримував:
І зразу почав декламувати:
— І що ж вона зробила? — запитала дівчинка в круглих окулярах з третьої парти.
— А це вже ти сама придумай! — сказав Суботик.
— Ага, ось воно що! — зрозуміла дівчинка. — Гаразд:
— Яка жорстокість! — вигукнула її сусідка по парті. — Виходить, що історії кінець.
— Ні, так не годиться! — сказав Суботик. — Ти можеш перевіршувати цей рядок?
— Звичайно! — сказала дівчинка в круглих окулярах. — Слухайте:
— Дуже добре! — похвалив дівчинку Суботик. — Тепер Мара в кухні. Ну, а що далі?
мовила дівчинка, а інші діти гуртом продекламували наступний рядок:
Ще одна дівчинка запропонувала:
А її сусід по парті продовжив:
— Тут щось не те, — втрутився Суботик. — Насилу-насилу ми втягнули Мару в кухню, а тхір чи то знічев’я, чи з доброго дива виводить її знову надвір! Хто може заримувати це місце інакше?
Височенький хлопчик з останньої парти підніс руку.
— Я знаю, як можна інакше. І дуже цікаво виходить. Ось послухайте:
І майже увесь клас гуртом закінчив:
Тім, якому хотілося похвалитись, що він знає багато звірів, які починаються на одну і ту саму літеру, продекламував:
І тоді хтось гордовито проказав дальший рядок:
Здавалося, тепер, коли Мара вже загорнена в папір і похована в черевику, вірш має закінчитися. Та Суботик знайшов, як продовжити його, і продекламував далі: