Викрадений лист

Едґар По

ВИКРАДЕНИЙ ЛИСТ

Nil sapientiae odiosius acumine nimio

(Ніщо не різнить так із мудрістю,

як надмірна гострота)

Сенека*

В Парижі, на початку осіннього непогідного вечора року 18.., я тішивсь подвійною розкішшю мислення та добрячої люльки в гурті з своїм другом К. Оґюстом Дюпен, в його невеличкій бібліотечній кімнаті чи кабінеті, au troisième, № 33 Rue Dunôt, Faubourg St. Germain.* Через цілу принаймні годину ми заховували глибоке мовчання; і випадковому спостережникові кожен із нас міг би здатись заглибленим пильно і виключно в кучеряві зáкрутки диму, що сповняв собою всю атмосферу кімнати. Що до мене, одначе, то я в думці дискутував певні теми, котрі становили об’єкт нашої попередньої бесіди; я розумію злочин на вулиці Морґ та таємниче убийство Марі Роже.* Тим-то я мусив сприйняти як збіг обставин, коли двері кімнати враз розчинилися і впустили нашого давнього знакімця месьє Ґ., префекта поліції міста Парижу.

Ми сердечно його повітали; це був чоловік остільки ж забавний, як і пустий, і ми не бачились з ним кільки років. Ми сиділи поночі, і Дюпен тепер був підвіся, щоб засвітити лямпу, але знову сів, коли Ґ. сказав, що прийшов порадитись з нами, або радше спитатися думки мого друга в одній клопітній урядовій справі.

― Коли ця справа вимагає роздумування, ― завважив Дюпен, повздержуючись палити світильню, ― ми краще розглянем її по темному.

― Це одне з ваших дивних поняттів, ― сказав префект: він мав звичай взивати «дивним» усе, що стояло поза його розумінням, і, таким чином, жив поміж цілою тьмою «дивниць».

― Справедливо, ― мовив Дюпен, пропонуючи гостеві люльку та підсуваючи зручне крісло.

― Що ж там іще за клопіт? ― запитавсь і я. ― Не убийство ж знову, маю надію?

― О, ні; нічого подібного. Річ у тім, що це справа справді таки дуже проста, і я певен, що ми б гаразд полагодили її сами; але я подумав собі, що Дюпен залюбки послухає про неї докладне звідомлення, бо вона таки, правду сказать, надзвичайно дивна.

― Проста і дивна, ― мовив Дюпен.

― Авжеж; і заразом ні те, ані друге. Річ у тім, що ми всі були в великому замішанні, бо справа проста, а вкінець нас збентежила.

― Може тоді сама простота її вас обмиляє, ― промовив мій друг.

― Що за абсурди ви волите говорити! ― відказав префект, з душі сміючись.

― Може, це таємниця занадто явна, ― сказав Дюпен.

― О боже! Чи чув хто коли таку ідею?

― Трошки занадто очевидна сама з себе.

― Ха-ха-ха! ― ха-ха-ха! ― хо-хо-хо! ― гримів наш гість, дуже потішений. ― Ох, Дюпен, ви смерти моєї схотіли!

― Та в чому ж, нарешті, річ? ― запитався я знову.

― Ну, гаразд, я вам розкажу, ― промовив префект, пускаючи довгу, упірну й задумливу хмару диму та всадовляючись добре у крісло. ― Я розкажу вам усе в небагатьох словах; але перед тим дозвольте застерегти вас, що справа вельми секретна: я, мабуть, втеряв би свою посаду, коли б стало відомо, що я звірив її комусь.

― Починайте, ― сказав я.

― А хоч і ні, ― сказав Дюпен.

― Ну гаразд; я дістав із вельми високих кол персональне повідомлення, що з королівських покоїв викрадено певний секретний документ величезної ваги. Особа, що його викрала, відома; це стоїть поза сумнівом; її бачили, як вона брала його. Відомо також, що цей документ досі лишається в її посіданні.

― Яким способом це відомо? ― запитав Дюпен.

― Це випливає явно, ― відмовив префект, ― з природи документу та з неявности певних наслідків, що мали б зразу явитися по переході документу від цього злодія куди-інде, тоб-то, сказать по тому, як він пустить його в ужиток, бо він мусить мати намір врешті якось ужити його.

― Кажіть трошки ясніше, ― попросив я.

― Гаразд, я зважусь кінець-кінцем вам сказати, що цей папір дає його посідачеві певну власть у певних колах, де така власть дуже багато важить.

― Я й тепер таки нічогісінько не розумію, ― сказав Дюпен.

― Ні? Ну, гаразд; виявлення документу третій особі, що її я тут не назву, поставило б під питання честь однії особи вельми високого становища; і цей факт дає посідачеві документу можливість впливати на вельможну особу, що її честь і спокій поставлено таким способом під загрозу.

― Але цей вплив, ― доточив я, ― залежить від того, що злодій знає про власника документу, що він знає, хто саме злодій. Хто ж би насмілився..

― Цей злодій, ― сказав Ґ., ― це міністр Д., сміливий на всякі справи, на лихі, як і на добрі. Спосіб злодійства був не менше вигадливий, ніж сміливий. Даний документ ― лист, щоб казати одверто ― пограбована особа одержала під той час, як була сама в королівському будуарі. Саме як вона перечитувала цього листа, в кімнату зайшла друга висока особа, що як раз від неї перша особа бажала затаїти листа. Поспішно й надаремне спробувавши вкинути листа до шухляди, вона мусила полишити його розкритим, та’ як було, на столі. Зверху була адреса, а змісту, таким способом, на видноті не було; отже, лист уникнув уваги. В цих обставинах входить міністр Д. Його рисячі очі враз назорили папір, розпізнали з адреси, чия це рука, спостерегли замішання адресату і розгадали його таємницю. Після певних ділових розмов, переведених, як це в його звичаї, дуже хутко, він виймає листа, дещо схожого на той, що за нього йде річ, розкриває його, береться ніби читати, а тоді кладе його поруч із першим. Після цього він знову говорить десь із чверть години за суспільні справи. Нарешті, відходячи він бере із стола той лист, що не був його власністю. Правдивий власник це бачив, але, звичайно, не зважився звернути увагу на цей учинок в присутності третьої особи, що стояла поруч. Міністр пішов собі геть, покинувши свій лист ― абсолютно неважний ― на столі.

― Отже, маємо тут, ― мовив Дюпен до мене, ― достоту те саме, що ви вимагали для повного впливу ― злодій знає таки, що власникові відомо, хто саме злодій.

― Так, ― відказав префект; ― і осягнену таким чином власть, коли минуло кільки місяців, ужито в справах політичних, ще й в розмірах дуже небезпечних. Пограбована особа що день, то дужче переконується, що її листа конче треба вернути назад. Але цього, звичайно, не можна зробити явно. Врешті, доведена до відчаю, вона доручила справу мені.

― Спритнішого агента, ― мовив Дюпен, пускаючи чудове кільце диму, ― не можна, я думаю, бажати, ні уявити навіть.

― Ви лестите мені, ― відказав префект, ― але можливо, що подібна думка могла там явитися.

― Очевидно, ― сказав я, ― як ви й сказали, цей лист і досі таки в посіданні міністра: раз що саме посідання, а не якийсь ужиток листа, дає йому власть. Раз уживши його, власть ця зникає.

― Справедливо, ― відмовив Ґ., ― і з цього міркування я виходив. Моя перша турбота була зробити огульний трус у міністровому домі; і тут головна трудність полягала мені в потребі зробити це так, щоб міністр не довідався. До того ж, мене попереджено про небезпеку, що мала б постати, коли дати йому причини підозрити наші наміри.

― Але ж, ― сказав я, ― ви є цілком au fait* в таких розшуках. Паризька поліція часто виконувала такі завдання.

― О, це так! Під цим поглядом я не мав чим журитися. Міністрові звичаї також давали мені велику полегкість. Його часто немає вдома цілими ночами. Челядь він має зовсім нечисленну. Сплять вони далеко від покоїв господаря, а що це здебільшого неаполітанці, то їх легко напоїти доп’яна. Я маю, як ви знаєте, ключі, якими, можна одімкнути кожну кімнату в Парижі. За три місяці не минуло жодної ночи, щоб її більшу частину я не провів, особисто шпортаючись у будинкові Ґ. Тут зачеплено мою честь, і, сказати в великім секреті, нагороду дається величезну. Отже, я не припиняв своїх розшуків, аж поки цілком переконався, що із цього злодія хитріша за мене людина. Думаю, що я обшукав кожен куточок, кожен закуток кватири, де тільки можна було б укрити папір.