Страница 2 из 5
У поведінці мого друга вразила мене якась незладність і непостійність; і я скоро дібрав, що вона походить з низки слабих і безуспішних спроб побороти постійний страх ― надзвичайне нервове напруження. Я вже був почасти підготований до чогось подібного не тільки з його листа, а й зі спогадів про деякі хлоп’ячі риси, а також з висновків з особливостей його фізичної формації і нервової системи. Він був упереміну то жвавий, то пригнічений. Його голос раптом мінився від тремтивої нерішучости (коли мужність зовсім покидала його) до того роду енергійної рішучости, того прикрого, важкого, неспішного, глухого вислову ― цього олив’яного, урівноваженого і цілком розміреного горлового тембру, що характеризує пропащого п’яницю, непоправного курія опіуму підчас найбільшого напруження і піднесення.
От що він говорив мені про мету мого приїзду, про серйозну потребу бачити мене і про розраду, що я мусив йому подати. Він докладно спинився на тому, що він узивав своєю недугою. То була, казав він, питома й фамільна хвороба, від якої він уже[131] не мав надії знайти ліків ― просте нервове напруження, додав він негайно, яке, очевидно, скоро ущухне. Воно проявлялося в цілій масі неприродних почувань. Деякі з них, коли він докладно про них розповів, зацікавили і вразили мене; хоча, може бути, його вислови і вся маніра розповідати були одною з причин цього. Він дуже страждав від хворобливої гостроти чуттів ― тільки зовсім прісну їжу він міг переносити, він міг носити одежу тільки з однієї матерії; запахи усіх квітів його гнітили; очі його мучив навіть слабий світ, і були лише деякі звуки, а саме звуки струнних інструментів, що не всиляли б у нього жах.
Він був рабом у одної аномальної категорії страхів. «Я загину, ― казав він, ― я мушу загинути від цієї мізерної слабости. Саме так, саме так, а не інакше я загину. Я боюся не того, що станеться, а його наслідків. Я здригаюся при думці про будь-який, хоча б найбуденніший випадок, що може вплинути на цей непереносний душевний розлад. Я справді не сахаюся небезпеки, а тільки її наслідку ― жаху. Я почуваю, що при цім зденервованім, мізернім моїм становищі рано чи пізно настане час, коли я муситиму втратити разом життя і розум у якійсь сутичці з лютим привидом Жаху».
Я, крім того, помалу дізнався уривками і через окремі двозначні натяки ще про одну дивну рису його психіки. Його сковували якісь забобонні вражіння що до того житла, в якому він жив і з якого він не виїздив багато-багато літ, що до впливів, чию гадану силу він пояснив мені в виразах надто темних, щоб я міг їх тепер повторити ― тих упливів, що деякі особливості в самій формі й стані його фамільного замку справляли на його психіку, пригнічену довгою недугою ― того ефекту, що сама матерія сірих мурів, і веж, і чорного озера, в яке вони дивилися, кінець-кінцем стала чинити на його душу.
Він допускав утім, хоча й вагаючися, що той чудний сум, що його так гнітив, можна було б пояснити природнішими й очевиднішими причинами ― довгою й лютою хворобою, що вже мала скінчитися смертю його улюбленої сестри, його єдиного товариша протягом довгих років ― його останньої й єдиної рідні на світі.
― Її смерть, ― сказав він так гірко, що я не зможу забути цих його слів довіку, ― полишить його (безнадійного й недужного) останнім представником стародавньої раси Ашерів.
Коли він це казав, леді Маделіна (так вона звалася) тихо пройшла через відлеглу частину кімнати і зникла, не побачивши мене. Я дивився на неї з скрайнім здивованням, перейнятим страхом, але я все ж таки не зміг пояснити собі його почуттів. Я заклякнув, коли мої очі стежили за її ходою. Коли двері нарешті замкнулися за нею, мій погляд інстинктовно й жадібно шукав обличчя її брата, та він затулив лице руками ― і я міг тільки бачити більш ніж звичайну мертвенність виснажених пальців, крізь які точилися рівні часті сльози.
Хвороба леді Маделіни довгий час була загадкою для лікарів. Безнемірна апатія, повільне умирання людини і часті, хоча й скороминучі, каталептичні припадки ― така була незвичайна її діягноза. Досі вона безпересталь змагалася проти своєї недуги і не лягла остаточно в ліжко; та вночі, коли я прибув у замок, вона піддалася (як її брат розповідав мені в несказаннім зворушенні) навальній силі недуги; і я узнав, що я був бачив її мабуть в останнє, принаймні живою.
Протягом скількох днів ні Ашер, ні я не називали її імення; і через увесь час я уперто силкувався полегшити меланхолію мого друга. Ми малювали і читали вкупі або я слухав, як у сні, його дикі імпровізації на гітару. І от, коли чим-раз ближча інтимність дозволяла мені глибше заглянути в закутки його душі, тим прикріше я відчував, які марні були всі спроби збадьорити дух, якого тьмавість, як питома його властивість, окропляла всі предмети психічного і фізичного світу в одному невгасному сяйві суму.
Я повік схороню в собі пам’ять про багато поважних годин, що я їх провів тоді з головою дому Ашерів. Та все ж мені не вдалося дати точний опис про ті заняття чи творчість, у які він мене затягав чи вказував дорогу. Надхнення і безнемірний ідеалізм кидав на все яскравий свій блиск. Його довгі імпровізовані елегії повік бринітимуть у моїм слухові. Поперед іншого я болісно зберігаю в пам’яті одне чудне викривлення й доповнення дикої мелодії з останнього вальсу фон-Вебера. Спосеред малюнків, над якими працювала його витончена фантазія і які мазок за мазком поринали в ту туманність, при якій я тремтів тим більше, що я не знав, від чого походить цей треміт ― спосеред цих малюнків, які б ні живі були переді мною їхні образи, я міг би навести тільки дуже невелику частку тих, що можуть знайти свій вислів у писаному слові. Скрайньою простотою, голістю своїх ідей він спиняв і зачаровував увагу, і якщо якийсь смертний коли змалював ідею, то цей смертний був Родерік Ашер. Для мене, принаймні, в тім оточенні, що тоді було навколо мене ― з чистих абстракцій, які недужний умів кинути на полотно, здіймалося колосальне, побожне, непереносне почуття, що й тіни такого я не відчував, розглядаючи яскраві, але занадто конкретні мрії Фюзелі.
Одну з фантасмагоричних концепцій мого друга, що не так була абстрактна, як інші, можна визначити, хоч і дуже неясно, словами. Маленький малюнок показував з середини безмірно довгий і прямокутний коридор чи хід з низькими стінами, вигнутою стелею, гладкий, білий, непреривний і нічим ніде не позначений. Деякі другорядні деталі наводили на думку, що це склепіння лежало безмежно глибоко під поверхнею землі. Ніде на всім його довженнім просторі не було ніякого отвору і ні смолоскипа, ні якогось іншого світла не було, а тимчасом повідь сильного проміння котилась вздовж його і окропляла все примарним і неприродним сяйвом.
Я доперва казав про отой хворобливий стан слухових нервів, що робив для недужного непереносною всяку музику, окроме деяких звуків струнних інструментів. Можливо, що ці вузькі межі, що полишили йому саму тільки гітару, саме й спричиняли у великій мірі фантастичний характер його музики. Та таким способом не можна було б пояснити гарячкову легкість його імпровізацій. Вони не могли не бути й дійсно були ― в звуках, так як і в словах його диких фантазій (бо він часто супроводив свої імпровізації римованими рядками) ― вони були наслідком отієї колосальної розумової сконцентрованости й зосереджености, про які я вище казав, що їх можна було спостерігати тільки в момент найвищого мистецького натхнення. Слова однієї з цих рапсодій я запам’ятав. Можливо, що вона вплинула на мене дужче через те, що в підземних містичних водах її змісту я гадав, що вбачив у перший раз повну свідомість Ашера за те, що його надхненний розум хитається на своєму троні. Вірші, під заголовком «Дім привидів», звучали майже так чи й зовсім точно так:
I
В найзеленішій із долин,
Де ангели жили,
Стояв палац, як неба син,
Прекрасний і ясний.
В державі Мисли-Короля
Палац стояв,