Людина юрби

В міру того, як глибше западала ніч, заглиблювалася моя цікавість до того, що відбувалось, бо не лише змінився загальний характер юрби (що її шляхетніші риси зменшувалися в міру поступовного зникнення чистішої класи людей, а грубіші риси позначалися чимраз гостріше в міру того, як пізній час висмоктував весь бруд з темних закутків), але проміння газових лихтарів, що спершу кволо змагалися з світлом присмеркового дня, тепер нарешті засяли повним полум’ям і кидали на все химерний і яскравий блиск. Все було темне — блискуче, як те чорне дерево, до якого рівняли стиль Тертуліянів.*

Дикі світові ефекти прикували мене до спостережень над поодинокими обличчями; і хоча через швидкість, з якою освітлена сцена мигтіла перед вікном, я міг кинути тільки один моментальний погляд на кожне обличчя, все ж таки мені здавалося, що в тім особливім психічнім стані я часто спромагався прочитати цим минущим моментальним поглядом історію довго-довгих літ.

Притулившися чолом до скла, я спостерігав юрбу, коли зненацька в поле мого зору ввійшло обличчя, обличчя хиренного старого чоловіка щось шестидесяти п’яти чи семидесяти літ віком, обличчя, що одразу спинило й всмоктало всю мою увагу через абсолютну незвичайність свого виразу. Я зроду не бачив нічого, що хоч здаля було б подібне до нього. Я добре згадую, побачивши його, моя перша думка була, що, коли б Ретч його бачив,* він поставив би його куди вище за свої власні художні спроби втілити образ сатани. Коли я спробував підчас короткої хвилини, що я вперше на нього подивився, заналізувати загальне вражіння від нього, в моїй уяві постали поплутані й парадоксальні думки про величезну розумову силу, обережність, нужденність, скупість, холодний розрахунок, єхидство, кровожадність, тріумф, веселість, неописуваний жах — страшний, непереможний одчай. Я був химерно здивований, зворушений, вражений. «Яка дика історія, — сказав я до себе, — написана в цих грудях». Раптом родилося їдюче бажання не спускати очей з цього чоловіка, довідатись про нього. Похапцем накинувши пальто, схопивши свою паличку й шапку, я вибіг на вулицю і протовплювався крізь юрбу в тім напрямі, де він пішов, бо він уже зник. Після невеликих зусиль я нарешті забачив його, наздогнав і пішов за ним близько, але так обережно, щоб не збудити його уваги.

Тепер я мав добру нагоду роздивитися його зовнішність. Він був короткий на зріст, дуже худорлявий, і, очевидно, дуже кволий. Його одіж взагалі була брудна й подерта, та, коли він час від часу підходив до сильного світла лихтарів, я побачив, що його білизна, хоч і заношена, була з прекрасного полотна; і коли мій зір мене не обманив, то крізь діру його щільно застібнутого і, очевидно, купленого старим, рокелора* я нагледів сяйво діаманта й блиск ножа. Ці спостереження роздратували ще більше мою цікавість — і я вирішив іти за незнайомцем, де б він був не пішов.

Тепер була вже глуха ніч; густий вохкий туман навис над містом і скоро розрішився довгим важким дощем. Ця зміна погоди зробила дивовижний вплив на юрбу — вона вся заворушилась і вкрилася хмарою парасолів. Тремтіння, штовханина й гудіння зросли вдесятеро.

Я не дуже зважав на дощ що до себе — через приховану стару лихоманку в моєму організмі вохкість була мені якось болюче приємна. Затуливши рота хусткою, я рушив далі. Протягом півгодини старий чоловік з трудом пробивав собі путь удовж головної вулиці — і тут я йшов коло самого його ліктя, боячись його загубити. Він ні разу не повернув своєї голови й не побачив мене. За деякий час він повернув у поперечну вулицю, яка, хоч і густо по ній ішов народ, була не така людна, як та головна, що він оце покинув. Тут сталася очевидна зміна в його поведінці. Він ішов повільніше й не так поривисто, як раніше — він більше вагався. Він переходив вулицю і знову вертався на той бік кільки раз і без видимої мети; і натовп був такий, що я все ще мусив іти прикро за ним. Вулиця була довга й вузька, і він ішов нею коло години; за цей час людей поволі зменшилося приблизно до того числа, яке можна бачити на Бродвеї коло парку в обід: така велика ріжниця існує поміж населенням Лондону і найбільш людного міста Америки. Другий поворот привів нас у сквер, блискучо освітлений і де життя кипіло ключем. Знов незнайомець став поводитися, як раніше. Він опустив голову на груди; його очі дико бігали під нахмуреними бровами в усі сторони, скеровані на тих, хто заважав йому йти. Він прокладав собі путь міцно й уперто. Я був, однак, дуже здивований, коли, пройшовши сквер, він повернув і пішов назад. Я ще більше здивувався, коли побачив, що він повторює ту саму путь кільки разів, і раз він замалим не побачив мене, прикро повернувши назад.

У цій хідні він провів другу годину, в кінці якої нам куди менше заважали перехожі, ніж попереду. Дощ падав невпинно, стало холодно — і люди верталися додому. З нетерпеливим жестом подорожній повернув у бічну, досить малолюдну вулицю. Вниз по ній, щось коло чверти милі, він рушив із швидкістю, якої мені й не снилося побачити в такого старого — і мені було нелегко його переслідувати. За скільки хвилин ми дісталися до великого залюдненого базару, з яким незнайомець очевидно був добре обізнаний; і первісна поведінка знову з’явилася в нього, коли він протискувався взад і вперед без видимої мети через натовп покупців та продавців.

Протягом півтори години чи коло того, що ми провели в тім місці, я мусив бути дуже обережним, щоб не згубити і тимчасом не притягти його уваги. На щастя, на мені були кавчукові калоші — і я міг іти абсолютно безшумно. Ні разу він не побачив, що я стежу за ним. Він увіходив в одну крамницю по другій, не прицінявся ні до чого, не сказав ні одного слова і дивився на все дикими, порожніми очима. Я вкрай був здивований його вчинками й твердо постановив, що не покину його, поки не вдовольню хоч почасти свою цікавість що до нього.

Гучні дзиґарі ударили одинадцять — і народ став швидко зникати з базару. Крамар, спускаючи віконну ляду, зачепив старого, і в ту мить я побачив, як сильно затремтіло його обличчя. Він поспішив на вулицю; непокійно оглянувся навколо і побіг з неймовірною швидкістю через силу покручених безлюдних провулків, поки ми виринули знову на головну вулицю, звідки спочатку вийшли — вулицю Д... готелю. Вона проте вже не мала того вигляду. Вона все ще сяяла газом, та дощ лив дуже — і народу було обмаль. Незнайомець зблід. Він пригнічено ступив кільки кроків по колись залюдненому проспекті, потім, тяжко зідхнувши, повернув до ріки і, занурившися в сіть обхідних вулиць, нарешті вийшов проти одного з головних театрів. Театр оце мусив зачинитися — і люди висипали з виходів. Я бачив, як старий чоловік ніби хапав повітря, коли він протискувався крізь натовп; але мені здалося, що страшна агонія його лише в деякій мірі зменшилася. Його голова знову спустилася на груди — він був такий, яким я його вперше побачив. Я помітив, що він тепер вибрав напрямок, у якім пішла більшість глядачів, але взагалі я абсолютно не міг зрозуміти принципу його безладних вчинків.

Поки він ішов уперед, групи розходилися, і його попереднє збентеження і вагання повернулися знову. Деякий час він ішов слідом за щось десятьма чи дванадцятьма людьми, що голосно балакали й реготали, та з них один по одному відходили, поки лише троє зосталися вкупі в вузькій, невідрадній, безлюдній вулиці. Незнайомець спинився, на одну мить, здавалося, поринув у думки, потім, очевидно, страшно схвильований, швидко пішов дорогою, що вивела нас геть край міста в райони зовсім не подібні до тих, у яких ми досі блукали. Це був найгаласливіший квартал Лондону, де все носило найглибшу печать наймізернішої бідности і найзапеклішої злочинности. Під бляклим світлом випадкового ліхтаря високі, древні, поточені червою дерев’яні будинки ніби хиталися, щоб упасти в стількох розмаїтних напрямках, що заледве можна було знайти між ними прохід. [Буйноросла трава повипихала камені з бруківки.] Неймовірний бруд закисав у забитих протоках. Вся атмосфера тут дихала одчаєм. Але поки ми йшли, звуки людського життя помалу оживали, і нарешті великі купи найзостатніших людей Лондону з’явилися на вулицях. Дух старого чоловіка знову зажеврів, як лямпа, що хоче погаснути. Знову він рушив уперед еластичною ходою. Раптом ми повернули за ріг, променясте світло ударило нам у вічі, ми опинилися перед одним з велетенських пригородніх храмів Розбещености — перед палацом сатани-Джина.