Страница 3 из 5
Підвівши очі угору, я взявсь розглядати стелю моєї в’язниці. Вона була мені яких тридцять чи сорок футів над головою, і зроблена дуже подібно до стін. В однім з її відділів вельми дивна фігура прикувала до себе всю мою увагу. Це була змальована постать Часу, така, як її звичайно виображається; але намісто коси вона тримала в руках якусь річ, що здалася мені на побіжний погляд образом величезного маятника, подібно як на старих дзиґарях. В кожному разі у вигляді цього знаряддя було щось таке, що мене змусило придивитись до нього. Поки я видивлявся вгору на нього (бо він був як раз наді мною), мені ніби примарилось, що він рухається. В дальшу мить ця думка ствердилася. Розмах його був короткий і, звичайно, повільний. Я стежив за ним кілька хвилин, дещо його побоюючись, а більше дивуючися. Утомившися врешті спостерігати його лінивий рух, я одвернув свій погляд на інші предмети, що були у в’язниці.
Легке шарудіння притягнуло мою увагу і, зиркнувши на підлогу, я побачив на ній кількоро величезних пацюків. Вони виходили з колодязя, що лежав як раз мені на видноті, з правого боку. Навіть під цей час, поки я дививсь, вони вилазили облавом, спішно, з пожадливим огнем ув очах, притягувані м’ясним духом. Через це приходилось віддавати багато зусиль та уваги, щоб відігнати їх геть.
Це мало минути яких півгодини, може й ціла година (бо я міг тільки дуже недосконало судити про час), коли я знову звів свої очі нагору. Те, що я там побачив, збентежило і зчудувало мене. Розмах маятника збільшився на який ярд. Як природний наслідок, його скорість також далеко зросла. Але що найбільше мене стривожило, так це спостереження, що він видимо знижується. Я тепер помітив, непотреба казати з яким страхом, що його нижній кінець був зроблений у формі серпа, півмісяця, із блискучої стали, коло фута завдовжки від рогу до рогу; ці ріжки були загнуті вгору, а нижня окраїна, видно, гостра, як бритва. Подібно також до бритви, цей серп виглядав тяжким і масивним, грубшаючи від леза до міцної й широкої спинки вгорі. Він був привішений на важкому бронзовому пруті, і все це свистіло, розтинаючи повітря.
Я не міг далі сумніватись тієї кари, що її приготувала мені манашеська вимисливість у мордуванні людей. Агентам інквізиторів уже стало відомо, що я довідався про колодязь — колодязь, що його страхи призначалося такому зухвалому єретикові, як я, колодязь — це наслідування аду, в людських поголосках розглядуване як Ultima Thule всіх їхніх кар.* Падіння в цей колодязь я уникнув цілком випадково, а я знав, що несподіванка, пастка становили важливу властивість цих химерних смертей отут, у темниці. Раз я сам не упав, в їхні диявольські наміри ніяк не входило штовхнути мене в безодню, і таким чином (вибору тут не було) інакша, лагідніша смерть мені випадала. Лагідніша! Я за малим не всміхнувсь у своїй агонії, подумавши про такий ужиток такого слова.
Що за потреба тут повідати про довгі-довгі години страху, більше, ніж смертного, коли я числив наглі розмахи стали! Дюйм за дюймом — лінія по лінії — з обнижуванням, видним тільки в переміжках, що здавались віками — униз, все униз він ішов! Дні минали — може, багато днів одійшло, заким він шугав уже так близько понаді мною, що обвівав мене своїм прикрим диханням. Запах гострої стали забивав мені ніздрі. Я молився — я докучав небесам своїми благаннями, щоб він швидше спускався. Я навіснів, я змагався випростатись назустріч махові цього меча. І потім я враз упадав і лежав, посміхаючись на цю блискотливу смерть, як дитя на невидану цяцьку.
Тут настала друга прогалина абсолютного нечуття; вона була коротка, бо, вернувшися до життя, я не помітив значного обниження в рухові маятника. Але вона могла бути й довга, бо я знав, що там були демони, і вони могли спостерегти мою непритомність та затримати ці коливання для своєї втіхи; до того ж, прийшовши до пам’яти, я почувався вельми — о! невимовно! — слабим, знедужалим, мов би надмірно висиленим. Навіть в таких тортурах людська натура жадала їжі. З трудним зусиллям я простяг свою руку, доки пускали пута, і схопив недоїдки, полишені мені пацюками. Коли я поклав один кусник до рота, в розум мені сяйнула півзформована думка надії — радости. Але на що я міг надіятись? Це була, я сказав, півзформована думка — їх багато буває таких, що ніколи й не доходять завершення. Я почув також, що вона загинула при самім постанні. Марне я силкувавсь її розвинути — задержати. Довгі терпіння звели майже в ніщо мою звичайну мислену силу. Я був недоумок — ідіот.
Маятник ходив простокутно до мого тіла. Я бачив, що серп мав перетяти десь область серця. Він перетер би халат і провадив би далі, провадив би своє діло далі — знову — і знову. Мимо всії страшної широчини його розмаху (яких тридцять футів чи й більше), мимо дзизкучої сили його падіння, що спроможна була розсікти навіть ці залізні стіни, усе, що зробив би він за кільки хвилин — це перетер би тканину мого халату; і на цій думці я став. Я не смів іти дальше цього міркування. Я стояв на нім із цілою упертістю уваги — наче, отак упершись, я спроможен був задержати тут обниження стали. Я змушував себе розмисляти над звуком серпа, коли він перетинатиме мою одіж — про своєрідне трепетне почуття, що його викликає тертя тканини. Я думав про всі ці марниці, поки вони огидли мені.
Вниз — усе вниз сповзав він. Я шалено втішався, рівняючи його спуск із боковою скорістю. Вправо — вліво — з криком заклятого духу! до серця мого, м’яким кроком тигра! Я впереміж сміявся і вив, коли брала верх та чи інша гадка.
Вниз — певне і без упину вниз! Він метавсь на три дюйми від моїх грудей! Я напинався що сили — шалено, щоб увільнити свою ліву руку. Я міг простягнути її тільки так, щоб насилу дістати від миски до рота — не далі. Коли б я здужав порвати пута повище ліктя, я схопив би і спробував зупинити маятник. Так саме успішно я міг би спинити лавину!
Вниз — безнастанно, неминучо вниз! Я задихавсь, я корчивсь при кожному ударі. Мої очі стежили за його бігом угору і вділ з жадливістю безтямного розпачу; вони спазматично заплющувались при падінні, хоча смерть була б мені лиш полегшенням. О, яким невимовним! Мені й досі тіпався кожен нерв на ту думку, якого малого обниження треба, щоб ця гостра блискуча сокира вгородилась у мої груди. Це надія шарпала мої нерви — кулила тіло. Це була надія — надія, що торжествує над катом, що шепочеться із смертельниками навіть у темницях Інквізиції.
Я побачив, що яких десять чи дванадцять розбігів стали приведуть її в дотик з моєю одежею, і з цим спостереженням раптом мій розум сповнився гострим і зосередженим спокоєм одчаю. Уперше за довгі часи, може дні, я мислив. Мені спала думка, що бинда чи пояс, що повивали мене, був одноцільний. В путах моїх не було окремих пасів. Перший удар бритвоподібного серпа по якійсь частині паса так розріже його, що я зможу виплутатись із поміччю лівої руки. Але ж яка вона буде страшна в цей час, близкість стали! Наслідки найлегшого зусилля, які вони будуть смертельні! До то ж, чи може це бути, щоб челядь моїх мучителів не передбачала, не застерегла такої можливости? Чи ймовірна це річ, щоб пояс повивав мої груди там, де має прийтися маятник? Боячись зневіритися моєї мизерної і останньої надії, я підвів свою голову так, щоб гаразд побачити груди. Пояс обвивав мої члени і тіло геть по усіх напрямках, тільки не там, де лежала путь згубного серпа.
Скоро я опустив був голову в її давнє становище, мені щось осяяло розум; я не можу це «щось» краще назвати, як безформною часткою тії думки, що про неї я тут давніше казав, що її половина тільки непевне майнула раніше в моєму мозкові, коли я підніс був їжу до жагучих губів. Тепер вийшла на яв уся думка — слаба, заледве розумна, заледве означена, але таки ціла. З нервовим завзяттям одчаю я зразу взявся її виконувати.
Уже багато годин безпосередній окіл колоди, що на ній я лежав, буквально кишів пацюками. Вони були дикі, зухвалі, шалені, їхні червоні очі так блискали на мене, наче вони тільки ждали на мою нерухомість, щоб зробити із мене свою здобич. «До якої поживи, ― я думав, ― вони призвичаїлися в колодязі?»