Поезії

Стікали тихо й мелодійно

В долину вічності сновійну.

Лілею там леліє хвиля,

Схилилась ружа на могилі,

І загортає у туман

Руїна вирви давніх ран.

На Лету схожий сонний став

Поглянь! тривожно задрімав,

Його нікому не збудить!

Краса вся спить!

Ірена спить, Небес відкрита висоті

Із Долею на самоті.

О чарівна! Чия вина,

Що не зачинено вікна?

Що жваві леготи нічні

Крізь ґрати на твоїм вікні

Мов чаклуни в ході легкій

Навідуються в твій покій,

І, повні шалу, так зухвало

Колишуть довге запинало,

Нависле над закритим віком,

Де задрімала ти навіки.

А на підлогу і на стіни

Примарами набігли тіні.

Мов чорний птах довкола страх.

Куди мандруєш ти у снах?

На острови серед морів

Чужою для оцих садів!

Ця дивна блідість! Дивний стрій,

Нерушність довгих кіс і вій,

І цей суворий супокій!

Заснула! Хай спокійно спить,

За віком вік стіка, як мить.

І небо сон її хранить

В хоромах, що за ці святіші,

На ложі, що за це смутніше.

І я молюсь, щоби повік

Не відкривати їй повік,

Коли довкіл примар потік.

Кохана спить! Хай мирно спить

І вічно сни щасливі снить!

Хай пухом їй земля лежить!

У темних нетрях лісових

Сховає склеп її від лих, —

Високий склеп її родини

Свої крилаті чорні стіни

Гостинно розкрива для всіх,

Хто вже позбувсь земних утіх.

Це та гробниця, до порталу

Якої ще вона бувало

В дитинстві камінці кидала;

Плита могильна — звідти їй

Вже не відлунить звук глухий,

Навіявши думки страшні,

Що стогне мертвий у труні.

ДОЛИНА ТРИВОГИ

Тихий діл колись-то цвів,

Де з людей ніхто не жив —

Війни їх взяли суворі.

Тільки ніжноокі зорі

З синіх веж в нічні години

Квіти стерегли. За днини

Промінь сонця в квітниках

Ніжився на пелюстках.

А тепер, в годину бід,

Там спокою згинув слід,

Скрізь стривоженості гніт, —

Понад долом спорожнілим

Леготи закам'яніли.

І не вітер у садах

Шумить, мов хвилі зліт і крах

В Гебрідських дальніх островах.

І не під вітром зграї хмар

Простерлись сонмищем примар,

Летять, немов юрба почвар

Понад фіалками, які

Мов очі дивляться людські,

Над ліліями, що схилили

Голівки на чиїсь могили.

Схилили — з ніжних пелюсток

Спадають роси у пісок.

Сльозини по тонкій стеблині

Стікають вічні і невпинні.

МІСТО СЕРЕД МОРЯ

Де Заходу околи тьмяні

Є дивне місто в океані.

Там Смерть собі воздвигла трон,

Там грішним і праведним рівний закон —

Спочинок вічний, вічний сон.

Палаци там, святині, вежі

(Не подолати їх вікам!),

Яких не знають наші межі.

Навкруг, чужий усім вітрам,

Байдужий до усіх негод,

Меланхолійний безмір вод.

З небес проміння ні на мить

У темінь міста не злетить, —

Лиш сяйво із блідих глибин

Торкається сумних руїн

На вавилонські схожих стін,

Палат, соборів білини,

Шпилів стрімких височини,

Давно покинутих альтан

В обіймах кам'яних ліан,

Гробниць, оград і колонад,

І фризів, де сплелися в лад

Віола, вензель, виноград.

Байдужий до усіх негод

Меланхолійний безмір вод.

І так сплелися світло й тіні,

Що ніби з неба звисли стіни,

А з вежі гордої німа

Все оглядає Смерть сама!

Гробниці без дверей, без брам

На рівні вод похмурий храм,

Але не ваблять сонні води

Ні діаманти, ні клейноди,

Що сяють в ідольських очах,

Що покривають тлінний прах.

І не тривожить хвиля пінна

Пустельне водне оскляніння,

Ані прибій, гонець вітрів

Із інших, радісних морів,

Потворної, страшної тиші

І вод свинцевих не сколише.

Та що це? У провітрі гук!

І хвилі неповторний звук!

То вежі наче ледь просіли,

Збудити водну гладь посміли,

У небі хмарному прорвали

Верхів'ями вузькі провали,

Багрянцем засвітились води,

Затримали хвилини подих...

Коли ж у стогонах поволі

На дно, в безодню місто кане,

Зведеться пекло на престолі

Йому віддати шану.

ТІЙ, ЩО В РАЮ

Колись в твоїм коханні

Душа спізнала рай —

І острів в океані,

Й олтар, і водограй,

І квіти дивні та духмяні —

Моїм був той розмай.

О мрій сліпуча мить!

Надії зблиск! Без вороття

Майне і відлетить!

«Вперед! Вперед!» — із Майбуття

Лунає глас. Та дух мій снить

Минулим. І без відчуття

Закляк, німий, мовчить!

Вогонь життя не спалахне,

Згубив я бідам лік!

«Навік, навік, навік...»

(Так мовить море крижане

Сухим піскам здалік.)

Орел підбитий не змайне,

Не квітне громовик.

Удень я сню в замрії,

Ночами бачу сни,

Як десь твій зір зоріє,

Як десь під звук струни

Ведеш танки-завії

Чужої сторони.

О леле! В спінених валах

Про тебе зникли вісті.

Ти в хтиві руки віддала

Свої красоти чисті,

Забула край, де хмар імла,

Де верб плакуче листя.

ДО ФАННІ

Прощальний лебединий спів

В озерах Півночі лунає,

Останній звук серед лісів

Тужливо й сумно завмирає.

Таким почув твій голос я,

Моє тремтіло в нім ім'я.

Як промінь сонця, що пройшов

Крізь небо чорне і студене,

Проткнувши хмар нічний покров,

Так погляд твій упав на мене.

Та витримав його сповна

Мій дух, мов скеля кам'яна.

Згадай-но юнака, що зміг

Віддати серце, як офіру,

Він зник у мареві доріг,

В твою красу зберігши віру.

То в жертву принесла раба

Очей погордних ворожба.

КОЛІЗЕЙ

Прадавній Риме! Ось вона — гробниця

Високих роздумів, що їх вікам

Залишили століття сили й слави!

Нарешті після довгих, довгих днів

Паломництва виснажливого, спраги

Над мудрості твоєї джерелом

Схиляюся, очищений і скромний,

Між тіней, убираючи у себе

У душу все: пишноту, славу, смуток.

Безмежжя! Вічність! Пам'ять давнини!

Спустошеність! Безмовність! Темна ніч!

Я відчуваю непоборну силу

Цієї магії — цар Іудеї

Такої не вивчав у Гетсимані,

Могутніх чарів — промітні халдеї