Поезії

Ти скажи мені, благаю, чи я зможу тут здобуть

Забуття бальзам цілющий, знов відраду тут здобуть? —

Крук промовив: — Не вернуть.

— Ти, пророче зловорожий, птах або диявол, може,

Ради неба, до якого наші помисли ведуть,

Серцю, що зів'яло в горі, дай надію — хоч в просторі

Понадземнім стріть Ленору, давнє щастя осягнуть,

Осяйну обнять Ленору, знову щастя осягнуть! —

Крук промовив: — Не вернуть.

— В слові цім, зловісний пташе, хай звучить розстання наше,

Щезни в бурю, в ніч пекельну, більше тут тобі не буть,

Не лишай ані пір'їни, хай твоя омана згине,

З серця вийми дзьоб злочинний, дай вільніш мені дихнуть,

Поверни колишній спокій, щоб вільніш мені дихнуть! —

Крук промовив: — Не вернуть.

І не сходить ні на мить він, все сидить він, все сидить він

На погрудді над дверима — гість, якого вже не збуть.

Очі блискають вороже, з темним демоном він схожий,

І душа ніяк не може його тіні оминуть.

Знаю, вже довіку тіні чорної не оминуть

І спокою — не вернуть.

ВОРОН

В тихий час глухої ночі вабили ослаблі очі

Дивовижні та урочі книги давнього письма.

Я дрімав уже з утоми, та нараз почувся в домі

Тихий стукіт незнайомий. «Невідомого пітьма

То застала у дорозі, — прошептав я. — Так, пітьма,

Більш нікого тут нема».

Ах, у пам'яті упертій — грудня зимні круговерті;

Вуглик на порозі смерті клаптик мороку вийма.

Кличу світанкову пору, душить розпач душу хвору,

Не зарадять книги горю, горю, що Ленор нема,

Діви чистої й святої на землі давно нема,

Вкрила те ім'я Пітьма.

І непевність висне німо, в шовку штор живе незримо,

Душу сповнює тривога, страхом трепетним пройма.

Щем би в серці приглушити! Тож почав я говорити:

«Просить гість якийсь пустити до кімнати, бо пітьма,

Просить пізній гість пустити до кімнати, бо пітьма, —

Більш нікого тут нема».

В душу спокій і наснага увійшли, зросла відвага, —

«Пане, — мовив я, — чи пані, не хвилюйтеся дарма —

Бачте, я дрімав з утоми, стукіт ваш був невагомий,

Поки стукіт усвідомив... Сон, подумав я притьма,

Це, я думав, так приснилось». Двері я відкрив — нема

Ні душі — німа пітьма.

У пітьмі я довго стежив, дивнії думки мережив,

Смертним досі невідомі. Довго так стояв дарма,

А стривоженої тиші ані шелест не сколише,

І «Ленор» щонайтихіше прошептав я крадькома.

І луна «Ленор» вернула, й знову залягла німа

Тиша, тиша і пітьма.

Я вернувся до світлиці, в груди полум'я струмиться,

Раптом знову стукіт чую, вже сильніший. Тут сама

Думка рятівна приходить: «Це ж бо вітер колобродить,

Стука у віконну раму, таємниці тут нема,

Стихни, серце, не тривожся — таємниці тут нема —

Вітер стука крадькома».

Розчинив вікно я сміло — з шумом розгорнувши крила,

Увійшов статечний Ворон, мов минувшина сама.

Не кивнувши головою, із вельможною пихою

Йде поважною ходою, знявсь, і — подив обійма:

Знявсь і сів на бюст Паллади, мов нікого тут нема,

Знявсь і сів, мов тінь німа.

Розпачу й журбі на зміну я всміхнувсь — кумедну міну

Зберігав поважний Ворон — велич древності німа.

«Ти ж опудало провісне, та не боягуз ти, звісно,

Древній Вороне зловісний, з того краю, де Пітьма.

Як Вельможність Вашу звали, де Плутонова Пітьма?»

Ворон прокричав: — Дарма!

Здивувався я незмірно — птах промовив чітко, вірно,

Хоч і мовив недоречно — сенсу в слові тім нема —

Та скажіть, хіба не диво, крукові хіба властиво,

Щоби він отак сміливо над дверима сів притьма?

Птах чи звір щоби вмостився, мов нікого тут нема?

Птах із іменем «Дарма»?

А самотній Ворон мовив тільки те єдине слово,

Ніби скинувши окови із душі, тягар ярма.

Знову стало німо й тихо, скам'янів, немов не диха

Ворон, поки я на лихо прошептав: «А вже нема

Давніх друзів, на світанку й він піде, надій нема».

І промовив птах: — Дарма!

Я здригнувся — надто вдало слово те у тиші впало.

«Так, — сказав я, — це єдине заучив він, видома,

Від господаря старого, лихом гнаного, і стогін,

Слово розпачу німого, що життя прийшла зима,

Спів погребний по Надії, не ішов йому з ума

Стогін той: — Дарма, дарма».

Ворон знов на зміну суму сміх навіяв. Я. присунув

Крісло до дверей, погруддя й птаха, що немов дріма,

Сівши в крісло непорушно, я почав сплітати скрушно

Думку з думкою і слушно запитав себе притьма:

Що цей древній крук незвісний, лиховісний мов пітьма,

Провіща своїм «дарма»?

Роздумів текли хвилини, та ні слова я не кинув

Ворону, що пік очима, мов жаринами двома.

І текли, спливали миті, голову я став хилити

До м'якого оксамиту, що окреслила пітьма.

А Ленор до оксамиту, що окреслила пітьма,

Вже не схилиться! Дарма!

І здалося — плив незримо дим з кадила Серафима,

Що проходив по світлиці тихим кроком крадькома.

Крикнув я: «Слабка людино! Це Господь послав хвилину

Забуття від мук невпинних, що Ленор взяла Пітьма!

Пий же забуття — про неї пам'ять забере Пітьма!»

Ворон прокричав: — Дарма!

«О пророче! Зла появо! — Ти ж пророк, хоч би й диявол!

Чи послав тебе Спокусник, чи із свого виру Тьма

Вивергнула ураганом самотою в світ незнаний,

В Хижу, Жахом вічним гнану, — викрий правду, чи зніма

Хоч бальзам у Галаадах* біль з душі, чи не зніма?»

Ворон прокричав: — Дарма!

«О пророче! Зла появо! — Ти ж пророк, хоч би й диявол!

Заклинаю небесами, Богом, що над усіма —

Серцю в розпачу лещатах мусиш, мусиш ти сказати,

Чи в Едемі хоч обняти є надія, чи нема,

Осяйну Ленор обняти є надія, чи нема?»

Ворон прокричав: — Дарма!

Скинувсь я: «Ворожа птахо! З словом цим з-під мого даху

Щезни геть у люту бурю, де Плутонова Пітьма!

Геть неси і тінь потворну, і оману лихотворну,

Вийми з серця дзьоб свій чорний! Місця тут тобі нема!

Поверни мою самотність, — місця тут тобі нема!»

Ворон прокричав: — Дарма!

І маячить перед зором чорний Ворон, чорний Ворон

На Паллади білім бюсті, душу в розпачі трима.

— І подібний погляд має тільки демон, що дрімає,

Світло лампи вирізняє тінь, чорнішу, ніж Пітьма,

Й душу визволити з тіні, чорної, немов Пітьма,

Не спромога вже — дарма!

АННАБЕЛЬ ЛІ

Було це дуже і дуже давно

В тій прибережній землі,

Де панна жила — ви чули її

Імення — Аннабель Лі, —

Та панна любила мене, а я

Всім серцем любив її.

Були ми дітьми обоє тоді

В тій прибережній землі,

Та любов наша більша була, ніж любов